Струм i мережi. Довгий шлях в лабiринтi. Позичена смерть

У “богадільні” нас зустрів Мужиков, уклонився, під­моргнувши моні, як старому знайомому, і повів до сто­лу. Знову, як у чарівній казці, на ньому з’явилася таця з запотілим пузатим штофом, мискою грибів і крупно покраяною хлібиною.

Грузицький голосно зітхнув, принюхався.

— Могутніми людьми були наші предки, — сказав Зорепад, задумливо розглядаючи подані страви. — Ще до такої їжі не приступали, а вже життєдайні соки почи­нають вирувати. Не те що тепер… за версту віддає чи­мось худеньким і блідненьким.

— Тотальна інфантильність і дистрофія, — бовкнув Грузицький, розливаючи горілку в чарки.

— Тебе це, гадаю, не стосується, — посміхнувся Чухновський.

— Так, я — приємний виняток. Ось і наш новий друг справляє чудове враження.

— Досить теревенити, — втрутився Побєдоносцев, — беремося до діла. Моя горлянка потребує вологи, як пу­стеля Сахара.

— Не вологи, Гошо, — горілки. Називай речі своїми іменами, — зауважив Владислав.

— Не чіпляйся до слів, Владку. Горілка — це теж волога. І цю вологу я зараз вживатиму… Добре, — схваль­но промуркотів він, перехиливши чарку, і мрійливо при­мружив очі. — У такі хвилини хочеться створити щось елегійне… на зразок: “Під сумний передзвін кришталю…”

— “Я п’ю, п’ю, п’ю, й мені все мало”, — миттю закін­чив Зорепад, іронічно посміхнувшись. Його очі набули вчорашнього блиску полірованого блакитного металу. — Не треба профанацій у мистецтві, Георгію. Ми балансує­мо над прірвою. Один непевний крок…

До залу ввійшли дві панночки провінційного вигляду в народних вишитих сукнях, міцної будови і рум’яні, як стиглі яблука

— Діви! — радісно здивувався Чухновський. — І які!.. Це вам не ті хирляві шльондри, яких ми вчора бачили. Кров з молоком!

— Такі ж самі шлюхи, тільки вгодовані, — неголосно вставив своє Зорепад.

Федоріан не розчув або пропустив повз вуха репліку Владислава.

— Любі панночки! — він підскочив до них і схилився у вишуканому напівпоклоні. — Чи не згодитесь ви вшанувати своєю присутністю нас, скромних піїтів?

Панночки ще більше розчервонілися і грайливо опу­стили очі.

— Вшанують, вшанують, пане хороший, — Мужиков хитрувато посміхнувся у вуса. — Варвара і Настя — дівки справні… вогонь дівки!

— І треба йому це… — набурмосився Грузицький, до­садливо дивлячись на Чухновського. Побєдоносцев загиготів, Грозовий відвернувся, героїчно стримуючи сміх. Панночки наблизились і незграбно присіли.

— Ви, значицця, вірші складаєте? — запитала меткі­ша, мабуть, Варвара, не відриваючи очей від красеня Чухновського. Федоріан зобразив чарівну посмішку, під­несено заговорив:

— Чи траплялося вам, люба панночко, спостерігати у місячну ніч, як сріблясті павутинки місячних променів, пробиваючись крізь крони дерев, тчуть мінливе плетиво примарних, майже незримих візерунків? Як у занедбано­му ставку в таємничій глибині старовинного парку вітря­ної ночі купається місяць і животрепетні місячні від­блиски звеселяють темне плесо? Тоді ви можете сказати, що зазирнули у бентежну душу поета, холод і морок якої осяяв дивовижним і казковим світлом ваш образ, який затьмарює красу інших, як сонце затьмарює зорі…

— А як там щодо бісеру, Федю? — голосно поцікавив­ся Зорепад, мружачись, наче очі йому різало яскраве світло. Побєдоносцев загигикав уже зовсім непристойно. Але Чухновський увійшов у роль, і зупинити його було вже неможливо. Він промовляв надзвичайно тонкі й ви­шукані слововерті, а панночки, розуміючи заледве десяту частку його балаканини, мліли й закочували очі.

Коли добряче підпилим панночкам захотілося співати, Чухновський підхопився і заявив:

— Ви потіште слух мій і мого друга, — він виразно подивився на Побєдоносцева, — в обстановці більш інтим­ній, яка б відповідала духові…

Духові чого — він уточнювати не став, підхопив обох панночок попід руки і повів їх до дверей у протилежно­му кінці залу. Мужиков, дзенькаючи ключами, почвалав слідом. На порозі Чухновський озирнувся, люто поводя­чи очима і виробляючи обличчям якісь гримаси. Побєдоносцев, зрозумівши його міміку, почухав потилицю, пере­хилив підряд дві чарки і, заточуючись, посунув за ним. Грузицький скорботно зітхнув.

