Саботаж кохання
Саботаж кохання читать книгу онлайн
«Саботаж кохання» — історія одного справжнього безмежного почуття, яке може народитися тільки у семилітньому сердечку — блискучий досвід проникнення в таємні куточки людської душі, розповідь, сповнена літературних алюзій вищого порядку.
Роман отримав три літературні премії, а Амелі Нотомб увійшла до когорти найбільш багатообіцяючих письменниць нового покоління.
Авторка любить провокувати, шокувати і говорити граничні відвертості. У неї японське дитинство і китайська юність. Амелі Нотомб вважає, що письменство — це продовження дитинства та засіб здихатися самотності.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Тому, що це єдина країна у світі, яка не має чотирикутного прапора.
Присутні притихли від такого неподобства.
— Це правда? — перепитав чийсь охриплий голос.
І я поринула в опис непальського прапора: нагромадження трикутників, таке собі розділене навпіл по довжині діаболо.
Тієї ж миті непальців було проголошено ворогом.
— От негідники!
— Ми їх провчимо, цих непальців. Ми їм покажемо як не мати чотирикутного прапора, як в усіх!
— Та за кого вони себе мають, ті непальці?
Ненависть запрацювала.
Східні німці були обурені так само, як і ми. У цьому хрестовому поході на нечотирикутні прапори вони попросили про вступ до лав Союзників. Взяти їх на службу — та від такої радості ми ніг під собою не чули. Битися пліч-о-пліч з тими, хто гамселив нас і кого катували ми — ото радість!
Непальці виявилися дивним ворогом.
Порівняно із Союзниками їх було дуже мало. Спершу ця подробиця здалася нам принадною. Соромитися диспропорції?! Та нам ніколи на думку таке не спало б. Така перевага особового складу — це радше приємно.
Їхній середній вік був вищий за наш. Декотрим було вже по п'ятнадцять: початок старості. Ще одна підстава для ненависті.
Ми оголосили їм війну з безприкладною відвертістю. Двоє перших непальців, що з'явилися на нашій території, побачили, як їх штурмують близько шістдесяти дітлахів.
Коли ми відпустили їх, вони були суцільні рани й гулі.
У цій ситуації нещасні маленькі гірські мешканці, що тільки-но спустилися зі своїх Гімалаїв, нічогісінько не зрозуміли.
Діти Катманду, яких мало бути не більше семи, скликали раду. Вони обрали єдино можливу політику — боротьбу. Зважаючи на наші методи, вони усвідомили, що будь-які дипломатичні переговори нічого не дадуть.
Слід визнати, що поведінка малечі Сань Лі Тхунь заперечувала будь-які закони спадковості. Наші батьки обрали собі за професію — наскільки можливо зменшувати міжнародне напруження. Ми ж робили зовсім навпаки. Еге-ж, майте дітей!
Але тут ми ввели новаторство: така потужна спільнота, світова війна небачених масштабів — і все це проти маленької бідної країни, що не мала визнаної ідеології, не мала жодного впливу у світі. Це було оригінально.
Більше того, самі того не знаючи, ми підіграли китайській політиці. В той час, як солдати Мао брали в осаду Тібет, ми атакували гірський кряж з іншого флангу.
Гімалаям ніякої пощади.
Проте непальці здивували нас. Ми відкрили для себе, що вони були страшними вояками. Їхня грубість переходила межі всього того, з чим ми мали справу протягом трьох років війни проти Східної Німеччини. А німці були далеко не хиряві.
Діти Катманду лупцювали руками й ногами з незрівнянною жвавістю й влучністю. Їх було семеро. Але то був грізний ворог.
Ми не знали того, що не раз доводила сама Історія. Жоден континент у підметки не годиться Азії там, де йдеться про насильство.
Ми потрапили в пастку, але це нам було до вподоби.
Елена лишалась над цією сутичкою.
Пізніше я читала одну туманну історію, де йшлося про війну між Троєю і греками. Все тоді почалося через неперевершену істоту, яку звали Єлена.
Деталь, яка викликала у мене посмішку. Я про це здогадувалась.
Звичайно, я не могла претендувати на паралелі. Війна у Сань Лі Тхунь почалася не через Елену. І ця остання ніколи не хотіла бути до неї причетною.
Дивно, але «Іліада» меншою мірою розкрила мені очі на Сань Лі Тхунь, ніж Сань Лі Тхунь на «Іліаду». По-перше, впевнена, що так не сприйняла б «Іліаду», якби не брала участі у війні гетто. Для мене то був не міф-основа, а досвід. І смію думати, що цей досвід вніс певну ясність у моє розуміння міфології. Зокрема, щодо особи Єлени.
