Струм i мережi. Довгий шлях в лабiринтi. Позичена смерть

— Скільки можна мити руки! — занепокоєно вигук­нула Ада, намірюючись рушити слідом за чоловіком до ванної.

— Дорога Адо, — проникливо заговорив Зорепад, з за­непокоєнням поглядаючи на двері, — твій чоловік — хі­рург! Перед операцією він миє руки значно довше.

— “Перед операцією”… — передражнила Ада. — Та він забув, коли востаннє робив більш-менш серйозну опера­цію! У нього почався тремор! Скоро вій не зможе вирі­зати звичайний апендикс! Я під страхом смерті не лягла б до нього на операційний стіл!

— І дарма, — втрутився в розмову Грузицький, з’явив­шись у дверях. Він був червоний, як варений рак, і дур­нувато посміхався.

— Тремор — дрібниця! — Язик у нього вже злегка заплітався. — Повір, дорога, коли б мені довелося опе­ру­вати тебе, моя рука не здригнулася б!

Ада гнівно сплеснула руками.

— Встиг! Встиг, мерзотнику! Алкоголік клятий! На­лизався! Потім знову будеш варнякати, що втомився, го­лова болить, що в тебе натхнення і ти пишеш свої нікчем­ні вірші?! Писако!.. Ах ти ж!..

— Нам треба зникнути, — прошепотів Зорепад.

— І нехай твої друзі знають, хто ти є! — горлала Ада, розчервоніла від люті.

Ми прожогом вискочили з дому, прислухавшись до мудрої поради Зорепада.

Вже за порогом нас наздогнав дзвін розбитого посуду.

— Ех, сімейне життя не для поета, — філософськи від­значив Владислав, коли ми уп’ятьох рухались уздовж автостради у напрямку “Континенталю”.

— Ну й діла! — я ошелешено похитав головою. — Ці­каво, чим це скінчиться?! Бідолашний Станіслав!

— Нічого страшного, — тоном знавця ствердив Владислав. — Зараз поб’є в нього на голові з десяток тарілок, і годі. Голівонька у Стася натренована, витримає…

— Пантера! — захоплено вигукнув Чухновський. — Ле­виця! Не був би Стас моїм другом… Ти помітив, Владе, як вона на мене глипала? Оце жінка!

— Даю голову на відсіч, ти втік би від неї через тиждень,— хмикнув Владислав.— Або вдавився б. Стас — герой, йому пам’ятник треба поставити. За кожен прожи­тий з нею тиждень — пам’ятник…

Гоша Побєдоносцев розреготався.

— Оце здорово! Оригінальний спосіб сягнути у без­смертя! Як не через вірші, то через сімейне життя.

— Пам’ятник — це ще не безсмертя, — зазначив Гро­зовий, який досі мовчав.

— Кумекаєш, — Зорепад схвально поглянув на юнака.

Запала мовчанка. Тьмяне сонце висіло у пропилено­му небі, було безвітряно й задушливо. Понад сірим роз­пливчастим обрієм тремтливо струменіли висхідні потоки розігрітого повітря, розмиваючи і спотворюючи перспек­тиву.

— Що будемо робити, лицарі пера? — запитав Зоре­пад, дивлячись удалину.

— Одвічне питання, — озвався Побєдоносцев, — були б гроші…

— З грошима навіть дурень знайде, що робити, — про­мовив Владислав насмішкувато.

— Мені повинен надійти гонорар, — несміливо нага­дав Чухновський.

— Невже? — пожвавився Владислав.

— Зачекайте, — сказав я, — гроші в мене є. Я, власне, не дуже тямлю у фінансових справах, але вважаю, що нам вистачить.

Пачка кредиток, хоча й помітно потоншала, але спра­вила враження на моїх нових друзів.

— Але ж нам незручно… — нерішуче промимрив Зоре­пад. На якусь мить з калейдоскопа мінливих масок, які він змінював з дивовижною легкістю, прозирнуло обличчя делікатної, вразливої людини. Чи була це чергова маска, чи мені вдалося зазирнути в душу Владика Хрюкіна?

— Незручно позіхати в наморднику, — не дуже гречно відповів я.

— Ми постараємося не залишитися в боргу, — так са­мо серйозно сказав Владислав.

— Я напишу про тебе поему, — гордовито пообіцяв Побєдоносцев, — і назву її… — але затнувся під злим погля­дом Зорепада.

