Викрадач ангелiв

— Тут нема нікого, — долинув до нього чийсь голос. — Ходімо на другий поверх.

Штори знов зсунулися, і кроки шукачів зникли з кімнати. М’які, мов пух, ангельські крила здійнялися вгору.

Фелікс визирнув у шпарину між шторами. Двері ще звільна зачинялися, а в кімнаті вже нікого не було.

— Нам треба звідси вшиватися, — сказав Фелікс. — Ану наляж на двері за своєю спиною. Нема сумніву, що ти їх відчиниш.

Подвійні двері тераси зі скрипом прочинилися, і до кімнати сильним подувом вітру ввірвалося нічне повітря. Двері зали розчахнулися, і на якусь хвильку їхні силуети на тлі саду, залитого місячним світлом, окреслилися.

Секретар ні миті не вагався.

— Тривога! Тривога! — закричав він. — Хтось проник у бібліотеку!

І тут же учасники пошукової акції, немов підхоплені хвилею у час відпливу чи припливу, змінили напрямок, і всі чорновбрані кинулися сходами з другого поверху вниз.

Оксамитового Лицаря ніде не було видно. Очевидно, він знов повернувся в свої катакомби чекати результату.

Фабіан не знав, що робити. Але Фелікс потягнув його за собою, й вони семимильними кроками помчали садом. Дуже скоро до них долинув пронизливий свист, несамовитий гавкіт і гарчання. Секретар нацькував на них собак. Що ж, доведеться йому спіймати облизня. Фабіан сам собі усміхнувся. Собаки відразу ж їх упізнали, замахали хвостами й заскавуліли. Фелікс усіх чотирьох погладив і прошепотів кожному з них на вухо якісь слова. Собака-вожак підвівся, нашорошив вуха й схилив голову набік. А потім загавкав і кинувся бігти майданчиком для в’їзду та виїзду автомобілів, ведучи за собою і тих трьох. І відразу ж Фабіан та Фелікс почули страшенний лемент біля будинку.

— Що це таке? — репетував секретар. — Нагору! Нагору, кажу я вам, тюхтії! Ні-і-і-і-і-і-і… — а решта все потонуло в собачому гавкоті.

Фелікс стенув плечима й сказав:

— Авжеж, він дасть собі раду, я тільки попросив їх, щоб вони його провчили. Але він, мабуть, надовго це запам’ятає!

Фелікс схопив Фабіана за руку, і вони разом підстрибнули й, перелетівши через велику ґратчасту браму, опустилися потойбіч на землю.

Коли вони опинилися у Фабіановій кімнаті, то хлопець ледве зводив дух. Понад дахами будинків уже займався світанок, і він подумав, що всього за кілька годин йому треба буде збиратися до школи. Що там будуть за уроки, якщо майже всі хлопці попали в полон до бурґомістрового маєтку?

В полон, атож, саме це з ними й сталося. Напевно, там, куди їх зігнали, неможливо було проводити футбольні тренування. Що Фабіанові з Феліксом робити? І начальник поліційної дільниці, й поштмейстер, і лікар перебували серед чорновбраних, тож на їхню допомогу сподіватись марно. Кому вони повинні про все це повідомити?

— Поки що ми нічого не робитимемо, — сказав Фелікс. — Ти ж був на зібранні й знаєш, що всі, кого ми бачили в будинку, прийшли туди з власного бажання. — Він потер підборіддя й глибоко замислився. — Нам треба прогулятися до Вовчого Замку, — сказав він. — І тоді проясниться ще дещо. Кому зі своїх товаришів ти найбільше довіряєш?

— Усім, — аніскілечки не вагаючись, відповів Фабіан.

— Завтра ми повинні їх у все посвятити, — сказав Фабіан. — Нам потрібна допомога.

— Нам? Я мушу розповісти про тебе? — злякано спитав Фабіан. — Вони нізащо в світі мені не повірять!

— Тобі не треба буде нічого розповідати, просто приведи їх із собою до церкви, — сказав Фелікс. — Далі покладись на мене.

Фабіан подивився на ангела з недовірою. Та він би залюбки розповів комусь про все пережите за останні дні й ночі! Одначе, як відреагують на те його товариші?

— А тепер віддай моє стернове перо, бо без нього мені надворі буде кепсько, — сказав Фелікс.

Фабіан простягнув ангелові позичене перо.

Фелікс погладив Фабіана по голові, скочив на підвіконня й шугнув надвір. Хлопець перехилився з вікна, щоб подивитися йому вслід. Маленька фігурка якусь мить висіла в повітрі й весело махала рукою. Потім розігналась і зникла з очей, полетівши понад дахами в напрямку церкви.

Фабіан знесилено сів на ліжко й, не роздягаючися, провалився в сон.

— Фабіане! Прокидайся! Вже понеділок, і тобі пора в школу, — упевненою рукою трясла його Віта.

Фабіан закліпав очима й замружився на сонце, що пробивалося в кімнату крізь відчинене вікно. Мати стояла над ним і сміялася. Нараз йому згадалось усе, що сталося цієї ночі. Ну ось, він спав зовсім одягнений. Фабіан по саму шию заліз під ковдру, щоб мати нічого не помітила.

— Ну й сонько, як важко тебе будити! — веселенько мовила Віта.

На щастя, скоро мати пішла, і Фабіан швиденько скинув із себе ковдру й подибуляв у ванну. Коли він спустився снідати, батько сидів за кухонним столом як темна хмара.

— Я не міг уночі заснути. Мене розхвилювала вся ця буча навкруг футболу, до того ж болить рука, — сказав він. — Я ходив сюди й туди по будинку, як ведмідь по клітці.

Віта подала йому чашку кави, а Фабіан тим часом налив собі в склянку молока.

— Але ти все-таки поспав, — сухо сказала Віта. — Я прокинулася від твого хропіння.

— Звісно, під кінець ночі я трохи заснув, — зізнався Франс. — Сталося й справді щось дуже дивне. На світанку, ще тільки ледь-ледь засіріло, я стояв біля вікна й дивився надвір. Раптом проз будинок пролетів дебелий лелека. Вікно було відчинене, а він летів так близько, що аж обвіяв мене своїми крильми. Я дуже добре бачив, як він мені моргнув!

Фабіан витріщився на батька. Очевидячки, ту штуку втяв Фелікс. Хлопець пригадав лелеку, який плавно пролітав проз вікнину у вежі церкви, коли він розмовляв із батьками на сходах. Той лелека теж моргав. Фелікс — ангел лелек. Які ще несподіванки він для них припас?

А сьогодні Фабіан на Феліксове прохання повинен привести своїх товаришів до церкви. Чи вдасться то йому? Він проковтнув останній шматочок бутерброда з сиром, допив молоко й підвівся.

— Я побіг, — сказав він. — Дорогою зайду до Понтуса.

Фабіан закинув ранця за плече й ступив у літнє осоння. Стояв до міри теплий погожий день, повівав легенький бриз, що колошкав йому чуба. Під Понтусовим вікном хлопець пронизливо свиснув. На його подив відчинилося не вікно, а двері, й Понтус вийшов надвір. Він був зовсім не розчесаний, а на почищеному одязі видніли сліди від борошна. То на нього було не схоже. Як звичайно, він щоранку допомагав у пекарні, але завше йшов до школи в чистому й ошатному вбранні.

— Я заспав, — тільки й мовив Понтус, побачивши Фабіана.

Цілу дорогу до школи він не зронив ані словечка, лише пильно дивився кудись поперед себе. Здавалось, ніби він перебував у глибоких роздумах.

Перед шкільною брамою вони зустріли Райна. Цей кремезний хлопець був таки завеликий як на свої п’ятнадцять років і надзвичайно привітний, але зараз на нього сумно було дивитися.

— Вони мені не вірять, — сердито сказав він.

— Ти про що? Хто тобі не вірить? — спантеличено спитав Фабіан.

— Мати й батько, — Райн спідлоба дивився на товаришів, наче боявся, що й ті йому не повірять. — Вони відмовляються вірити, що вночі я бачив ангела. А мені й самому не дуже віриться.

Фабіан похолов. Понтус схвильовано глянув на Райна.

— А який він із себе? — жваво спитав він.

— Він був невеличкий, у куценькій білій сорочині вільного крою, з білими крилами й рудим волоссям, — відповів Райн. — Я прокинувся від стуку в своє вікно. Коли я підійшов до нього й відчинив, той ангел висів переді мною в повітрі. Махнувши мені рукою, він сказав: «Побачимося згодом!» А тоді зник. Просто десь подівся.

Понтус міцно схопив Райна за руку.

— Я цеї ночі майже не спав, — сказав він, тамуючи подих. — Прокинувся від того, що хтось лоскотав мені носа, і так лоскотав, що я чхнув. Ангел — достоту такий, як ти кажеш — стояв біля ліжка й лоскотав мені обличчя своїми крилами.

— Він щось сказав? — спитав Фабіан.

— Він сказав мені те саме: «Побачимося згодом!» Потім усміхнувся і зник. Достеменно так, як і з Райном. Решту ночі я не склепив очей. Як ви гадаєте: може, це означає, що ми помремо? Я десь чув, що бачити ангела — погана прикмета.