Чотири танкiсти i пес

– На горищах можуть сидіти їхні снайпери.

– Окрім того лейтенанта, який хотів нас роззброїти, ані сліду фронту, – вголос міркував Янек, – І раптом…

– У місті гірше, ніж у лісі.

– Як твої?

– Одного тільки дряпонуло.

Підхорунжий показав на солдата, який скинув гімнастерку й допомагав перев'язувати власне плече, притримуючи зубами кінчики бинта.

– Мої мотоциклісти навально кинулися на ворога, ви допомогли – тому й обійшлося без втрат, – трохи помовчавши, додав Лажевський.

– Засідка?

– Мабуть, ні. Просто випадкова зустріч. Що будемо робити?

– Пошукаємо артилеристів. Вони десь недалеко і, певно, трохи лівіше.

– Гаразд. Тільки тепер будьмо обережніші.

Янек кивнув головою, але в цю мить за кілометр попереду різко спалахнула стрілянина: автоматні черги та вибухи снарядів зливалися в суцільний гуркіт, а на цьому тлі через якихось десять секунд гримотіла крупнокаліберна гармата.

– Може, польська?

Кос вислизнув із танка, і вони вдвох із Лажевський розхитаними протипожежними сходами, що ледве держалися стіни, вибігли на балкон, який чудом уцілів на другому поверсі.

– Нам в іншому напрямі, – не дуже впевнено сказав сержант.

– Пакет треба вручити, – докинув підхорунжий.

Розглянувся, немов шукаючи когось третього, і з жалем подумав – нема з ким порадитись. Якби не ота могила під вербами біля Вейгерова…

– Давай, підскочимо на допомогу? – запропонував, перечачи своїм недавнім словам.

– Давай, – кивнув Данієль.

Збігли вниз, стукаючи чобітьми по залізних сходах.

– Скидається на гаубицю! – устиг ще крикнути Кос, залазячи в танк. – Може, справді наші артилеристи? – додав, підключаючи шоломофон до рації, але підхорунжий уже його не чув.

Від вулиці залишилися тільки два будинки, що стояли один навпроти одного, з'єднані руїнами й барикадою. У проломі барикади стояла 122-міліметрова гаубиця і вела швидкий вогонь прямою наводкою. Передпіллям повзли три ворожі танки й два транспортери, б'ючи з усіх стволів. Снаряди дзьобали стіни будинків, по барикаді стрибали чорно-червоні клубки вибухів.

Трохи позаду під стіною стояв обгорілий ваговоз і пошкоджена снарядом агітмашина з гучномовцем над кабіною. У рідкі моменти тиші між пострілами й вибухами з гучномовця чути було уривки повільного танго:

Навколо будинків ставало щораз темніше від диму й пилюки, щораз ближче вили мотори машин. Стрункий сержант, втиснувшись поміж уламками бетону й стіною будинку, дах якого вже зайнявся, кричав хрипким голосом:

– Готуйсь! У правий. Наводь нижче. Вогонь! Один танк уже горів, але транспортери вповзли за руїни і висипали піхоту. Німці, щось вигукуючи, кинулися вперед.

– Осколочним по піхоті! – кричав сержант. Обличчя його було чорне від поту, диму й пилюки.

Стиснувши зуби, він застрочив з автомата по ворожій піхоті, щоразу оглядаючись, назад, бо знав уже – не втримає цієї позиції. Гімнастерка, яка звисала на вузьких плечах, чимдалі темнішала від поту.

Саме в цю мить між будинки в'їхали три мотоцикли. Мотоциклісти відразу зникли серед руїн, і за кілька секунд звідти полетіли гранати, заграли автомати й кулемети, кидаючи град куль в обличчя ворожої піхоти.

Сержант, зрадівши з несподіваної підтримки, оглянувся ще раз і заціпенів з жаху – з-поміж хмари диму та пилюки виринув танк і на повному ходу помчав просто на гармату.

– А бодай тебе!…

Сержант метнувся навперейми сталевому велетню, стріляючи з автомата, немовби це могло його затримати.

Артилеристи теж стривожились, розбіглись по боках, щоб не потрапити під гусениці; проте танк повернув під лівий будинок, де барикада була не така висока, загальмував і, опустивши гармату, відкрив по німцях вогонь.

– Наш! – артилеристи повернули на свої місця, і гаубиця знову загриміла.

Сильний вогонь затримав наступ ворога й змусив його до втечі. Стрілянина вщухла, дим повільно розсіявся. Останні промені призахідного сонця змішувалися з блиском пожежі на даху правого будинку. На передпіллі, мов смолоскипи, горіли два розбиті танки й транспортер.

Кос підійшов до сержанта й привітався.

– Саме вчасно, – радів сержант, розмазуючи рукавом пилюку й піт на обличчі.

– З гаубичної бригади?

– Ні, з агітаційної. Сержант Стасько.

– Лажевський, – підійшов збоку Данієль й похвалив: – Міцна оборона.

– Міцна, – кивнув сержант і додав: – Інакше не можна. Агітмашина й тягач розбиті, не було на чому тікати.

Підійшов Черешняк, уважно слухав, хитав головою.

– Гаубиця та агітмашина, – сказав Кос і докинув насмішкувато: – Хто ж кого підтримував?

– Сідайте, розкажу. Курите? – запитав Стасько, витягаючи з кишені кілька книжок, а вже потім цигарки.

– Батько казав, щоб я кинув, – мовив Кос.

– Дякую. – Лажевський взяв цигарку, розстебнув комбінезона й сів на ящик. – Бібліотечку в кишенях носиш?

– Я просто з офіцерського училища. А коли взнали, що вірші пишу, то в політуправлінні дали мені агітмашину й сказали: «Відремонтована гармата наздоганяє свою бригаду, артилеристи доведуть тебе до місця».

– І не довели? – спитав Кос.

– Попали під вогонь. Ось дивіться, – і Стасько почав старанно креслити на кам'яній плиті схему.

– Цей розбитий патефон візьмете з собою? – спитав Черешняк.

– А як? На спині? – обурився Лажевський.

– Саме так, – буркнув Томаш і відійшов убік.

– Є два фронти. Внутрішній, що безпосередньо оточує німців залізним кільцем, і зовнішній – навколо внутрішнього, – пояснював тим часом Стасько. – Радянська армія стискує кільце, а решту ворожих сил одкидає на захід. А ми перебуваємо між двома фронтами.

– Вогневі позиції бригади, кажуть, недалеко, зараз за шосе, – зауважив Лажевський.

– Знаю, але шосе захопили гітлерівські війська, які вирвалися з берлінського котла. Можете переконатися в цьому на власні очі.

Стасько виліз на барикаду, ввійшов у вікно до будинку й сходами провів Коса та Лажевського на другий поверх.

– Отам, бачите? – показав на ледь видиму в сутінках стрічку шосе; по шосе повзли машини, просувалися колони військ; їх обстрілювала артилерія, і вони теж вели вогонь.

– Як прорвуть зовнішній фронт, опиняться над Ельбою, – сказав Кос.

– Все одно – там їх американці накриють, і теж капут, – зауважив Магнето.

– Накриють, але їм не байдуже, хто це зробить, – відмовив Стасько й знову почав шукати в кишенях цигарку, перекладаючи якісь книжечки.

– Викинь їх, – порадив Лажевський. – Після війни будемо читати. Тепер головне – добра карта, план міста.

– План теж у мене є. Навіть два. Ось, – подав Косові чималий, складений увосьмеро аркуш цупкого паперу.

Якийсь час усі мовчали. Внизу чути було розмови й окрики гармашів, брязкіт металу й Черешнякову гармонію – він підбирав мелодію до складеного Віхурою вірша.

Грізний вигляд мали ці війська, що просувалися по шосе між розбитими будинками.

У хлопців були гострі очі, тому вони добре бачили, що ворожі солдати озброєні до зубів, що в колоні багато танків, бронебійних гармат і транспортерів. Не перший день були на фронті й розуміли: противник боїться відплати за вчинені злочини, отже, зустрівши опір, битиметься до останнього.

– Наскочили на мене – перевірити, чи можна тут прорватися, – півголосом говорив Стасько. – Дістали по пиці і поки що більше не полізуть. Але виходити на шосе не раджу… Незабаром наші підкинуть сюди якийсь резервний підрозділ – тоді інша річ. А зараз треба сидіти тихо.

– Для нас і чверть години має значення, – відповів Лажевський.

– Незабаром смеркне. Підійти в темряві, тихо, без світла… – уголос роздумував Кос. – Лише коли помітять – на повному ходу вперед…