Викрадач ангелiв

— Виявляється, є, — обірвав його Фелікс. — Нам треба все обійти й обстежити. Але спершу загляньмо сюди!

Він із переможним виглядом підняв угору якийсь невеличкий звиток пергаменту, розгорнув його й прочитав уголос:

Це був той вірш, якого бурґомістр Кресп читав уголос у церкві. Фелікс почухав місце, де зросталися його крила, — так, як робив завжди, коли поринав у глибокі роздуми.

— Цю загадку написав лицар Вовк, щоб зберегти у таємниці схованку угоди з ангелами. Тільки хтось із їхнього роду може ту угоду укладати далі, але спершу її треба знайти, — сказав він.

— Як ти до цього додумався? — зацікавлено спитав Фабіан. — Невже це те, що було у Креспа в церкві?

— Те, що він пожбурив, а Асмодеус підібрав, — кивнув головою Фелікс. — Спритна дрібна крадіжка у цьому підвалі допомогла розплутати справу.

— Чому все це має статися в день літнього сонцевороту? — спитав Фабіан.

— Перед тим, як сонце лаштуватиметься на зміни, всесвіт на секунду замре, — відповів Фелікс, — і в ту секунду все інше теж може змінитися — на краще або на гірше. Ми робимо ставку на перше.

Фабіан згадав іще одну загадку, на яку йому хотілося б отримати відповідь.

— Я чув, як ти щось казав про образи ангелів. Що ти мав на увазі? — спитав він.

— Усі люди, а надто ті, що здатні бачити ангелів, мають власне уявлення про їхній зовнішній вигляд, — відповів Фелікс. — Цей образ вони запозичують із книжок або вигадують завдяки фантазії. Тобі в пам’яті й закарбувався такий мій образ, і оскільки ти був перший, хто мене побачив, то я й досі маю вигляд, як у часи лицаря Вовка. І не змінюся, поки не складу іспит.

— Не розумію, — сказав Фабіан. — Ти вважаєш, що ви якимось чином набуваєте собі того зовнішнього вигляду, який вигадала людська уява?

— Саме так, — відповів Фелікс. — Усі бачать нас по-різному. Віта Берґгаммер, яка створила дерев’яні скульптури ангелів у церкві, мала в душі силу-силенну образів. Ти ж бачив.

— Віта Берґгаммер? То ангелів створила жінка? Мою матір теж звати Віта. Це рідкісне ім’я, — сказав Фабіан.

— Ну, та це давня історія, але про неї згодом, — ухилився від прямої відповіді Фелікс. — Саме зараз важливіше дещо інше.

— А який же у вас вигляд насправді? — зацікавлено спитав Фабіан.

— Жодній людині не дозволено того побачити, — відповів Фелікс. — Тож угамуйся.

Раптом Фабіан відчув страшенну втому. Навалилося безліч запитань, на які вони повинні знайти відповіді, та й, власне, усе, що відбувалося цієї глупої ночі, було їм обом чуже й вороже, до того ж завтра йому іти до школи.

Зненацька ангел знов завмер і нашорошив вуха.

— Хтось іде! — шепнув він. — Сховаймося за шторами перед дверима, що ведуть на терасу, хутчій!

Фабіан нічого не чув, та все-таки шмигнув за одну з тих важких штор. Фелікс прилаштувався поруч.

— Мовчи та диш, — шепнув він. — Я можу бачити все, що відбуватиметься. Покладися на мене.

Незабаром вони почули, що хтось зайшов до кімнати й забігав по ній сюди й туди.

— Тут є хто-небудь? — спитав він, і Фабіан упізнав голос Юнсона.

Кроки зупинилися.

— Гм, — озвався інший голос, який належав секретареві. — Я міг би дати голову на відсіч, що як виходив, вимикав світло. Певно, Фенвік знов сюди навідувався. Я так був зайнятий учнями, що нічого й не помітив.

— То скільки їх ми вже маємо?

Це знов був голос Юнсона.

— Та не так і багато, як на той час, що є в нашому розпорядженні, — відповів секретар, — але протягом тижня ми з цим упораємося. Можеш розпочинати тренування з тими, хто в нас є, — і він загиготав.

— Я вже розпочав це повним ходом, — сказав Юнсон, і Фабіанові чомусь зовсім не сподобалася та відповідь.

— Хвилиночку, ти мусиш це побачити, — вів далі чоловік. — Заткни вуха!

