Саботаж кохання

Завдяки цьому ефемерному співіснуванню порожнечі й повноти, Сань Лі Тхунь набувало вигляду естампу.

Можна було вважати себе майже у Китаї.

Через десять годин контамінація починала працювати у зворотному напрямку.

Бетон спричиняв вплив на сніг, бридота долала красу.

І все було, як споконвіку.

Нові снігопади вже нічого не змінювали. Просто дивовижно спостерігати, наскільки бридота завжди сильніша за красу. Отож, тільки-но нові сніжинки падали на китайську землю, як ставали гидотними.

Не люблю метафор. Тому й не стверджуватиму, що сніг у місті — це алегорія життя. Не стверджуватиму, бо це нікому не потрібно — усі й так розуміють.

Колись напишу книжку під назвою «Сніг у місті». Це буде найсумніша книжка в історії книжок. А втім, не писатиму її. Навіщо розповідати усім відомі жахи?

От і маєш, отак усього позбутися раз і назавжди: щоб така чарівна, така пухкенька, така лагідна, така вируюча, така легесенька річ, як сніг, могла так раптово перетворитися на протилежне — сіру, липку, затверділу, важку, бугристу кучугуру! Чи це не паскудство, від якого ніколи не отямитися?

Зиму в Пекіні я ненавиділа. Видовбувати киркою або циклею товстий прошарок замерзлого снігу, який сковує гетто, мені зовсім не подобалося.

Та й решта мобілізованих дітей думали так само.

Війну відкладали до потепління, що може видатися парадоксом.

Щоб хоч якось відшкодувати нам ці земляні роботи, дорослі водили нас щонеділі на ковзанку озера Літнього Палацу. Ці вилазки здавалися мені надто прекрасними, щоб бути справжніми. Величезне водоймище, вкрите кригою, у якій відбивалося північне світло, і яке вило від страшенного гамору ковзанів, вводило мене в такий екстаз, що у мене від болю розколювалася голова. Моя імунна система не в змозі була захистити мене від краси.

Шість інших днів одразу після школи — лопати й кирки.

Запрягли у це всіх дітей.

За винятком двох і не найменших: безцінних Клаудіо і Елени.

Їхня мати вирішила, що її діточки надто тендітні для такої грубої роботи.

Щодо красуні — жодного заперечення.

Але звільнення від робіт старшого брата збільшило й без того його виняткову непопулярність.

Закутана у стареньке пальтечко, у китайській шапці з козячого хутра на голові я наполегливо розбивала лід. Оскільки Сань Лі Тхунь скидалося — так, що й не відрізниш — на виправну колонію, у мене було враження, що мене присудили до каторжних робіт.

Згодом, коли стану лауреатом Нобелівської премії або великомученицею, я розповім, як під час виконання військових операцій відбувала покарання на пекінській каторзі.

Мені бракувало лише хреста.

І раптом видіння: до мене наближається тендітне створіння у білому капюшоні. Її довге чорне розпущене волосся вибивалося з-під білого фетрового беретика.

Вона була такою гарною, що я мало не знепритомніла, — то був би підходящий вихід.

Але настанова не змінилася. Я вдала, що не помітила її і загнала кирку в закрижанілий сніг.

— Мені нудно. Пограйся зі мною.

У неї й справді був янгольський голосок.

— Хіба не бачиш, я працюю? — якомога найнеприязніше відказала я.

— Але ж для цього є інші діти, — промовила, показуючи на натовп малюків, які цюкали лід навколо мене.

— Я тобі не недоторклива. Мені соромно байдикувати.

Було якось ніяково вимовляти такі слова, але така була настанова.

Мовчання. Я продовжувала тяжко працювати.

Тоді Елена спромоглася на сенсаційне:

— Дай-но мені кирку, — попросила.

Вражена, я мовчки дивилася на неї.

Вона схопила мій інструмент, з патетичним зусиллям підняла його над головою і цюкнула об землю. Потім вдала, що збирається ще раз зробити те саме.

Мені здалося, що я ніколи ще не бачила такого неприпустимого святотатства.

Я вихопила у неї кирку і різко наказала:

— Ні! Тільки не ти!

— Чому? — запитав херувимчик з янгольським виразом обличчя.

Я промовчала і рубала собі лід, уткнувши носа в землю.

Моя кохана поважно подалася геть, сповнена надії, що заробила один бал на свою користь.

Школа перетворювала війну на ще більшу душевну розрядку.

Війна існувала для того, щоб бити ворога, а отже, запобігала самознищенню.

Школа існувала для того, щоб квитатися із Союзниками.

Отже, війна існувала для асенізації агресивності — продукту секреції життя.

А школа існувала для асенізації агресивності, як таємниці війни.

Завдяки чому ми й були щасливі.

Проте справа Вернера занепокоїла лави дорослих.

Батьки Східної Німеччини повідомили батьків Союзних військ, що цього разу їхні діти зайшли надто далеко.

Оскільки вони не могли вимагати покарання для винуватців, то зажадали перемир'я. Без перемир'я вони пішли б на «дипломатичні репресії».

Наші батьки одразу ж визнали їхню правоту. Нам було соромно за них.

До наших генералів з'явилася каральна делегація дорослих. Дорослі посилалися на те, що холодна війна несумісна з нашою занадто палкою боротьбою. Слід негайно це припинити.

Обговоренню таке не підлягало. їжа, ліжка, транспорт були у руках батьків. Як ти не послухаєшся?

Проте нашим генералам не забракло духу підкреслити, що нам потрібен ворог.

— Навіщо?

— Та щоб воювати!

Ми ніяк не могли дійти тями: ну як можна зважитися на таке тавтологічне запитання?

— Ви що, справді не можете без війни? — занепокоєно запитали дорослі.

Ми зрозуміли, як вони дегенерували і промовчали у відповідь.

Хоч би як там було, на час морозів військові операції припинялися.

Батьки гадали, що ми підписали перемир'я. Насправді, ми чекали поки скресне крига.

Зима була неабияким випробовуванням.

Випробовуванням для китайців, які дубіли від холоду, що, слід визнати, ніяк не стосувалося дітей із Сань Лі Тхунь.

Випробовуванням для дітлахів із Сань Лі Тхунь, приречених цюкати лід у гетто весь свій вільний час.

Випробовуванням для нашої агресивності, яка стримувалась до весни: війна видавалася нам чашею Грааля. Але шар замерзлого снігу, який треба було відшкрябувати, зростав щоночі, і нам здавалося, що березень відсувається все далі й далі. Могло скластися враження, що це шкрябання зводить нанівець нашу спрагу насильства. Аж ні, навпаки! То було, як олія для вогню. Деякі крижані брили були такими міцними, що ми для того, щоб набратися сили, уявляли собі, ніби обрубуємо виступи на німецьких торсах.

Випробовуванням для мене на всіх моїх амурних фронтах. Я буквально дотримувалась настанови і була з Еленою така сама холодна, як ця китайська зима.

Та чим ретельніше я дотримувалась настанови, тим ніжнішали величезні очі маленької італійки. Так, ніжнішали. Ніколи не сподівалася, що у неї колись з'явиться такий вираз. Та ще й для мене!

Чи могла я знати, що ми з нею належали до двох різних порід? Елена належала до числа тих, хто кохає тим дужче, чим прохолодніше до них ставляться. Я ж навпаки — чим більше відчувала себе коханою, тим дужче кохала сама.

Певна річ, я не сподівалася, що красуня кидає на мене ніжні погляди, щоб ще дужче закохати у себе. Але її прихильність до мене, на яку раніше не було й натяку, вдесятеряла мою пристрасть.

Від цього у мене з'явилася лихоманка закоханих. Вночі у ліжку переді мною поставали милі ласкаві очі, і я впадала у своєрідний стан — напівтремтіння-напівнепритомність.

Я питала себе, чого чекаю і не йду на поступки. У мене вже не було сумнівів щодо її кохання. Лишалося тільки відповісти на нього.

Не наважувалась. Відчувала, що моя пристрасть розквітла до небувалих розмірів. Відкрити свої почуття завело б мене далеко. Тут мало бути щось більше за слова. Тут мало бути оте потаємне, перед яким я була безсила, бо не розуміла. Невиразно здогадувалась, але не розуміла.

І я дотримувалась настанови, яка все більше і більше пригнічувала мене, але застосування якої не мало жодних таємниць.