Саботаж кохання

Амелі Нотомб

Саботаж кохання

Піді мною галопом нісся кінь, а я гарцювала на ньому серед вентиляторів.

Мені було сім років. Що могло бути приємніше, ніж коли у голові свище вітер. Чим швидше нісся кінь, тим більше кисню надходило до мозку і вивіювало те, що там осіло.

Мій бойовий кінь вискочив на площу Великого Вентилятора, яку зазвичай називають площею Тянь-ань-минь і подався ліворуч, на бульвар Хутун.

Однією рукою я тримала віжки. Друга рука віддавалась екзегезі моєї неосяжної величі і по черзі пестила то круп коня, то небо Пекіна.

Перехожі, всілякі брязкальця, віслюки і вентилятори шаленіли від моєї елегантної постави.

Жодної потреби пришпорювати коня. Китай створив його за моїм образом і подобою — це було басування на повному ходу. Така швидкість розпалювала найпотаєм-ніші пристрасті і викликала захоплення натовпу.

 3 першого дня я засвоїла аксіому: все, що у місті Вентиляторів не було прекрасним, — було бридким.

А бридким, як відомо, було майже усе.

З чого одразу й неодмінно випливав висновок — красою світу була я.

Не те щоб ці шкірочка, тільце, чубчик і скелетик семирічної дівчинки могли чимось затьмарити омріяні створіння з садів Аллаха чи з гетто міжнародної комуни.

Краса світу — це була моя показна павана [1], це шпаркість мого коня, це мої коси, що полощуться мов серпанок під вітерцем вентиляторів.

Пекін пропах дитячою блювотою.

На бульварі Заселеної Потворності [2] лише цокіт копит міг заглушити відкашлювання, заборону спілкуватися з китайцями та відразливу порожнечу людських поглядів.

При під'їзді до брами кінь стишив ходу, даючи змогу вартовим засвідчити мою особу. Вартові не побачили в мені нічого підозрілішого, ніж звичайно.

Я опинилася в середині гетто Сань Лі Тхунь, де й мешкала з часів появи писемності, тобто майже впродовж двох років, перебуваючи десь у неоліті — за часів правління Банди Чотирьох [3].

«Світ — це все, що відбувається», - пише Віттгенштейн у своїх незрівнянних прозових творах.

1974 року Пекін ще не відбувся: краще описати ситуацію я не змогла б.

У мої сім років Віттгенштейн не був улюбленим автором. Та ще до цього силогізму мої очі дійшли висновку, що Пекін мав дуже мало спільного з рештою світу.

Я до нього блискуче пристосовувалась: мала коня, а у мою голову біологічно було закладено щупальцеву аерофагію.

У мене було все. Я була нескінченною епопеєю. Спорідненість я відчувала лише з Великою Китайською Стіною — єдиним творінням людини, яке видно аж із Місяця. Вона, принаймні, ставилась з повагою до моєї значущості. Вона не обмежувала уяву, а спокушала сягнути у безмежність.

Щоранку мене зачісувала рабиня.

Вона не здогадувалась про те, що вона моя рабиня. Вважала себе китаянкою. Але насправді національності вона не мала, оскільки була моєю рабинею.

Раніше я жила в Японії, де для мене знаходили найкращих рабинь. У Китаї якість рабинь залишала бажати кращого.

У Японії, коли мені було чотири роки, я мала безмежно віддану моїй особі рабиню. Незрідка вона падала ниць біля моїх ніг. І це було чудово.

Пекінській рабині були невідомі подібні звичаї. Вона починала ранок з розчісування мого довгого волосся і бралася за це, як звірюка. Від болю я волала не своїм голосом і подумки присуджувала їй силу-силенну батогів. Потім вона заплітала одну або дві чудові кіски з тією давньою майстерністю плетіння, до якої Культурна революція не внесла жодних змін. Я б воліла, щоб вона заплітала мені одну косу: мені здавалось, що особі мого рангу це більше пасувало.

Китаянку звали Чже. Це ім'я я одразу ж оцінила як неприйнятне і повідомила їй, що зватиму її ім'ям моєї японської рабині. Прекрасне ім'я! Вона обдарувала мене приголомшеним поглядом і продовжувала зватися Чже. Відтак я затямила, що у політиці цієї країни було щось гниле.

Є країни, які впливають, як наркотики. Китай і є саме такою країною. У нього дивовижна сила робити претензійними усіх, хто туди приїздить, і навіть тих, хто розказує про Китай.

Претензійність спонукає писати. Звідси й неймовірна кількість книжок про Китай. На кшталт країни, яка надихнула на їх написання, ці твори або найкраще (С. Ле, В. Сегален, П. Клодель), або найгірше в доробках.

Не була винятком з цього правила і я.

Китай і мене зробив надзвичайно претензійною.

Проте у мене є виправдання, яке мало хто з дешевеньких сіноманів міг би мати — мені було п'ять років, коли я сюди прибула, і вісім, коли звідси виїхала.

Чудово пригадую той день, коли мені повідомили, що я житиму в Китаї. Мені було без малого п'ять років, проте я вже розуміла головне, а саме — мені буде чим вихвалятися.

Це правило не має винятків — навіть найвизначніші лихослови Китаю саму перспективу стати на його землю сприймають як ініціацію.

Ніщо не надає людині стільки вагомості, як байдуже вимовлене: «Я недавно повернувся з Китаю». Досі, коли відчуваю, що мною належно не захоплюються, десь у розмові вставляю загадкове і незворушне, «коли я жила у Пекіні…»

Це справді оригінально, адже, зрештою, можна було б вставити і «коли я жила у Лаосі», що було б взагалі безпрецедентно. Але це вражає менше. Китай — це шик, це загально визнане, це «Шанель № 5».

Снобізмом усього не поясниш. Значним і непереборним є елемент уяви. Мандрівник, який ступив на китайську землю без належної дози ілюзій про Китай, мабуть, не відчує нічого, окрім кошмару.

У матусі завжди був найблаженніший у світі характер. Коли увечері ми прибули до Китаю, її так вразила побачена бридота, що вона розплакалась. А ця жінка не плакала ніколи.

Звичайно, були Заборонене Місто, Храм Неба, Духовита Гора, Велика Китайська Стіна, поховання династії Мін. Але все те було тільки по неділях.

Решта тижня — це були нечистоти, відчай, застигла лава бетону, гетто, стеження. Стільки царин, у яких китайці перевершують самі себе!

Жодна країна так не засліплює. Люди, які лишають Китай, розказують про побачені багатства. Незважаючи на чесність і добропорядність, вони не схильні згадувати про бридоту, що, як щупальці, оповила все довкола, і з якою неодмінно стикались. Дивне явище. Китай схожий на спритну куртизанку, якій вдається нехтувати своїми незліченними фізичними вадами, навіть не приховуючи їх, і викликати прихильність та пристрасть геть усіх своїх коханців.

Два роки тому батько статечно сприйняв своє призначення в Пекін.

Я ж вважала немислимим залишити свою Сукугаву, гори, наш будинок і садок.

Батько пояснив мені, що проблема не в тому. З його розповідей я затямила, що Китай — це країна, у якій зараз не все гаразд.

— Вона воює? — з надією спитала я.

— Ні.

Я насупилась. Мене змушують залишити мою улюблену Японію задля країни, яка навіть не воює. Звичайно — це Китай. Звучить привабливо. Але що ж буде без мене з Японією? Така легковажність міністерства мене турбувала.

Ми виїжджаємо у 1972 році. Ситуація напружена. Пакуються мої плюшеві ведмедики. Від когось чую, що Китай — це комуністична країна. Якось проаналізую це.

Зараз є важливіші речі: наш будинок порожніє, один за одним зникають предмети обстановки. І ось настав день, коли не лишилося нічогісінько. Пора вирушати.

Пекінський аеропорт: жодних сумнівів — це геть інша країна.

Через якісь темні обставини багаж не прибув разом з нами. Треба в аеропорту чекати кілька годин. Скільки годин? Може, дві, може, чотири, а може, й двадцять. Одна з принад Китаю — це непередбачуваність.

Чудово. Це дасть мені змогу одразу ж почати аналіз ситуації. Я походжаю по аеропорту з виглядом інквізитора. Мені не збрехали — ця країна зовсім інша. Не знаю точно, у чому полягає її відмінність. Певна річ, тут бридко, але такої бридоти я ніде раніше не бачила. Мабуть, має бути якесь спеціальне слово для позначення цієї бридоти — просто я його ще не знаю.