Саботаж кохання

Отож, того березневого дня 1975 року я дуже швидко зрозуміла, що помиляюсь. Але, оскільки, як справжня дурепа, тобто як людина з почуттям честі, я достатньо довірлива, то й вирішила не зупинятись:

— Тепер я вже не прикидатимусь. А, може, й прикидатимусь, але тоді ти знатимеш, що це удаване.

Тут я справді зайшла надто далеко.

Елені, мабуть, здалося, що це я вже переборщила і ситуація перестає бути комічною. Убивче байдуже, підтвердивши це ще й поглядом, заявила:

— Це все, що я хотіла знати.

Розвернулась на підборах і попливла повільною ходою, ледь лишаючи слід на багнюці.

Дарма що я вже збагнула власну помилку, стерпіти її наслідків я не могла. Більше того, вважала, що рахунки мені виставлено надто рано. Не встигла навіть посмакувати власні огріхи.

Я стрибнула обома ногами у місиво, щоб наздогнати красуню.

— А ти, Елено, ти кохаєш мене?

Вона подивилася на мене, ввічлива, але відсторонена, що само собою було красномовною відповіддю, та й пішла собі далі.

Я сприйняла те як ляпас. Мої щічки горіли від злості, відчаю й приниження.

Трапляється, що погорда змушує забути про почуття гідності. Коли до цього домішується ще й шалене осміяне кохання, то крах може набути загрозливого масштабу.

Одним стрибком у багнюку я наздогнала мою кохану.

— Е-ні! Не все так просто! Якщо тобі заманулося приректи мене на страждання, то дивися на них.

— З якого дива? Хіба це цікаво? — відповів ангельський голосок.

— То вже не моя проблема. Ти просила мене страждати, то дивися, як я страждаю.

— Я тебе про щось просила? — перепитала незворушна, як нейтральна Швейцарія.

— Ну це вже ні в які ворота не лізе!

— Чого ти кричиш? Хочеш, щоб тебе усі почули?

— Авжеж, я цього хочу!

— Ну давай.

— Авжеж, я хочу, щоб знали усі!

— Щоб усі знали про твої страждання і про те, що я маю на них дивитися?

— Саме так!

— М-м. Бачили таке диво?

Її цілковита байдужість була зворотно пропорційна зростаючій зацікавленості дітвори до нашого кружляння.

— Припини ходити! Поглянь на мене!

Зупинилася і подивилася на мене, терпляче, як дивляться на дивака, що ось-ось виконає свій номер.

— Я хочу, щоб знала ти, хочу, щоб знали й вони. Я кохаю Елену. І тому виконую все, що вона вимагає. Навіть коли це її вже не цікавить. Коли я знепритомніла — це Елена вимагала, щоб я бігала безупинно. А вимагала вона, бо знала, що я астматичка і що підкорюся їй. Вона жадала, щоб я зашкодила собі, але вона не знала, що я піду так далеко. Тому і зараз все те, що я вам розповідаю, — це теж, щоб скоритися їй. Щоб до кінця себе зруйнувати і обернутися на руїну.

У найменших був такий вигляд, що вони нічого не розуміють, але інші — розуміли. Ті, хто до мене гарно ставився, дивилися на мене зажурено.

Елена поглянула на свій гарненький годинник.

— Перерва майже закінчилась. Я повертаюсь у клас, — заявила як ідеальна дівчинка.

Глядачі посміхалися. На їхню думку, це виглядало швидше всього кумедно. На щастя, їх було «лише» тридцять чи тридцять п’ять, тобто третина усіх учнів. Могло бути й гірше.

Мені все ж таки поталанило з проклятим саботажем.

Марення тривало ще з годину. Я відчувала незбагнену гордість.

Потім ця погорда дуже швидко минула.

О четвертій від згадки про ранішні події мені було лише соромно.

Того ж вечора я заявила батькам, що маю намір якнайшвидше виїхати з Китаю.