Чи є для жінки облесливіша історія, ніж «Іліада»? Дві цивілізації безжально випускають кишки одна одній, йдуть на смерть до самого кінця, втручається Олімп, військова мудрість дає зразки мирних пропозицій, рушиться світ — і все це в ім'я чого, в ім'я кого? В ім'я красуні.
Охоче уявляю собі, як ця кокетка вихваляється перед своїми друзями:
— Так-так, голубоньки. І геноцид, і втручання богів винятково задля мене однієї! Але я до цього зовсім непричетна. Що ви хочете, я просто красуня, я безсила.
Багаторазове перечитування міфу вплинуло на цю перебільшену малозначущість Єлени, яка перетворилась на карикатуру чарівної егоїстки і вважала нормальним, і навіть привабливим, щоб люди задля неї вбивали один одного.
Щодо мене, то коли я воювала, я зустріла свою Єлену Прекрасну, я закохалася в неї, і тому мала власне бачення «Іліади».
Адже я бачила, якою була Єлена Прекрасна, як вона реагувала. І від цього схиляюся до думки, що її далека тезка-прародичка була такою самою як вона.
Тому, гадаю, Єлена Прекрасна була такою байдужою до Троянської війни, що годі й уявити. Не думаю, що її пиха є породженням війни — надто багато честі для людських армій.
Гадаю, вона лишалася дуже високо над всією цією історією і розглядала себе у люстерка.
Гадаю, вона потребувала, щоб на неї дивилися — і не мало значення, були то погляди вояків чи погляди миротворців. Погляди… вона чекала, щоб чужі погляди розказували їй про неї саму, і лише про неї, а не про тих, хто на неї дивився.
Гадаю, вона потребувала, щоб її кохали. Любити — ні. Це не та парафія. Кожен спеціалізується на своєму.
Любити Паріса? Це дуже здивувало б мене. А от подобатися Парісу і не мати діла до того, чим він іще може займатися, — це саме для неї.
То що ж таке Троянська війна? Огидне, криваве, безчесне й несправедливе дикунство, організоване задля красуні, якій це було цілком байдуже.
І всі війни — це Троянська війна. А всі справедливі діла в ім'я прекрасних очей тих, задля яких вони чиняться, — це сон рябої кобили.
Тому, що єдина правда війни полягає у тому, про що не говорять: воюють — тому, що люблять цю справу, і тому, що це гарна розвага. А для прекрасних очей завжди знайдеться справедливе діло.
Ось чому Єлена Прекрасна мала рацію лишатися байдужою і розглядати себе у люстерках.
І вона мені дуже до вподоби, та Єлена, яку я покохала у Пекіні 1974 року.
Скільки люду прагне війни, але насправді мріє про дуель. «Іліада» теж часом вводить в оману плетивом різного роду елітних суперництв. Кожен герой у таборі суперника знаходить свого визначеного долею міфічного ворога, який переслідуватиме його, аж доки герой його не знищить. Інколи навпаки. Але то — не війна. То кохання з певною мірою притаманними йому погордою й індивідуалізмом. Хто не мріє про бійку з довічним ворогом, з ворогом, який перетворився б на друга? І чого тільки не зробиш, щоб мати справу з гідним тебе суперником?
Так ось, з-поміж усіх битв у Сань Лі Тхунь, у яких я брала участь, битвою, що найкраще підготувала мене до читання «Іліади» було моє кохання до Елени. Тому що поміж стількох заплутаних штурмів і сутичок то була моя єдина дивовижна битва, то був поєдинок, який, зрештою, відповів моїм найвищим прагненням.
То не була очікувана рукопашна. То було, так би мовити, «розум проти розуму» і ніяк не менше. Завдяки Елені, я мала її, - свою дуель.
І немає потреби уточнювати, що противник був на висоті.
Паріс — то була не я.
Але тепер Елена дивилася на мене так, що я, врешті-решт, уже не була впевнена, чи я це.
Я знала: не сьогодні — завтра мій опір лусне.
І цей день настав.
То було, звичайно, навесні. Дарма що квіти у гетто були некрасиві. Від того вони аж ніяк не гірше виконували свої обов'язки квітів, як і сумлінні працівниці у народній комуні.
У повітрі пахло хтивістю. Велетенські вентилятори розганяли її повсюди.
І в школу також.
Була п'ятниця. Вже тиждень я не ходила до школи через бронхіт і хотіла побути вдома ще день, щоб додати його до вихідних. Дарма. Я зі шкури лізла, пояснюючи мамі, що, пропустивши навіть цілий тиждень пекінської освіти, у розумовому плані наздоганяти мені нічого. Що у сто разів корисніше почитати перший переклад «Тисячі і однієї ночі» у ліжку. Що почувалась іще слабкою. Вона й слухати не хотіла і апелювала до обурливого аргументу: