Чужа гра

— Якби все було так просто…

— Маю в Києві товариша — юрист, фінансист; Антон Ярославович Лисак. У нього постійно збираються подібні справи. У Києві часом можна достукатися в якісь двері. Поїдь до нього, він повільний, відрами п'є пиво, але упродовж півроку вирішує серйозні справи. Це, поки, єдине, що можу порадити. І дивися на світ веселіше.

— Тішитися нема чим. Я плачу шалені податки, частина з них іде на утримання правоохоронних органів. Мало того, що злочинці жирують, ви відстоюєте їхні, а не мої інтереси! Суди, прокуратура, міліція, УБЕЗ, УБОЗ, СБУ і всяке таке, — для чого стільки, коли порядку немає! Невже не зрозуміло, що економіка держави тримається на таких, як я. Не на Анджеях, не на Гуцулах, а всупереч їм! Якщо перестану платити податки і всяке таке, скрізь керуватимуть Анджеї і переганятимуть гроші у західні банки, хто буде утримувати вас?!

— Економічна криза, — розвів руками Максимів.

— Це криза моралі і совісті.

— Так, я повинен тебе захистити. Але хто мені дасть санкцію на арешт Гуцула, Кіркуєва? Хто дасть дозвіл на допит Кравченка? Відразу з Києва команда: Максиміва гнати з роботи. Тому давай викручуватися.

— Не галасуйте, — гаркнула до них бульката барменша. — Викличу міліцію.

— Міліція на місці, — огризнувся Максимів, — треба викликати, коли наркотики курять, а не коли чоловіки чарку п'ють!

— Ідіть бандитів ловіть, а не пийте по барах! — відгавкнулася.

Наступного дня Петрушка був у Києві. Офіс Антона Ярославовича знаходився неподалік інституту урології. Господар — невисокий огрядний чоловік — зустрів земляка сердечно, запросив до кабінету, уважно вислухав. Той поскаржився на Гуцула і Швеця. Лисак замислився, запалив і призначив зустріч на вечір:

— Поп'ємо пива, поговоримо… Щось вирішимо.

Давид приготувався оплатити вечерю в ресторані; розраховував витратити не менше п'ятдесяти доларів. Коли близько шостої приїхав, біля офісу стояло кілька крутих іномарок. Лисак вийшов на ґанок у супроводі респектабельних чоловіків, відмовляючись: «Не хочу пити, не хочу в сауну! До мене приїхав земляк!»

З’ясувалося, ці чоловіки — банкіри. Антон познайомив їх з Петрушкою і запропонував повечеряти разом. «Маю тільки сто доларів», — розгубився. «У нас теж грошей немає, — сміялися банкіри, — тільки кредитки!»

У казино замовили розкішну вечерю з омарами, осетриною, ікрою. У Петрушки від місцевих цін округлилися очі. Лисак, тим часом, узяв три кухлі пива і чіпси. Чоловіки розповідали плітки з життя парламенту і уряду — хто з ким спить, хто кого чим «нагородив» венеричним. Давид Сергійович, очманілий від побаченого і почутого, збентежено втирав піт з чола.

— І написав заяву на ім’я Голови Верховної Ради, — розповідав директор якогось банку, — «… Прошу пересадити мене у залі засідань на інше місце, оскільки від моєї сусідки щоранку несе алкогольним перегаром та іншими специфічними жіночими запахами!»

Приятелі вибухнули реготом.

— Пересадили? — поцікавився Антон Ярославович.

— Аякже!.. До речі, вчора заходив Смоляр, скаржився, що на нього наїжджав Петько Кірцун.

— А хто це Кірцун? — не міг пригадати один з банкірів.

— Друг Деметраша; олігархи, мать їх… Вимагає в Смоляра кредит на три мільйони доларів під туфтові гарантії.

— А той — що? — поцікавився Лисак.

— А той напустив у штани. Петько каже: не буде кредиту, тут будуть бики Сліпого.

— Та-ак, — розуміюче зітхнув Петрушка.

— А у вас які проблеми? — поцікавилися банкіри.

Коли той розповів про Гуцула та Кравченка, один з банкірів криво усміхнувся і порадив:

— А ви виступіть гарантом і вимагайте своїх десять відсотків, це саме «по понятіям»… Коли кредит не буде погашатися, заплатите адвокату, він доведе, що гроші використали не за призначенням. Так у Києві чинять усі, особливо, коли беруть гроші під державні гарантії.

Давид Сергійович радісно подивився на Антона Ярославовича.

— Не є питань, — сказав той.

13

У Тиждень для Романа був викреслений з життя. Гроші, що опинилися у нього в гаманці після пиятики у «Вокзальному», довелося віддати. Виявилося, їх на зберігання передав Матроскін. Нещодавно він узяв місячну зарплату редакції, купив долари, щоб вигідно перепродати у Львові. Провернувши операцію, на радощах випив, проте захопився і проциндрив половину грошей. Як вийти зі скрутного становища — не знав, і замість щось робити, пропивав решту.

Того вечора, коли Шлапак З Юристом-гінекологом пішли з ресторану, Кіт розрахуватися не зміг. У нього забрали документи, а наступного дня на роботу принесли рахунок: «Чарки малі, 4 шт., — 480 тис. (4,8 грн.); Чарки великі, 3 шт. — 600 тис. (6 грн.); Скатертина, 1 шт. — 650 тис. (6,5 грн.)». Запис «Шампанське з собою» було перекреслено і рукою Матроскіна дописано: «Голу бабу».

Мирослав, прийшовши на роботу, безпричинно зчинив галас у редакції. Від Віталіка дізнався, що долари в Романа і побіг його шукати. Знайшов у «Музі» п’яного, почав вимагати гроші. Шлапак жбурнув у нього гаманцем і сказав: «Бери, скільки треба»! Там було 50 копійок.

Наступного дня ледь розібралися з грішми. Ніхто не хотів платити.

— Я скатертинами і келішками не закусую, — стверджував Роман, — якщо Котяра буянив, замовляв голих баб — хай платить!

Позичивши грошей, Мирослав розрахувався з рестораном, виплатив зарплату, того ж дня напився, прийшов уночі на роботу і написав наказ про звільнення Паньківа «за аморальну поведінку, що не сумісна зі званням радян… українського журналіста».

Вранці в редакцію «Бізнес-інформу» зайшов звільнений Віталій. Роман похвалився меблями та комп’ютерами, що дав Андрій, повідомив, що звільнив старих працівників і тепер набере дівчаток — одна в одну. Вирішили за це випити. Почали з пива. Дорогою зустріли Сашка Вечірнього, що й досі ходив у сандалях. Коли в «Музі» перейшли до горілки, приєднався Юрист-гінеколог.

Сашко був художником, мав свою майстерню, яку називав «витверезником». Останнє творіння — панно під назвою «Битва за Білу» не міг закінчити три роки через постійне пияцтво. Цей твір мав зобразити як він з друзями воює з абстрактними ворогами за село Біла. Картина постійно обростала новими алегоріями, змінювала зміст і натякала, що йдеться про битву за «білу» — горілку. Патетичні портрети друзів, схожих на комсомольських лідерів, то зникали, то з’являлися на картині, залежно від того, кого він на той час «не любив», або «любив».

Вони засіли в «Музі», як у дзоті… Шлапак нарешті перестав вихвалятися дружбою з Анджеєм, а Віталій припинив декламувати вірші, стверджуючи: «Я живий класик, почесний громадянин міста Чорткова!», але включився Вечірній. З-під брів дивився на Романа і розповідав про своє панно:

— Ти думаєс вони там воюють за правду? Ті сволоці не знають вобсе за со воюють! Я їх не люблю! Тепер буду писати вас, ви настоясці друзья. Да-а. Там буде ізобразено дві таких дєвоцьки, як пєсня, — прогундосив: — «осень, в нєбє, здут караблі-і». Предствляєс, вони лезать голі на жовтому листі, розкинувси волосся і Володя їх оглядає, як настоясций юріст, согласно професії гінеколога! І вони будуть молодші, не тридцять два з хвостом лєт на сорок! Знаєс, скільки їм буде? Тридцять два!.. Дазе без длінного хвоста, з коротким, лєт на двадцать п’ять.

Роман, слухаючи, тільки гикав, а потім попросив:

— Можна ти мене не будеш зображати?

— Нє, тебе намалюю з мецьом в руках і ти будес символізувати побєду труда над сєксом!

— Можна — нє?

— Тоді зараз їдес зі мною до дєвоцьок.

— А їм вже є вісімнадцять? — не переставав гикати Шлапак.

— Чєтирєзди по вісімнадцать — пєсьня!

… Вранці прокинувся, жахнувся: поруч спала незнайома гола жінка. Тихцем звівшись, одягнувся і вискочив на вулицю. Купив пива, жуйку і поїхав на роботу. Але його чекала несподіванка — порожній офіс, порожній сейф, де звечора лежала тисяча доларів. Зникли меблі, подаровані Андрієм, комп’ютери, факс…

Спочатку подумав, що пограбування, вирішив телефонувати в міліцію, але відомо, що найкраща міліція Анджей. Тремтячими пальцями набрав номер мобільного.