Саботаж кохання

Діти ще егоцентричніші, ніж дорослі. Ось чому Китай заворожив мене у п'ять років, ледь ступила я на його землю. Адже ця фантазія, досяжна для найпримітивніших голів, має свою ціну: незаперечно те, що всі ми китайці. Звичайно, різною мірою — кожен несе у собі певну частку Китаю, як кожен має свою кількість холестерину у крові чи нарцисизму у погляді. Будь-яка цивілізація є інтерпретацією китайської моделі. Серед павутиння плеоназмів слід було б подумати про значну віху «передісторія — Китай — цивілізація», адже неможливо вимовити одне з цих трьох слів, не включивши двох інших.

І все ж Китай майже відсутній на цих сторінках. Можна було б послатися на безліч аргументів: що чим менше про нього говориться, тим більше він проглядає; що йдеться про дитяче оповідання і що певною мірою всяке дитинство минає у Китаї; що Серединна Імперія — надто потаємна територія людського, щоб я наважилася описувати її детальніше; що перед лицем цієї подвійної мандрівки — дитинство і Китай — слова якось особливо слабкі. Такі причини замовчування не були б оманливі і знайшли б свого адресата.

Але я відмовляюся від них усіх в ім'я єдиного і найприкрішого: річ у тім, що ця історія відбувається у Китаї, але тільки трохи у Китаї. Я в тисячу разів більше воліла б сказати, що ця історія відбувається у не-Китаї — і можна було б навести безліч аргументів. Можна було б утішатися думкою про те, що ця країна вже не-Китай, що Китай перебрався деінде, і що на межі Євразії лежить лише бездушна, безіменна, а отже, позбавлена справжнього страждання нація.

На жаль, цього стверджувати я не смію. І наперекір усім сподіванням, ця брудна країна була таки Китаєм.

А що викликає у мене сумніви, так це присутність там іноземців. Тут слід домовитись, що означає слово «присутність». Ми, певна річ, жили у Китаї. Але чи можна говорити при нашу присутність у Китаї, коли ми так від'єднані від китайців? Коли заборонено доступ на більшу частину його території? Коли контакти з населенням неможливі?

За три роки ми мали по-справжньому людські контакти лише з одним китайцем: йдеться про перекладача амбасади, чудову людину з дивовижним ім'ям Чен. Він говорив з приємним акцентом, дивною і вишуканою французькою. Наприклад, замість сказати «у минулому», він говорив «у дуже холодній воді». Тому що саме такий смисл він вкладав у поняття «колись». Нам знадобився якийсь час, щоб збагнути, чому мсьє Чен так часто починав фразу виразом «у дуже холодній воді». До речі, його пояснення цієї дуже холодної води були захопливі, відчувалося, як його душила ностальгія. Але через те, що говорив про дуже холодну воду, він привернув до себе увагу: одного прекрасного дня він зник, радше випарувався, не лишивши й найменшого сліду по собі. Так, неначе й не було його ніколи.

Можна висунути багато версій про те, що з ним сталося.

Майже одразу його замінили сварливою китаянкою на дивне ім'я Чен. Якщо до Чена зверталися «мсьє Чен», то вона терпіти не могла, щоб до неї зверталися якось інакше, ніж «товаришко Чен». Будь-які «мадам Чен» чи «мадемуазель Чен» одразу ж виправлялися як неприпустима граматична помилка. Якось мама запитала у неї: «Товаришко Чен, а як раніше зверталися до китайця? Чи був якийсь відповідник до «мсьє» чи «мадам»?

— Китайців називають товаришами, — відповіла непохитна перекладачка.

— Так, звичайно, це сьогодні, - наполягала на своєму наївна матуся, — а раніше, розумієте… раніше?

— Ніяких «раніше» не було, — категоричніше, ніж будь-коли, відрізала товаришка Чен.

Все було ясно.

Просто Китай не мав минулого.

Вже більше не йшлося про дуже холодну воду.

На вулицях китайці хутко сторонилися нас, неначе ми були носіями якоїсь заразної хвороби. Щодо прислуги, якою китайська влада забезпечувала іноземців, то вона підтримувала з нами стосунки, які загалом важко собі й уявити — що само собою давало, принаймні, підстави не вважати їх шпигунами.

