Викрадач ангелiв

Ева-Марія Люнд

Викрадач ангелів

У невеличкому містечку Вовчі Гори на землях Гарланда стоїть давня-предавня церква. Міські жителі мають за звичку називати її храмом, оскільки вона трохи більша за церкви. І місто було дуже давнє: оточене лісистими гірськими кряжами, полями та луками, воно лежало на цьому самому місці, що й тепер, уже багато століть. На одному з високих гірських гребенів випинаються руїни Вовчого Замку, де в сиву давнину жив володар міста. Нині там стирчить занедбана вежа, споглядаючи місто й навколишні землі. Стежки, що ведуть до вежі, заросли травою, бо ними хтозна-відколи ніхто не ходив.

На багатьох міських дахах видно чималі лелечі гнізда. Місто неабияк пишається лелеками, зображення цього птаха є навіть на міському гербі. Про лелек тут завжди ретельно дбали — недарма вважалося, що вони приносять щастя. Найкрасивіше й найбільше гніздо змощено на західній дзвіниці церкви. І в ньому живе пара лелек, — вони більші, біліші й мають червоніші дзьоби, ніж усі інші містечкові лелеки. Проте на Вовчому Замкові лелек немає. Там каркають ворони.

Ця історія почалася однієї літньої ночі, якраз напередодні літнього сонцевороту, в самісінький розпал жахливої негоди. Дощ лив як із відра, гуркотів грім, і небо розтинали блискавки. Позачинявши двері та вікна, люди щільно позсували штори, позалазили в ліжка і з головою понакривалися пуховими ковдрами. Вони лежали в постелі й, тремтячи від страху, очікували, коли вщухне негода. Хіба ж це вперше над їхнім невеличким містечком прокочувалася гроза?! Одначе цього разу вона була вкрай свавільна — і грім, і блискавки ніби таїли в собі погрози. Люди напевно те помітили, але не наважувалися нічого казати вголос, оскільки боялися, щоб небезпека, бува, не підступила ще ближче.

«Краще вдавати, ніби все гаразд, — думали вони. — Либонь, буря минеться сама собою».

Буря й справді сама собою минулася, як воно завше й бувало. Але високо вгорі, десь поміж хмарами, таки дещо сталося, і свідчило воно про те, що швидко нічого не минається.

1

Раннього ранку, після бурі, майданом, що лежав перед церквою, стрімголов біг якийсь хлопчина, брязкаючи великою в’язкою ключів, що вісила в нього на руці. Хлопчина звався Фабіан, він мав дванадцять років і був сином Франса Рінгера, [1] котрий, як звичайно, щонеділі дзвонив у дзвони на заутреню. Заразом із в’язкою ключів Фабіан отримав неабияку відповідальність, і сталося то все через бурю.

Учора ввечері, коли його батько Франс уже зійшов був крутими сходами нагору до своєї спальні, зненацька спалахнула сліпуча блискавка. Вікно засвітилося білим світлом, і тієї ж миті у стіни грякнув гучний розкотистий грім. Франс так перелякався, що відступив на східець униз і навзнак полетів на перший поверх. Там він гепнувся у здоровуцький квітковий вазон, який стояв долі. Щонайменше Франс поламав руку. Так йому принаймні здалося. В кожнім разі він, очевидячки, не зможе завтра дзвонити до заутрені. Що тоді йому скаже пастор? А що подумають люди, якщо після такої грози недільного ранку їх не збудять церковні дзвони? Вони подумають, що вночі стався кінець світу, авжеж, кінець світу. І все через цю проклятущу бурю. Він стогнав, ремствував, лютував, лаявся і лихословив.

Віта, його дружина, скрушно захитала головою.

— Гнівом, Франсе, лихові не зарадиш. Краще поміркуймо, як нам бути далі. Я спробую зв’язатися з лікарем Маґелем.

Вона кинулася до телефону й підняла слухавку. Жодних гудків. Гроза все ще шаленіла, тож навіть мови не було про те, щоб знайти лікаря. Фабіан вибрав із батькового чуба вазонні черепки, пострушував із його вусів піщинки землі й підбадьорливо зашепотів:

— Тату, я подзвоню на заутреню. Якби тільки до ранку вщухла буря. Мені то завиграшки! Я ж скільки разів бував із вами на дзвіниці.

