Саботаж кохання

— Він кохає мене.

— То чому ж не приїздить?

Мовчання.

— Може Фабріціо у Вай Цяо Тха Лу має іншу наречену? — закинула я гіпотезу.

Елена презирливо гигикнула.

- Інші дівчата не такі гарні, як я.

— Що ти про це знаєш? Не всі ж вони ходять до французької школи. Наприклад, англійки.

— Англійки-и-и! — засміялася маленька італійка, неначе це просте речення знімало всі підозри.

— А чого ти? Так, англійки. Наприклад, леді Годіва. Елена зацікавлено глянула на мене. І я пояснила їй, що англійки мали звичку прогулюватися зовсім голенькі, закутані лише у довге волосся, верхи.

— Але у гетто немає коней, — холодно відрізала вона.

— Ну, якщо ти вважаєш, що це хвилює англійок… Моя кохана рвонула вперед. Це вперше я бачила, щоб вона так чухрала.

На її обличчі не було образи, та я була певна, що достукалась принаймні до її пихи, якщо не до серця, в існуванні якого я дуже сумнівалася.

Я відчула безсумнівну перемогу.

Мені нічого не було відомо про можливу бігамію мого суперника.

Все, що мені було відомо, так це те, що наступного дня Елена розірвала заручини.

Вона зробила це показово байдуже. Я пишалась її бездушністю.

Ну й удару ж було завдано по престижу облесника з довгим волоссям!

Я землі під собою не чула від радості.

Це було вдруге і востаннє, коли я благословляла китайський комунізм.

З наближенням зими воєнні дії активізувались.

Справді, коли гетто вкриє крига, нас усіх змусять, volens nolens[Хочеш — не хочеш (лат.).] розбивати киркою цілі океани ожеледиці, які перешкоджатимуть рухові транспорту.

Отож, треба було завчасно вихаркнути свою квоту агресивності.

Ми ні в чому собі не відмовляли.

Найдужче ми пишалися нашим новим загоном під назвою «когорта блювальників».

Ми зробили відкриття: декотрі поміж нас були обранцями провидіння — феї, які злетілися над їхньою колискою, обдарували їх здібністю блювати майже коли заманеться.

Варто було лише набити шлунок і він був у змозі сам випорожнятися.

Ці особи викликали заздрість.

Більшість з них застосовувала класичний метод — закладали пальця у горлянку. Проте декотрі вражали без міри — шлунки запросто підкорялися силі їхнього бажання. Фантастичним чином вони посилали імпульс у відповідальні за блювання центри мозку, трохи зосереджувалися, і трюк удавався.

Утримання когорти блювальників майже нагадувало догляд за деякими літаками: під час польоту треба мати можливість їх заправити. Ми добре затямили, що блювати на порожній шлунок нераціонально.

На тих із нас, від кого було обмаль користі, покладалось постачати пальне для блювоти: вони мали непомітно цупити у китайських кухарів легку для травлення їжу. Мабуть, дорослі не дорахувались чималих запасів крекеру, родзинок, плавлених сирків, згущеного молока, шоколаду і, насамперед, олії та розчинної кави. Адже ми знайшли філософський камінь блювання: суміш салатної олії і розчинної кави. Найшвидше вилітало саме це.

(Хвилююча подробиця: жодного з перелічених харчових продуктів знайти у Пекіні неможливо. Раз на три місяці батьки вирушали по провізію до Гонконгу. Ці подорожі обходилися їм недешево. Отже, ми проблювали чималі гроші.)

Основним критерієм була вага: харчі мали бути легкі при перенесенні з місця на місце, а це одразу ж змусило нас не брати до уваги геть усі продукти у скляних банках.

Тих, хто тягав на собі стільки харчів, називали «резервуарами». Кожен блювальник завжди повинен був ходити у супроводі принаймні одного резервуара. З таких взаємодоповнюючих стосунків могло народитися чимало зразків міцної дружби.

Для німців гіршої тортури годі й шукати. Від занурень у таємну зброю вони незрідка ридали, але ж з гідністю. Блювальник мав рацію щодо їхньої честі: тільки-но їх торкалася ця речовина, вони криком кричали від жаху. Неначе то була сірчана кислота. Якось один з їхніх відчув таку відразу до такого кроплення, що виблював сам. Ото ми раділи!