— Гошо, — промовив він, — знаєш, я б з тобою у роз­відку не пішов. І не тому, що ти боягуз — ні, ти хлопець сміливий. А тому, що ти дурень. — Побєдоносцев почер­вонів, як буряк. — У тебе геть відсутнє випереджуюче мис­лення і здатність розпізнавати істинні цінності людини… Мене надзвичайно дивує, що тобі іноді вдаються по-справжньому розумні й тонкі речі. Шкода, що ти досі не зрозумів, що наш друг Мандрівник, як він любить себе називати, — не міщух з канарками і не бродячий гаманець, або — “карась” у просторіччі…

— Не треба, Владиславе, — зупинив я його, — я й сам не знаю до пуття, хто я такий і яка мета мого існування.

— Один мудрець сказав: “Дурень, який усвідомлює, що він дурень, — уже не дурень”. Нерозумний ніколи не запитає самого себе, навіщо він коптить небо…

— А справді — навіщо? Хто може відповісти на це питання? — вставив своє слово Чухновський, у задумі похитуючи головою.

— На одвічні питання відповідають не словами, Федю. Життям відповідають на них, і серцем… Ти ж сам писав про це. Та й ти, Гошо, — Владислав поглянув на Побєдоносцева, — пригадую, писав: “Пульс часів в моїм серці б’ється…”

— Воно-то так… Але як задумаєшся інколи… — Побєдоносцев зіщулився.

— А ти не інколи, ти частіше задумуйся. Тобі це на користь, — скупо посміхнувся Зорепад. — А написав ти добре… правильно написав. Адже митець у широкому розумінні — лікар суспільства, епохи. Нехай не лікар-практик, але принаймні діагност. Тому він повинен по­стійно тримати руку на пульсі часу і серце своє залиша­ти відкритим для всіх болей і хвороб людства.

Усі замовкли, думаючи кожен про своє. Якось непо­мітно ми з Владиславом відстали від Чухновського, По­бєдоносцева і Грозового.

— Прочитай мені що-небудь, Владиславе, — попросив я, — розворуши уяву.

— Ви дивуєте мене все більше й більше, — замислено відповів Зорепад, дивлячись на мене якось відстороне­но. — У вас відчуваєтсья внутрішній потенціал… надмір­ної величини. Навіть не знаю, що вам прочитати…

— Найостанніше, що тільки-но з-під пера…

Він посміхнувся і заперечно хитнув головою.

— Навряд чи вам сподобається. Це дуже далеко від традиційного віршування в риму… Верлібр. До того ж досить невиразна вийшла річ.

— Все одно прочитайте.

Зорепад зупинився, склав руки на грудях і, напівза­плющивши очі, почав декламувати:

— Ненавиджу смерть, — проказав я. — Смерть — це щось протиприродне.

— Я ж попереджав, що вам не сподобається.

— Та ні… не в цьому справа… — я замовк, підшукую­чи слова.

— Друзі мої! А ось і я! — голосні вигуки сполошили хід моїх думок. Нас наздоганяв не хто інший, як Ста­ніслав Грузицький власною персоною.

— Ти ба! Знайомі все обличчя! Накивав п’ятами?

— Та накивав, нехай йому грець… Повернув подруж­ній борг і втік.

— Весь повернув?

— Подружній борг — дуже дивний борг, Владку… Чим більше його віддаєш, тим більше залишаєшся винен. Особливо моїй Аді!.. Від шаленого кохання вона розби­ла купу тарілок об мою покірну голову, яку, як відомо, і меч не січе…

— Як не кажи, а тобі легше. Ти хоч досить вдало сходив “помити руки”.

— Повір, мій друже, що після всіх оцих стресів і перевантажень я абсолютно денаркотизувався і відчуваю якнайгострішпй дискомфорт. Треба негайно відновити ду­шевну рівновагу.

— Ми йдемо до “Континенталю”. Мандрівник лю­б’язно пригощає нас.

— Тоді вперед, друзі мої! Бо назад шляху немає. У мене, в усякому разі.

— А як ви поставитеся до пропозиції відвідати бо­гадільню пана Мужикова? — запропонував я.

— Чудова ідея! — з ентузіазмом вигукнув Грузицький. Зорепад посміхнувся і сказав:

— Цілюща водиця Мужикова відмінної якості. Та й 6кзотика… Приймається!

Ми пришвидшили крок і наздогнали Побєдоносцева і Чухновського, які про щось палко сперечалися, і Грозового, який прислухався до їхньої суперечки. Побачивши Грузицького, Побєдоносцев і Чухновський шумно зра­діли, і навіть тихий Грозовий застрибав, як хлопчисько, якому подарували новий футбольний м’яч.