Миколаiвське небо

МИКОЛАЇВСЬКЕ НЕБО

Збірка оповідань

^©

Дякую керівникові Миколаївської мережі супермаркетів «П’ятий Океан» панові Сергію Тараненку за доброчинну допомогу у виданні цієї книжки.

Василь Фляк

Тексти друкуються в авторській редакції.

_{ДЛЯ ЧОГО ЧИТАТИ ЦЮ КНИЖКУ?}

_{Мовою символів і алегорій «небо» означає щось духовне, високе, не пов’язане з матеріальним і непідвладне йому. Саме таке значення має назва збірки «Миколаївське небо». Її призначення — показати, що в нашому далекому від ідеалу (в матеріальному розумінні) місті є душа. І вона накладає свій відбиток на багатьох людей, що народилися або прожили в місті якийсь, хай навіть нетривалий, час.}

_{Оповідання збірки розмаїті, написані різними людьми в різний час. Та всіх їх поєднує загадкове Щось. Це об’єднавче начало не завжди можна чітко побачити чи пояснити, але майже завжди можна його відчути. Якою мірою — це вже проблема кожного читача зокрема. Те, що лежить на поверхні, — загальна тема всіх оповідань — Миколаїв. Явно чи приховано він присутній у кожному творі. Усі автори — миколаївці, у тому числі й наш знаменитий земляк Володимир Васильєв, незважаючи на те, що зараз Він більше часу проводить у Москві. Задум цієї книги виник саме завдяки патріотичній складовій творчості Васильєва.}

_{Використовуючи спортивну термінологію, можна сказати, що наш земляк у письменницькому світі — це гравець вищої ліги, який входить до збірної країн СНД і України. Любителям фантастики добре відомі його ім’я і творчість. На відміну від інших вихідців з Миколаєва, Володимир Васильєв не тільки ніколи не забуває Україну і свій Миколаїв, але й всіляко підкреслює своє походження. Росіянин по батькові й українець по материній лінії, Володимир визнає, що в нього дві батьківщини, і жодну з них він ніколи не зрадить. Більшість творів Васильєва підписані «Москва — Миколаїв». У багатьох з них явно й неявно присутня Україна та наше рідне місто. Миколаївці — часті герої в книгах Васильєва. До того ж герої симпатичні, такі, що дають фору й одеситам, і киянам, і тим же москвичам.}

_{Перший твір, у якому добре видно промиколаївську спрямованість творчості Васильєва — це невелика повість «Хірурги». У ній фігурує і Миколаїв, і Намив, і Соляні, і приморське Коблеве. Ця повість цікава ще й тим, що містить передбачення майбутнього. Васильєв у «Хірургах», написаних за чотири роки до введення в Україні нової національної валюти гривні, передбачив і її назву, і те, що на купюрі буде зображений український гетьман, і досить точно спрогнозував її купівельну спроможність: «морозиво — п’ятірка, склянка масандри — двадцятник, а банка паршивого баварського пива сорок гривень!» А ще за дванадцять років до «помаранчевих» подій в Україні письменник чітко побачив три її центри: Київ, Львів, Донецьк.}

_{Проукраїнська спрямованість творчості Васильєва також яскраво простежується в одному з кращих його романів — «Лик Чорної Пальміри». Невеличка деталь — герої роману сперечаються «про переваги українського пива над російським» — уже сама говорить багато про що. Кияни стверджують, що Київ — могутнє й тепле місто, яке любить людей, а люди люблять його. Москва ж, на думку персонажів-українців у романі, «байдужа до людей». Письменник, який об’їздив чи не увесь колишній Союз, вустами свого героя звертає увагу читачів на зроблене ним відкриття: «Ви ніколи не відчували волю міст, їхній настрій, їхню душу?». По суті, у цьому питанні й закладена головна ідея роману «Лик Чорної Пальміри». Ця ідея перенесена і в збірку «Миколаївське небо».}

_{Повість Васильєва «Хірурги», безумовно, є «фронтом» збірки. Навіть ті, хто вже читав цю повість російською, безумовно отримають моральне й естетичне задоволення від філософського «послання» й оригінального стилю письменника, який в українському прояві набув особливого колориту.}