— Кожному своє, — філософськи підсумував Грозовий.

— У цьому ти правий, — згодився Грузицький, напов­нюючи чарку.

Мною оволоділа якась дивна, розслаблена замисле­ність, коли думки неспішно й хаотично снуються у че­репній коробці і на жодній з них зосередитися неможли­во. “Він перебував у п’яній задумі”, — пригадалася ко­лись прочитана фраза, і я подумав, що це воно, мабуть, і є. І ще я подумав, що в усьому цьому є щось зле… Це була навіть не думка, а відчуття, або, точніше, передвідчуття, невиразне й розпливчасте. Я напружився, намагаю­чись схопити й конкретизувати суть. І раптом зрозумів: мені було затишно й добре, але це було ілюзорне “доб­ре”, несправжнє, навіяне вмістом спорожнілих штофів… Я зненацька згадав Ізольду-другу, її палючі хмільні очі, одурманюючі переливи рожевого світла в її саду, гіпнотичні танці маленьких німф у таємничі місячні ве­чори, вишукані страви, якими мене частували, — все те, що заколисувало й розслаблювало. Але ж і тоді мені зда­валося, що мені добре…

— Яке з двох “добре” гірше, якщо обидва погані? — вимовив я вголос в забутті.

— Що ти сказав? — Владислав злегка нахилився до мене.

— Чому ви п’єте? Ви всі. Чому?

Зорепад спохмурнів.

— Ні, ти мусиш відповісти. Чому ти п’єш, Владиславе?

— Дехто каже, що в мене засох талант… Отож я його й розмочую, — його губи сіпнулися у гіркій посмішці. — Ну, а якщо серйозно… Розумієш, щоб стати справжнім пое­том, замало самого таланту. Ще треба страждати… дуже страждати. Чим більше страждає поет, тим краще він пише. Тільки не подумай, що треба обов’язково пити, щоб страждати. Це дурниці, утрирування… Пити — це зло, причому однозначне, без усяких пом’якшуючих об­ставин. Думаєш, що я п’ю і не розумію, що горілка — зло? Розумію. Більше того, я знаю навіть, що чисто фі­зіологічна її шкідливість — це далеко не найстрашніше. Зло в тому, що ми штучно викликаємо в собі емоційний підйом, підхльостуємо свої нерви — мовляв, розкріпачен­ня духу, нестримний політ фантазії… Так-то воно так — є й розкріпачення, і політ. Але ж ми звикаємо до цього підхльостування, і вже жити не можемо без нього, бо інакше життя здається сірим, і така безпросвітна туга починає ятрити душу… А оця штучність породжує штучні, ненатуральні, сурогатні почуття, і це можна відчути по собі, бо ти який-неякий, але поет, і щоб досягти втра­ченої свіжості сприйняття і забутої сили емоційної на­пруги, щоб знову писати щось справжнє, починаєш пити більше… Коло замикається, навіть не коло, а спіраль, тільки веде вона не вгору, а вниз… Ми підмінюємо істин­ні високі почуття алкогольними фантазіями, справжній біль — фальшивим. Ми стаємо вже нездатними на щось справжнє. Повернутися ж назад, до нормального життя, ми вже не можемо… а йти вперед — страшно… Але ще страшніше — безпросвітність навколо. І тоді плюєш на все і знову п’єш… А в поезії… доходиш до деградації… — Зорепад зле струснув головою і вихилив чергову чарку. — А ти мені подобаєшся, — продовжив він, — у тобі є щось справжнє, чого немає в кожному з пас, якийсь надміц­ний, незламний стрижень. Не знаю, що це, але відчуваю… До речі, ти розповідав, що добре стріляєш…

— Пане Мужиков! — гукнув я. — Будьте ласкаві, зна­йдіть дюжину свічок, поставте отам, біля стіни, й запа­літь… Зараз, Владку, я покажу, як умію стріляти.

Я витяг з кобури люгер. Зорепад і Грозовий заворо­жено дивилися на нього, Грузицький поглядав з остра­хом.

— Ви збираєтесь пострілами загасити дванадцять свічок? — чомусь пошепки запитав юний Володимир.

— Так. Тільки не пострілами, а пострілом. Навіщо витрачати патрони…

Мужиков приніс свічки, запалив і поставив в один ряд перпендикулярно до стіни. Я відійшов у другий кі­нець залу і, вибравши потрібне положення, швидко при­цілився і вистрелив. Стріляти я вмів, цього не відбереш — лише сизуватий димок над свічками свідчив, що вони щойно горіли… Зорепад і Грозовий гаряче зааплодували, у Грузицького опустилася щелепа, Мужиков перехре­стився.