Чотири танкiсти i пес

– Шкода, що гранат уже нема, – покрутив головою Костянтин. – Я ж казав: Юзеку, бери більше.

– В мене було сім, – виправдувався племінник.

– Молоде – зелене, взяв та й порозкидав, – бурчав сержант, просуваючись щораз ближче до лазу й, використавши перерву, пустив униз довгу автоматну чергу.

– Товариство, живемо! – крикнув Лажевський, вибігаючи з-за комина з трофейними гранатами в руках, які тримав за держаки, немов макогони.

– У них, гадів, тут була позиція.

Почав кидати гранати одна за одною в темний лаз. Гримнули вибухи, відбиваючись луною в бетонному колодязі сходів. Знизу заверещали, застогнали, крізь лаз захуркотіли кілька осколків.

– Бережіть очі! – весело вигукнув підхорунжий, знову вирушаючи по гранати.

– Не сиди без діла, Юзеку, коли старші носять, – нагадав Шавелло.

– Магнето! – покликав Янек, який лежав скраю даху й поглядав униз.

Підхорунжий ліг поряд, і якусь мить обидва дивилися мовчки: із станції метро виходили нові й нові резервні взводи. Звідціля видно було закопані в землю «тигри», густу мережу траншей і огорожі, що перешкоджали доступу піхоти.

– Ясно, – сказав Лажевський і притиснув за руку Коса, який підтягував до себе снайперську гвинтівку, – облиш.

– Не так швидко до нас доберуться.

– Помиляєшся. Підпалять горище. У Варшаві навчилися, як такі фортеці здобувати.

На початку атаки Вогник разом з усіма вела вогонь з автомата. Пильно вдивлялася, звідки стріляють фашистські автомати й кулемети, і посилала туди короткі прицільні черги. Розуміла, що в такий спосіб найкраще допомагає Янекові. Потім цілі зникли, з'явилося декілька поранених; дівчина їх перев'язала й довідалася від них про невдалу атаку.

– Міцний горішок, – говорив вусатий солдат з медаллю за Леніно на грудях. – Тут потрібні були крупнішого калібру.

Маруся занепокоєно дивилася на жовтий будинок, до якого знову вдерлися гітлерівці. Вона зовсім занепала духом, коли Шарик повернувся один. Сіла під стіною біля танка і, забувши про те, що має охороняти «Рудого», плакала, обнімаючи за шию собаку. Шарик скавчав, ніби намагався потішити дівчину, та, не вміючи пояснити ситуацію, лизав їй руки шершавим рожевим язиком.

«Рудий» раз у раз стріляв з гармати. Крізь одкритий люк Черешняк викинув гільзи, які ще курилися, помітив дівчину.

– Чого плачеш?

– Шарик повернувся без них.

– Вогнику, годі рюмсати! – гримнув Густлік. – Пса вирядили, бо по сходах бігати не вміє. Пильнуй, щоб нам ніхто не заважав працювати.

Обидва зникли в башті танка, знову гримнула гармата, і снаряд, пробивши стіну, глухо вибухнув усередині будинку.

На останньому поверсі вмить пояснішали вікна, світло ставало щораз яскравіше, аж урешті звідти вгору шугнуло полум'я.

– Густліку! Густліку! – щосили гукала Маруся.

– Чого тобі?

– Це від снаряда?

– Ні, не від снаряда. Німець сам підпалив.

– Навіщо? Бо наші на даху?

Густлік не відповів, лише шолома насунув на лоб, немов захищаючи очі від сяйва, і вдивлявся в пожежу, яка блискавично охоплювала будинок.

Коли Лажевський сказав, що есесівці не будуть штурмувати, а підпалять горище. Коса кинуло в холод. Може, досвітній вітерець подув по спітнілій спині, а може, то жах простяг несподівано свою лапу до нього.

Якусь мить Янек лежав не рухаючись, нічого не чуючи, та й, мабуть, ні про що не думаючи. А втім, про що мав думати в цьому безвихідному становищі? Отямився, немов прокинувся від сну, коли підпрапорщик поклав йому руку на плече.

– Чуєш, бензином тхне. Зараз Підпалять. Треба тікати.

– Як тікати? Маєш парашута?

– Є інший вихід. Глянь-но.

Повів Коса на другий бік даху й показав вертикальну драбину на сліпій стіні.

– Протипожежна! – закричав на весь голос, бо метрів за п'ятсот далі пікірували бомбардувальники, скидаючи бомби; гуркіт стояв жахливий. – Я її побачив, ще коли ми були на вихідній позиції. Відразу подумав, що може згодитися…

Першого привели старого Шавелла, який, перехрестившись і сказавши, що вперше в житті бачить драбину, «по якій, поставивши десять клунь одна на одну, можна б вибратися на найвищу», спритно поліз униз, мов той кіт.

Перші омахи полум'я бурхнули з-за ринви, коли за дядьком поліз Юзек. Слідом – підхорунжий, Стасько та Віхура.

– Встигнемо, поки нагріється, – зрадів Лажевський, але, як виявилось, зарано. Хорунжий Зубрик учинив рішучий опір.

– О ні! Нізащо! – Зубрик, наче рак, одповзав якнайдалі від драбини, що спускалася в безодню. – Я навіть до вікна другого поверху боюся підходити…

Не доказавши, ліг горілиць і зомлів.

– Не зможемо спустити. Доведеться залишити на вишкварку, – буркнув люто Лажевський до Коса.

Обидва лежали біля непорушного хорунжого край даху, а за ними щораз дужче шаленіла пожежа. Полум'я охопило лаз, високо шугало вгору – гуло внизу на сходах, немов у могутньому димарі.

Внизу на щаблях драбини темніли силуети тих, що злазили додолу. На протилежному даху блиснув поодинокий постріл, за секунду повітря донесло його гуркіт, внизу зойкнув поранений. Хтось упав із найнижчих щаблів на руїни.

– Хай йому грець! Снайпер прокинувся, познімає нас усіх із стіни.

Кос помітив, звідки блиснув постріл, миттю прицілився і закам'янів з прикладом біля плеча. Поволі натискуючи спуск, спокійно вистрелив і відповів Лажевському:

– Цей уже не познімає.

З-за комина викотився ворожий снайпер, з'їхав по даху й упав додолу.

Постріл привів до тями Зубрика.

– Поранений чекає! – гукнув Кос.

– Правду кажучи, я пострілів боюсь, – квапливо промовив Зубрик, який ще не зовсім оговтався й лише за хвилину збагнув, що звертаються до нього: – Де?

– Внизу.

– Двадцять років стажу, – пробурмотів Зубрик і, долаючи страх, поповз по гарячій уже блясі, – але ще ніколи…

– Ногами вниз, – притримав його Лажевський.

– Добре, – ледве не плачучи, кивнув Зубрик. – Це теж брати з собою? – запитав Коса, простягаючи руку з автоматом.

– Ні, я візьму.

– Бодай би той негідник Гітлер здох… – Хорунжий поліз униз.

Лопнула перегоріла кроква, ширше шугонуло полум'я, сипнуло іскрами. Покотилася головешка, пропалила мундир на рукаві. Кос засичав, одкинув її, вдарив рукою по мундиру.

– Пора, – сказав Лажевському.

– Сам забирайся геть звідси, – сказав Магнето. – Я останній. Маю досвід – брав участь у повстанні.

Лежали поруч край даху і якусь мить дивилися у вічі один одному.

– Я командир, – сказав Кос. – Іди! Магнето скорився наказові.

Янек ще якийсь час мусив залишатися на даху, щоб Лажевський устиг спуститися хоч на кілька метрів нижче – і це, мабуть, були найважчі секунди. Навмисне поволі чіпляв на плечі Зубриків автомат. Спробував засвистати мелодію пісеньки про битву під Студзянками.

Зламалася ще одна кроква, ще вище бурхнуло полум'я. На горищі гримнув снаряд, який раніше не розірвався; вибух кинув у повітря зім'яті листи розжареної бляхи, які, описавши дугу, заскреготіли по стіні.

Цей несподіваний гуркіт зовсім налякав Зубрика. Хорунжий зашпортнувся за металевий щабель, пустив поручні. Впав, але, на щастя, вже з нижчих щаблів – просто в обійми Віхури.

– Сюди, пане доктор! – гукав старий Шавелло, добинтовуючи ногу підхорунжого Стаська. – Поламана.

– Нога – то дрібниця, – прошепотів поранений до Зубрика, що нахилився над ним, – але ось тут болить дедалі дужче, – притиснув долоні до живота, а між пальцями просочувалась кров, майже чорна в цьому дивовижному освітленні.

Фельдшер негайно взявся до діла, руки в нього були швидкі та вправні. Допомагав йому Шавелло. Поранений зціпив зуби, його очі вряди-годи скліли з болю. Мов крізь вату чув Зубриків голос:

– Знаю, що болить. Трохи мусить. Радій, друже, що ти мужчина, бо якби так, приміром, близнюки…

– Поета рубонули, хай йому чорт, – пробурмотів Віхура до Лажевського, який стрибнув з драбини.