— Ми всі теж над цим працюємо, — сказав батько.

Я мало не відповіла: «Так, але у мене на те є неабиякі підстави». На щастя, спрацювала інтуїція, і репліка лишилась не висловленою.

Брата з сестрою на сімейній нараді не було. Задовольнилися тим, що розказали їм, як їхня сестричка виставила себе напоказ. Це не дуже травмувало їх.

Невдовзі батько отримав призначення до Нью-Йорка. Я подякувала Христофору Колумбу.

Але треба було ще дочекатися літа.

Ці кілька місяців я прожила у безчесті. Мій сором був перебільшений: діти дуже швидко забули ту сцену.

Але її пам'ятала Елена. Коли перетиналися наші погляди, я читала в її очах глузливу відстань. І це завдавало мені мук.

За тиждень до від'їзду ми мали припинити війну проти непальців.

Цього разу батьки не доклали жодних зусиль.

Якось під час однієї з сутичок, непалець витяг з кишені ніж.

До того у боях ми використовували лише тіло — його форму і зміст. До зброї ніколи не доходило.

Застосування леза справило на нас таке враження, яке можна порівняти з обома скинутими на Японію атомними бомбами.

Наш головнокомандувач вдався до немислимого: він ходив по території всього гетто з білим прапором.

Непал погодився на мир.

Ми вчасно виїхали з Китаю.

Прямий переліт з Пекіна до Нью-Йорка сприяв моєму психічному одужанню.

Мої батьки геть втратили здоровий глузд і до нестями розбещували своїх дітей. Мені це страшенно подобалось. Я стала нестерпною.

У французькому ліцеї Нью-Йорка десяток дівчаток закохалися у мене до нестями. Я завдавала їм несказаних мук.

То було прекрасно.

Два роки тому на одному зі світських дипломатичних прийомів у Токіо мій батько зустрівся з батьком Елени.

Вияв ніжних почуттів, обмін спогадами про «добрі старі часи» у Пекіні.

Неодмінна гречність:

— А як ваші діти, друже?

Якось з одного татусевого листа, написаного не без хитрощів, але необачно, я дізналася, що Елена перетворилася на фатальну красуню. Вона навчалась у Римі, де чимало бідолах поговорювали про самогубство через нещасне кохання до неї. А може, так уже й сталося.

Ця новина дуже поліпшила мені настрій.

Спасибі Елені за те, що вона по-справжньому розкрила мені очі на кохання.

І величезне — спасибі Елені за те, що вона лишилася вірна своїй легенді. 

 Про автора

Амелі Нотомб, франкомовна письменниця Бельгії, народилася 13 серпня 1967 р. у японському місті Кобе — одна з найвидатніших постатей сучасної французької літератури. Завдяки батькові, бельгійському послу, об'їхала Китай, США, Лаос, Бірму та Бангладеш. Коли ж у сімнадцять років приїхала, нарешті, на землю своїх батьків до Бельгії, якої раніше зовсім не знала, тут зазнала справжнього соціально-культурного шоку. «Цілковита самотність. Спілкуватися з західноєвропейською молоддю у мене ніяк не виходило. Думаю саме через те збентеження я й почала писати». Спершу її сприймали як ексцентричну авторку, але майже відразу ж надали статус літературного символа. Сьогодні вона улюблениця ЗМІ і зірка ліцеїстів. Цей чорний вихор з місяцеподібним личком сам по собі символізує круговерть і блискучий успіх при відкритті сезону.

Перша книжка принесла їй премії Рене-Фалле і Алена-Фурньє. Наступного року роман «Саботаж кохання» був удостоєний трьох премій. У 1999 р. роману «Тремтіння та заціпеніння» було присуджено одну з п'яти найпрестижніших літературних премій — Гран Прі французької Академії в номінації «роман». Сьогодні романи Амелі Нотомб перекладаються 24 мовами.