Звичайно, здоров'я блювальників швидко зазнало розладу. Але ми так вихваляли їхнє святе діло, що вони ладні були зі спокійною душею зносити фізичні муки.

На мій погляд, їхній престиж не мав собі рівних. Я мріяла потрапити до когорти. На жаль, для такої ролі у мене не було жодних даних. Марно ковтала я гидотний філософський камінь, бажаного результату я не досягала.

А це означало, що мені конче треба було досягти успіху у якійсь блискучій акції. Без цього Елена ніколи б не зажадала мене.

Цілком таємно я готувалася до неї.

Тим часом у школі моя кохана знову повернулась до своїх звичних самотніх прогулянок.

Але відтепер я знала, що вона не недосяжна. Отож, я клеїлась до неї на кожній перерві, не розуміючи, яка дурість обраний мною метод.

Я ходила разом з нею, говорила з нею. Вона вдавала, що майже не чує мене. Мені було байдуже — її фантастична врода позбавляла здатності думати.

Адже Елена справді була неперевершена. Її італійська грація — така принадна завдяки культурі, елегантності й розуму — поєднувалась з індійсько-американською кров'ю матері, з усім дикунським ліризмом людських жертв та іншими чарівними виявами жорстокості, які й досі приписує їй моя наївна мальовнича уява. Погляд красуні випромінював водночас кураре і мадонну Рафаеля: є від чого миттю звалитися замертво.

І дівча це добре знало.

Того дня на шкільному подвір'ї я не могла стриматись, щоб не сказати їй отих традиційних класичних слів, які з моїх вуст прозвучали як вияв безмежної щирості:

— Ти така прекрасна, що для тебе я зробила б усе на світі.

— Таке вже мені говорили, — байдуже зауважила вона.

— Але я, справді, зробила б навіть неможливе, — додала я, усвідомлюючи, що in cauda venenum [17], яку припускала моя відповідь, мала стосунок до недавньої справи Фабріціо.

Я мала право на малесенький глузливий вогник у очах, який, здавалося, промовляв: «Гадаєш, ти мене образила?»

Адже тут слід пояснити: наскільки француз страждав від розриву стосунків, настільки ж італійка нічого не відчувала, доводячи тим самим, що ніколи й не кохала свого нареченого.

— То ти здатна заради мене зробити все, що мені заманеться? — кепкувала вона й далі.

— Так! — відповіла я, сподіваючись, що вона зажадає найгіршого.

— Ну що ж, я хочу, щоб ти двадцять разів оббігла подвір'я, не зупиняючись.

Такий наказ видався мені сміхотворним випробовуванням. Я пустилася бігати одразу ж. Бігала, як метеор, шаленіла від радості. Ентузіазм почав згасати після десятого кола. Він згас ще більше, коли я помітила, що Елена навіть не дивиться на мене. І на те була причина: один з незграб підійшов побазікати з нею.

Проте я виконала всі умови свого контракту, надто чесна (надто дурна), щоб збрехати. Потім постала перед красунею і тією сторонньою особою.

— Уже, — заявила я

— Що? — спромоглася вона перепитати.

— Я двадцять разів оббігла подвір'я.

— А-а-а. Я й забула. Почни спочатку, я на тебе не дивилась.

Я одразу ж знову пустилася бігати. Я бачила, що вона й не дивиться у мій бік. Але ніщо не могло стати мені на заваді. Я відчула радість від бігу: моя пристрасть знаходила у швидкісному продовженні початого шляхетний спосіб самовираження і, хоч я не отримала того, на що сподівалась, відчувала, принаймні, величезний запал.

— Ще двадцять.

— Гаразд, — відповіла так, наче й не бачить мене. — Ще двадцять кіл.

Ні вона, ні той незграба, здавалося, навіть не бачать мене.

Я бігала, входячи в екстаз, повторювала собі, що гасаю заради кохання. Водночас відчула, як починається напад астми. Гірше того, пригадала, як колись казала Елені, що я астматичка. Вона ще не знала, що це таке, і я їй пояснила. Єдиний раз, коли вона зацікавлено слухала мене.

Значить, вона віддала цей наказ, повністю усвідомлюючи можливі наслідки.

Зробивши шістдесят кіл, я прибігла до моєї коханої.