Саботаж кохання

А багатозначні погляди Елени ставали все наполегливішими і завдавали все тяжчих мук. Адже чим менше обличчя створене для ніжності, тим непевнішою буде ця ніжність. А від її ніжних очей стрільця, від ніжності її диявольських губ я вся шарілася.

Та раптом у мене виникала потреба щільніше залізти у панцир, і я ставала крижаною і гострою, як град. Тоді погляд красуні заволікала ніжність кохання.

Як тут встоїш?

Сніг — апогей жорстокості.

Сніг, хоч би яким потворним і сірим, на кшталт Міста Вентиляторів, він не був, все ж був снігом.

Сніг, у якому мої недолугі спроби узріли образ істинного кохання і яке, звичайно ж, дісталося мені недарма.

Сніг, зовсім не невинний у своєму цнотливому блаженстві.

Сніг, у якому я читала запитання, від яких мене кидало то в жар, то в холод.

Сніг, брудний Твердий, який нарешті я починала їсти, сподіваючись знайти бодай якусь відповідь. Дарма.

Сніг — уламки води, заморожений пісок, сіль не землі, а неба. Несолона сіль зі смаком кременю і структурою подрібненого коштовного каменя, з ароматом холоду, з білими прожилками — єдиним кольором, що падає з небес.

Сніг, який приглушує все — шум, падіння, час, щоб краще відтінити вічні й непорушні речі, такі, як кров, світло, ілюзії.

Сніг, перший папір Історії, на якому відбилося стільки слідів від ступнів, стільки безпощадних переслідувань. Сніг, що таким чином постає, як перший з літературних жанрів. Як безмежна книга на поверхні землі, що оповідає лише про сліди полювання або маршрут ворога — така собі географія епопей, яка надає загадковості найнезначнішому зі знаків. Отой слід — то братів слід чи слід убивці брата?

Від цієї кілометрової незавершеної книги, яка могла називатися «Найнеосяжніша книга світу», до нас не дійшло жодного фрагменту. На противагу Александрійській бібліотеці геть усі тексти розтанули. Але нам від неї мало б лишитися смутне нагадування, яке з’являється щоразу, коли випадає новий сніг. Така собі хвилююча біла сторінка, від якої виникає непереборне бажання ходити ще незвіданими просторами, яка зачіпає інстинкт дослідника щоразу, як натрапиш на слід іншої істоти.

По суті, в основі таємниці лежить сніг. На тій самій підставі, саме сніг лежить в основі поезії, естампу, знаку запитання і… цієї грандіозної дороговказної гри, якою є кохання.

Сніг, удаваний саван, велична порожня ідеограма, на якій я розшифровувала безодню емоцій, які мені хотілося подарувати моїй коханій.

Мене не турбувало, чисте чи нечисте моє незвідане бажання.

Я лише відчувала, що цей сніг робив Елену ще привабливішою, таємницю ще хвилюючішою, а настанову ще нестерпнішою.

Ніхто й ніколи так не чекав весни.

На квіти покладатися не можна.

Особливо у Пекіні.

Але комунізм був для мене справою вентиляторів, та й гасло про Сто Квіток [19] я знала не краще, ніж Хо Ші Міна чи Віттгенштейна.

Хоч би як там було, з квітками всі перестороги марні: завжди попадаєш на гачок.

Що таке квітка? Велетенська і одягнена, як лялечка, піхва.

Ця істина давно відома, хоча це не заважає таким здоровилам, як ми, манірно патякати про витонченість квітів. Доходить до того, що про пришелепкуватих залицяльників французи кажуть, що вони «сентиментальні, як блакитна квітка». Це недоречно й помилково, все одно що оголосити їх «блакитною статтю».

У Сань Лі Тхунь було дуже мало квітів і вони були огидні.

Але все одно, то були квіти.

Тепличні квіти гарні, як манекени. Але ж вони не пахнуть. Квіти з гетто видавалися хмизом. Одні були бридкі, як селянки, що вирушили до великого міста, інші — незугарні, як міські жінки на селі. Усі вони викликали багато сумнівів.