І тут же з того кутка, де розмовляли чоловіки, пролунав пронизливий свист. Фабіан відчув, як у його жилах захолола кров, і якусь мить у світі не було нічого, крім того жахливого звуку. Потім хлопцеву руку здавила м’яка рука ангела, нараз кров у жилах запульсувала як і раніше, і він знов оговтався. Кімната й досі мовби тремтіла від луни того свисту.

Швидкі, нервові, важкі кроки відлунювали в усьому будинку. Двері відчинилися і знов із хряском зачинилися. Нараз десь із самого низу почувся ритмічний тупіт, від якого підлога заходила ходором. Двоє чоловіків покинули кімнату.

Фелікс невсипно поглядав туди з-за штори. Двері до зали були широко відчинені, й вони могли бачити все, що там діялося. Двоє чоловіків стояли до них спинами у стойці «вільно». Обоє були в чорному одязі, секретар — у костюмі, а Юнсон і досі в судійському вбранні. А з дверей підвалу нескінченним потоком маршували чоловіки та хлопці в чорних футбольних костюмах.

10

Фабіан помітив, що він усе ще тримав Феліксову руку в своїй. Тепер він її міцно стискав, оскільки впізнав тих, що маршували з дверей підвалу. Спереду йшли Турд і його батько, обоє зі скляними поглядами. Ті, хто ступав за ними, мали не набагато кращий вигляд. Усі вони, відбиваючи такт ногами, ішли вперед, і обличчя в них були порожні.

Фабіан усіх їх упізнав. То були хлопці зі школи, і більшість зі своїми батьками. Усі вони приходили на зібрання у молитовний дім.

— Стр-р-р-унко! — раптом крикнув Юнсон, і голос у нього був уже не такий приязний.

Постаті в чорному виструнчилися й гучно вдарили підборами.

Фабіан спантеличено озирнувся на Фелікса, шукаючи ради та підтримки. Що сталося з тими людьми? Чи можна щось зробити, аби їм допомогти?

Ангел приклав до рота палець, мовляв, мовчи.

— Будьте готові до служби! — заревів Юнсон. — Нам потрібні два добровольці, які завтра відвідають Креспа й переконають його передумати.

Фабіан похолов. Про що це він?

Двоє чоловіків тут же виступили з шеренги. То був начальник поліційної дільниці Таґ і лікар Маґель.

Раптом вони помітили, як будинок знов загойдало — здавалося, що задвигтіли стіни й стеля. Із підземелля, що було під ними, вгору здіймався рев, настільки повен гніву, що Юнсон зблід, як полотно.

Рев підіймався дедалі вище, і врешті-решт підвальні двері зі страшезним хряском розчахнулися.

На порозі з’явився Оксамитовий Лицар — так само елегантний, як раніше. Одначе вигляд у нього був набагато страшніший, ніж будь-коли.

— Йой-йой, — почув Фабіан Феліксове бурмотіння. — Який же він розлючений!

Оксамитовий Лицар важко дихав і кидав навсібіч погрозливі погляди. Очі за темними окулярами метали блискавки. Тепер він був Асмодеусом. Фабіан від жаху не знаходив собі місця попри те, що тримав Фелікса за руку.

— Хтось… — повільно й стримано почав Оксамитовий Лицар, — хтось вставляє нам палиці в колеса. У будинок закрався злодій. Спустіть собак! Прочешіть будинок і сад! ЗАРАЗ ЖЕ!

Після того командного крику зчинилась неймовірна веремія, почулося тупотіння чобіт і валування собак. Оксамитовий Лицар, схрестивши руки, стояв посеред зали з розлюченою міною на обличчі, а «футболісти» в чорному розбіглися хто куди. Двоє з них рушили в бік відчинених дверей, що вели до кімнати, де були Фелікс і Фабіан, і Фабіан знов швиденько сховався за штору. Один із хлопців у чорному був син начальника поліційної дільниці, а другий — син лікаря. Вони нишпорили по кімнаті й шукали за всіма меблями. Ось-ось і за штори заглянуть. Фабіан у розпачі глипнув на Фелікса, який собі спокійно усміхався.

Потім Фелікс притягнув Фабіана до себе й накрив своїми крильми. Фабіан відчув, що страх минувся. Здавалось, Фелікс був не менший за нього на цілу голову, а великий і надійний. Хлопець заплющив очі й розслабився. І ось він почув, як десь далеко хтось одним махом розсунув штори.