Наш кухар на дивне ім'я Чен виявляв до нас дивовижну чуйність. Безперечно, тому, що був пов'язаний зі світом харчування, в якому Китай бачив найвищу цінність. Чен марив думкою загодувати трьох західних дітей, яких йому було довірено. Він обслуговував нас щоразу, коли батьки не їли разом з нами, тобто майже завжди, і спостерігав з виразом надзвичайної поважності на своєму старому суворому обличчі, як ми уминаємо за обидві щоки, неначе найважливіші проблеми всесвіту розігрувалися у наших мисках. Не говорив ніколи й нічого, окрім тих двох слів «багато їсти» — священної формули, до якої він удавався з плинністю і стриманістю езотеричних заклинань. Залежно від нашого апетиту, у його рисах читалися задоволення від добре виконаного обов'язку або болісна тривога. Кухар Чен любив нас. І якщо він примушував нас їсти, то через те, що китайська влада не дозволяла йому інакше виявляти нам свою ніжність: їжа була єдиною дозволеною між іноземцями і китайцями мовою.

Окрім цього, були ще базари, куди я верхи їздила купувати цукерок, червоних косооких рибин, туш чи інші дива, але де все спілкування зводилося до обміну грішми.

Засвідчую, що це було й усе.

За таких обставин, підсумовуючи, можу сказати лише таке: ця історія відбувалася у Китаї настільки, наскільки йому це дозволялося — тобто дуже трохи.

Ця історія про гетто. Тобто оповідання про подвійне вислання — вислання стосовно країн, вихідцями з яких ми були (для мене — Японії, адже я була глибоко впевнена, що я — японка), і стосовно Китаю, який був навколо нас, але від якого ми були відрізані, як дуже непрошені гості.

Та, зрештою, не припустіться помилки щодо цього: Китаю на цих сторінках стільки ж, скільки й чорної чуми на сторінках «Декамерона» Боккаччо; якщо той майже не згадує про неї, то тому, що вона там скрізь ЛЮТУЄ.

Для мене Елена завжди була недосяжна. А відколи з'явився отой Фабріціо, вона віддалялася все далі й далі.

Я вже й не знала, що робити, аби привернути її увагу. Мені кортіло розказати їй про вентилятори, але нутром відчувала, що вона відреагує як і попереднього разу, як у справі про коня — здвигне плечиками і проігнорує мене.

Я благословляла долю за те, що Фабріціо мешкав у Вай Цяо Тха Лу. Я благословляла матір моєї коханої за те, що та забороняла дітям і ногою ступити за межі Сань Лі Тхунь.

Насправді не було жодної проблеми дістатися з одного гетто в інше. На велосипеді — чверть години. Я часто ширяла туди-сюди, бо у Вай Цяо Тха Лу була крамничка, де продавали оті гидотні китайські карамельки — стовідсоткові бактерії, - які у цій сонячній галактиці здавалися мені райською насолодою.

Я помітила, що за три місяці флірту Фабріціо жодного разу не з'явився у Сань Лі Тхунь.

Констатація цього факту надихнула мене на жорстоку думку. Повертаючись зі школи, я запитала в італієчки з удаваною байдужістю:.

— Той Фабріціо що — закоханий у тебе?

— Так, — відповіла вона цілком байдуже, неначе інакше й бути не могло.

— А ти ж, ти його кохаєш?

— Я його наречена.

— Наречена! Але тоді ти мусиш дуже часто зустрічатися з ним.

— Щодня. У школі.

— О, ні, не щодня. По суботах і неділях ви не бачитеся.

Холодне мовчання.

- І вечорами ти його не бачиш. Але ж наречені саме по вечорах і мусять бачитися. Ходити в кіно.

— У Сань Лі Тхунь немає кіно.

— А у «Альянс франсез», біля Вай Цяо Тха Лу є кінотеатр.

— Мама не дозволяє мені виходити з нашого гетто.

— А чому Фабріціо не приходить до тебе у Сань Лі Тхунь?

Мовчання.

— Велосипедом чверть години їзди. Я їжджу туди щодня.

— Мама каже, що виходити за огорожу небезпечно.

— То й що ж. Може, Фабріціо боїться? А я щодня виходжу.

— Йому батьки не дозволяють.

— І він слухняний хлопчик?

Мовчання.

— Завтра я попрошу його прийти до мене у Сань Лі Тхунь. Він прийде, сама побачиш. Він робить усе, що я попрошу.

— Оце вже ні! Якщо він тебе кохає, сам має подумати про таке. Інакше це втрачає будь-яку цінність.