Але якщо встромити носа у їхній вінчик, якщо заплющити очі і заткнути вуха — хочеться ревти. Що ж там може бути таке у глибині цих найпосередніших квіток зі звичайним квітковим ароматом? Що ж там може таке хвилювати, звідки ця ностальгія за невідомими нам спогадами, за садками, яких ми ніколи не знали, за королівською красою, про яку ніколи й не чули? Чому це Культурна революція не заборонила квітам мати квітковий аромат?

У тіні квітучого гетто ми нарешті могли відновити війну.

То була поразка у всіх значеннях цього слова.

1972 року дорослі поклали початок нашій війні. Нам це було якось цілком байдуже.

Навесні 1975-го вони її зірвали. Нам це було огидно.

Тільки-но зійшов сніг, тільки-но ми покінчили з примусовими роботами, тільки-но в лютому екстазі відновили військові операції, як наші шоковані батьки з'явилися і почали буркотіти:

— А перемир'я?

— Ми ніколи й нічого не підписували.

— То вам конче потрібні підписи? Чудово. Ми візьмемося за це.

То був жах у стилі неперевершеного гротеску.

Батьки надрукували мирний договір так заплутано, як тільки хотіли.

Вони скликали генералів ворогуючих сторін за «стіл переговорів», де говорити було ні про що. Зачитали вголос тексти французькою та німецькою мовами: ми не зрозуміли жодного з них.

Ми мали право лише поставити підписи.

Милістю цього обопільного приниження, ми відчули до наших ворогів таку глибоку симпатію, якої ніколи не спостерігалось раніше. І, очевидно, це було взаємне почуття.

Здавалося, нудило навіть Вернера, через якого затіяли цю пародію з перемир'ям.

По закінченні цього опереточного підписання дорослі визнали, що буде гарним тоном виголосити тости з газованим лимонадом у бокалах. Вони виглядали задоволеними, умиротвореними, посміхалися. Секретар амба-сади Східної Німеччини, приязний обірваний арієць, проспівав пісеньку.

І саме отак, започаткувавши нашу війну, батьки взяли під свій контроль наш мир.

Нам було соромно за них.

Парадоксальним наслідком цього штучного договору стало взаємне захоплення.

Колишні вороги кинулись в обійми один одному, ревучи від злості на своїх батьків.

Східну Німеччину раптом полюбив увесь світ.

Вернер заливався гарячими слізьми. Ми обіймали його. Він зрадив, але то була чесна гра.

Плеоназм: то була гра, значить, неодмінно чесна.

А ностальгія вже починалася. Ми обмінювались англійською прекрасними спогадами про сутички й тортури. Дуже схоже на сцену примирення в одному з американських фільмів.

Перше, що необхідно зробити — ні! єдине — знайти собі нового ворога.

Не першого-ліпшого. Були певні критерії.

Першим був географічний критерій: треба, щоб обрана нація знаходилась у Сань Лі Тхунь.

Другим критерієм був історичний: не можна було воювати проти колишніх Союзників. Звичайно, зраджують тільки свої. Звичайно, немає більшої небезпеки, ніж друзі. Але не можна нападати на свого брата, не можна накинутися на того, хто на фронті блював поруч тебе, справляв нужду в той самий чан. Це було б грішити проти розуму.

Третій критерій зачіпав ірраціональне: у ворога мало бути щось гидке. І тут розглядалися всі можливі варіанти.

Декотрі запропонували албанців або болгар на тій нікудишній підставі, що вони — комуністи. За цю пропозицію майже ніхто не проголосував. Східні країни вже були ворогом, і ми вже побачили, чого нам це коштувало.

— А перуанці? — пролунав чийсь голос.

— За що можна ненавидіти перуанця? — запитав хтось із нас, таке собі чисто метафізичне запитаннячко.

— Бо вони не говорять нашою мовою, — відповів далекий прародич Вавілонської вежі.

Безумовно, то була нормальна підстава.

Якийсь малий, проникнутой ідеєю єдності, зазначив, що на такій підставі ми можемо оголосити війну трьом четвертим гетто і навіть усьому Китаю.

— Значить, це гарна підстава, але не достатня.

Ми й далі перемивали кістки найрізноманітнішим національностям, доки мене раптом не осінило:

— Непальці, - тріумфально виголосила я.

— А за що ненавидіти непальця?

На це, гідне самого Монтеск'є запитання, я відповіла блискуче: