Чотири танкiсти i пес

Але годину тому ситуація в Шпандау докорінно змінилася: перекинуті з резерву радянські танкові полки почали переслідувати ворога, що тікав, і, тиснучи його дужче й дужче, погнали німців у пастку, поставлену десять або п'ятнадцять кілометрів далі, десь за передмістям Фалькензее. Діру в берлінському мішку було залатано.

Коли віддали команду вирушати, шосе, яке вело до центра Берліна, вже пустувало. Кожних сто, двісті метрів зустрічалися групки солдатів служби регулювання руху, зміцнені автоматниками, готові в разі необхідності відбити якісь заблукалі ворожі підрозділи.

«Рудий» ішов у середині колони, разом із штабними автомашинами, везучи на собі чималий десант; біля танка їхав останній мотоцикл, який вийшов з боїв непошкоджений.

Ніч освітлювалася пожежами. Коли дійшли до Гавеля, лінива вода у скованій бетоном ріці скидалася на розплавлене залізо. Навколо стирчали обгорілі стіни будинків, прикрашені, немов під час маскараду, клаптиками афіш, обірваними вивісками й десятками пихатих гасел, серед яких найчастіше впадали в око правильні в своїй основі висловлювання, що «Краще смерть, аніж неволя!», а також: «Берлін назавжди залишиться німецьким», – і величезна літера «V» – «Вікторія» – «Перемога».

Янек штовхнув у бік Густліка й сказав:

– Звичайно, Берлін залишиться німецьким, але не гітлерівським.

– Правда, – відповів Єлень. – І те «V», тобто «Вікторія» – теж правда, тільки це наша перемога.

То тут, то там гасла завішані білими ганчірками – прапорами капітуляції.

Там, де вулиця підходила до річки, бетонні береги були підірвані, і узвіз спускався до самого мосту, густо підпертого понтонами.

З берега було видно значну частину колони, що просувалася попереду. Похитувались гаубиці. На ваговозах, які їх тягли, на ящиках із снарядами сиділи втомлені солдати. Над їхніми головами тріпотіли біло-червоні прапорці. На машинах біліли гасла.

«За Варшаву!», «Помститися за Майданек!», «Від Любліна до Берліна!»-читав Кос, терпеливо чекаючи, поки проїдуть машини полку, який ішов попереду штабу, потім пропустив командування, і нарешті, скориставшись прогалиною, наказав Григорію рушати вперед.

– Стій! – Сапер, який регулював прапорцем рух, затримав танк біля самого мосту.

– Ми з ними, – пояснював Лажевський зі свого мотоцикла.

– Треба почекати. Хлопавки по три тонни важать, а ця бричка тридцять три.

– Це річка чи канал? – запитав Кос із башти.

– Річка Гавель, а там, трохи далі на північ, впадає до неї Шпрее.

– Переправа давно діє?

– З двадцять сьомого. Четверту ніч відтоді, як її наш батальйон для радянських танків організував. Приємно співвітчизників побачити.

– Привіт, сапер! – гукнув Віхура, стрибаючи з танка й засовуючи регулювальникові до кишені плаща пляшку трофейного вина. – Як ненароком ноги промочиш, то після роботи добре розігріває. Вливаєш згори, а п'яти гріє.

– Попробую. Ну, то проїздіть, – дозволив сапер, показуючи на порожній уже міст.

Підпрапорщик різко зрушив з місця, і мотоцикл, підстрибуючи на дошках мосту, промчав на той бік. «Рудий» посунув уперед, немов повільний, слон. Віхура підбіг ззаду, видерся на броню.

Т-34 ішов, чалапаючи гусеницями. Саакашвілі вів машину обережно. Понтони під її вагою глибоко осідали в воду, а потім випливали нагору, вирівнюючи поверхню мосту.

Зверху на башті сиділи Томаш і Янек, а тепер виліз і Густлік, втиснувся поміж заряджаючого й командира, обійняв їх сильними руками.

– Думав хто з вас, що ми аж до самого міста Берліна, до самого гада Гітлера доберемось?

– Я до Радома тричі вибирався, але ще не був там, – засміявся Черешняк.

– А я потайки сподівався, що так буде, – сказав Кос. – Вперше, коли танки над Оку прийшли. Загадав: якщо тричі влучу в десятку, то, може, й до Берліна попаду, коли мене поручик до свого екіпажу візьме…

– Янеку, – Густлік трохи стишив голос, – ти казав, що в темряві, що ніч, а я його справді бачив.

– Ми б усі хотіли, щоб так було, – сумно посміхнувся хлопець. – Дуже б хотіли…

Поплескав Густліка по плечу, оглядаючись туди, де на броні танка сиділа Маруся в польському кашкеті на голові.

виспівував Віхура з запалом і, закінчивши, запитав Стаська, який сидів поряд:

– Ну, як?

– З точки зору рими…

– Саме так. А коли щось не так, то можна поправити. У мене в танку справжнє іспанське вино, можу дати кілька пляшок.

– Віхуро, я думала – ти до мене прийшов, а ти, мов астраханський купець.

– Який там ще купець? Я, Марусю, пісеньку складаю про битву під Студзянками.

– Навколо Берлін палає, а він тут консультації з літератури…

– Правду кажучи, Вогнику, то я за свіже повітря, бо в разі чого з цієї залізної коробки не виберешся, а тут простір, – розвів широко руки.

Танком саме підкинуло на переході з мосту на берег, і капрал, зсунувшись на землю, ледве втримався на ногах.

– Почекайте, бо Віхура не допливе, – сміялася Маруся.

Танк зменшив швидкість, з'їхав управо й зупинився, затриманий артилеристом-регулювальником.

– Командира танка до командира бригади! – гукав поручик із штабу.

Кос зняв шоломофон, надів кашкет, стрибнув з танка на вулицю і, обсмикуючи комбінезон та поправляючи пояс, попрямував до гурту офіцерів, які стояли біля газиків і ваговозів. Поряд біг Шарик і, за прикладом командира, також пригладив язиком скуйовджену на боках шерсть.

– Громадянине полковник, сержант Ян Кос прибув за вашим розпорядженням.

– Гармати пішли на вогневі позиції. Ми з оцими взводами їдемо організовувати спостережні пункти. Ваш танк прикриватиме нашу колону з тилу. План міста у вас є?

– Є.

– Ми повинні проникнути між Шпрее і канал Ландвер. Знайшли? На північ од політехнічного, на захід од парку Тіргартен.

– Знайшов.

– Вирушаємо за вісім хвилин. Можете йти.

Кос оддав честь, клацнув підборами й повернувся до танка. Густлік і Томаш чистили ствол гармати, Віхура й Григорій перевіряли гусениці. Звичайно, відразу кинули роботу й, зацікавлені, обступили командира.

– Магнето, сержанте Шавелло! – покликав Янек. – Йдіть сюди, порадимось!

– Поета б гукнути, – запропонував Віхура. – Він теж сержант.

– Гаразд, – дозволив Кос і, не чекаючи, поки капрал приведе Стаська, переказав завдання:

– Ми повинні йти в ар'єргарді колони командування бригади й прикривати її.

Саакашвілі виліз на танк і роздивлявся колону автомашин, що проїздили мимо них.

– Що це?… – прошепотів раптом і протер очі. Випростався, немов пружина, і скочив з танка на землю, гукаючи:

– Янеку! Густліку!

Помчав за ваговозом – там біля водія сидів у формі радянського капітана чоловік з таким знайомим обличчям.

Машина різко збільшила швидкість, щоб наздогнати ваговози, які їхали попереду. Грузин зупинився, побачивши, що наздоганяти – марна справа. Ваговоз швидко віддалявся, ще хвилину видно було дивне гасло, намальоване білими літерами на кузові: «Стукнеш – щезнеш!»

Перший наздогнав грузина Шарик, зразу за ним Кос.

– Що сталося? – спитав задиханий.

– Дівчата їхали чи вино везли? – посміхнувся Густлік.

– Я його бачив.

– У якому був мундирі? – Єлень навіть не спитав, про кого йдеться.

– В радянському, з погонами капітана.

– Я його теж бачив. Щось тут не так, – сказав сілезець, помовчавши. – Номера не запам'ятав?

– Ні. Тільки на кузові два слова.

– Які? – запитав Кос.

– Щось немовби: «Прийдеш – вийдеш». Не пам'ятаю.

– Неможливо, – похитав головою Янек. – Адже ж самі…

– Все може бути, – заперечив Густлік. – Одна знайома моєї тітки Герменегільди, яка в Катовицях жила, в неї я кілька років мешкав…

– У знайомої? – зацікавився грузин.