Спершу синові слова пролетіли мимо Франсових вух. Він був просто вбитий тим, що сталося.

— Я мушу дзвонити! Я завжди пильнував свого обов’язку, ніколи ще не було такої неділі, щоб дзвони мовчали… Що ти сказав, Фабіане? Невже ти зумієш дзвонити? Господь з тобою! У тебе обмаль сили. Дзвони такі тяжкі, що, чого доброго, скинуть тебе з дзвіниці на землю.

— Я впораюся! — стояв на своєму Фабіан. — Я знаю, як треба дзвонити, і сили в мене вдосталь.

Франс перечив йому, перечив, та врешті-решт поступився.

— Одначе туди треба йти вдвох, — сказав він. — Як тільки розвидниться, гайнеш до органіста Птахоспіва і попросиш, щоб він тобі допоміг.

Органіст Птахоспів жив у хатчині за церквою. Живенько зібравшися, Фабіан побіг його будити.

Посеред міського майдану йому подумалось про лелече гніздо на західній вежі. Цікаво, як витримали нічну негоду лелеки? А що як гніздо зірвало з вежі? Фабіан помчав до церкви, щосили витягнув голову й подивився вгору. Над ним здіймалися вежі, ген у височині мимо них пропливали хмари, і в хлопця злегка запаморочилась голова. Йому здалося, мовби земля втікала в нього з-під ніг. Він перевів стривожений пильний погляд на західну вежу. Ага, гніздо, на щастя, нікуди не поділося. Але жодної ознаки життя він там не помітив. Невже лелек знесла буря?

Фабіан відступив крок назад, щоб глянути на дзиґарі на вежі. Часу, либонь, удосталь, подумав він. Нехай Птахоспів ще хвильку-другу поспить, а він тим часом подивиться на лелек. Фабіан кинувся до бокових дверей, які вели наверх лелечої вежі, встромив здоровенного старовинного ключа в замок, крутнув ним туди-сюди й смикнув за ручку. Важенні двері не піддалися. Фабіан нетерпляче зітхнув і наліг на них з усієї сили. Правду кажучи, хлопець, як на свої дванадцять років, був дуже проворний. І от нарешті двері відчинилися, й Фабіан побіг східцями на горішній ярус вежі.

Поки він туди вибрався, то так захекався і так упрів, що довгенько шукав ключа, яким відчинялися двері на терасу. Власне, йому не дозволялося туди виходити. То було небезпечно. Церкву звели кілька сот років тому, і балюстраду, мабуть, останні двісті літ ніхто не ремонтував. Але Фабіанові таки щастило проникати на терасу. Він милувався лелеками, щось до них говорив і стежив за всіма їхніми рухами. Прекраснішого видовища, ніж те, як вони розправляли крила й злітали в повітря, він зроду не бачив. А як тільки вони закидали свої довгі шиї назад і заходжувалися клекотати дзьобами, йому здавалося, ніби лелеки грали на кастаньєтах. Або сміялися, думав хлопець. Тож коли лелеки клекотіли, Фабіан завжди сміявся разом із ними.

Він попхнув двері й нараз опинився просто неба. Далі вийшов на середину тераси і вп’явся очима у верхівку вежі.

Неподалік од шпиля люди прилаштували штатив, призначений для лелечих гнізд, тож якраз на ньому й змостили своє гніздо лелеки. Вийшла складна, доволі громіздка споруда з густого плетива гілок. А щоб її не знесло вітром, на дні споруди, напевно, лежала земля. Гнізда лелеки мостили майстерно. Проте зараз птахів там не було. Очевидно, вони покинули гніздо.

Хлопець обернувся, обвів оком містечко та зелені пасма гір, що тягнулися за ним. Краєвид був фантастичний. Удалині на рівнині вигойдувалися картаті узори, завдяки яким було видно, де закінчувалося одне поле й починалося друге. Все купалося в рожевому вранішньому світлі. Навіть руїни спаленого Вовчого Замку здавалися цілком миролюбними. Фабіан знав, що давно-предавно там коїлися жахливі речі.

Він зіщулився, обернувся, щоб іти до дверей, та зненацька його зупинив чийсь пронизливий голосок: «Цур тобі пек!»