_{Поруч з Васильєвим стоять також інші миколаївські автори, можливо, ще не такі знамениті, та не менш талановиті, які так само люблять наше місто й становлять частину його душі. Це миколаївці, якими ми можемо пишатися вже зараз.}

_{Василь Фляк}

Володимир Васильєв

ХІРУРГИ

_{Переклав Василь Фляк}

Це ж треба така халепа? Судіть самі: 31 грудня, час — 23.45, на «ас чекають біля новорічного столу, правда, в іншому кінці міста, куди тачкою пиляти не менше півгодини, а всі машини — рідкість, як оази в Сахарі (не психи ж вони — свято!), проскакують стороною, обдавши морозним вітром і вихлопами.

На місто спадав пухкий, лапатий і білий до запаморочення сніг. Вікна зажурених дев’ятиповерхівок освітлювалися відблисками ялинкової ілюмінації чи просто тривіальними лампочками малошанованого нині Ілліча. Звідусіль лунали уривки музики, сміх і, здавалося, навіть дзенькіт келихів. Мимо на скаженій швидкості промчала приземиста «жигулька».

Ольша відчайдушно махала рукою, та водій її проігнорував. Можна було вилаяти його. Але який сенс? Ольша зі злістю похукала на змерзлу, незважаючи на подвійну рукавицю, долоню. Усе, пропало свято…

Тієї ж миті з проспекту, розганяючи мутну напівтемряву новорічної ночі, вигулькнула ще одна машина. Ольша без особливої надії підняла руку. Диви-но, пригальмував! Ольша кинулася до машини. Дивна тачка, замість фар — суцільна промениста смуга над бампером. Іномарка, напевно. Ольга придивилася. Точно, іномарка. Здалеку схожа на сорок перший «Москвич», але не більше, ніж той самий «Москвич» на пристойний автомобіль. Дверці полізли нагору, на дах, та Ольші вже ніколи було дивуватися. Мало чого понавидумують кляті буржуї!

— Шефе, на Намив. Півсотні, якщо за півгодини довезеш!

За кермом сидів непримітний хлопець у дзеркальних окулярах. І це зимою!

«Зараз він скаже, що йому в Соляні!» — вирішила Ольша. Але хлопець хитнув головою: залазь, мовляв. Ольша, глянула на годинник (23.45) і всілася поруч. Водій торкнув щось праворуч керма й дверці тихо стали на місце. Приладів і циферблатів у машині було більше, ніж зазвичай бачила колишня радянська людина.

Автомобіль м’яко ковзнув уперед.

— Пристебнися, — неголосно попросив хлопець.

Ольша насмішкувато витріщилася на нього. Дзеркальні окуляри дратували.

— Що, автоінспекції боїшся? Вони вже п’яні давно…

— Пристебнися, — не змінюючи тону повторив хлопець.

Ольша вирішила не сперечатися — ще впреться й висадить. Ремінь безпеки сухо клацнув, сам собою натягнувся, притиснувши ц до крісла, зручного, як і все закордонне.

А хлопець раптом розвернувся й, утопивши акселератор, погнав машину зовсім в інший бік.

— Ей! Нам не туди! — сказала Ольша. Стало страшно. «Вляпалася!» — вирішила вона.

Хлопець, не дивлячись на неї, відповів:

— Помовч.

Ольшу втисло в крісло. Машина чомусь задерла капот, потім завалилася набік, ковзнула між тролейбусних проводів і злетіла, мов літак. Земні вогні провалилися вниз. Ольша вчепилася в дверну ручку. Думки розповзлися й поховалися.

Але ж так не буває!

Плавно розвернувшись, хлопець повів машину (чи що там?) прямо на Намив, над рікою. Ольша зацьковано глянула назад — за склом витанцьовувало шалене малинове полум’я. І було дуже тихо, ні гудіння, ні рокоту, ніби двигун узагалі не працював. «Ракета? — подумала вона, почуваючи себе повною ідіоткою. — Бредня псяча!»