Чотири танкiсти i пес

Коли пес підбіг до танка, тут уже стояли Кос, Лажевський, офіцер-артилерист та сержант Шавелло.

– Поручик повідомив, що незабаром почнуть, – звернувся до Костянтина Янек. – Однохвилинний наліт з усіх стволів – і вперед, бо зі снарядами скрутно.

– Триста снарядів, – пояснив поручик і неофіційним, доброзичливим тоном запитав: – Візьмете станцію?

– Наше завдання – захопити лише отой будинок, – показав Лажевський.

– Історія покаже, – по-філософському мовив Шавелло.

– Ну, то по місцях! – скомандував Кос.

– Ми з Томашем три елегантні діри в першому поверсі зробимо,- жартував Густлік, залазячи до танка. – А ви мерщій туди стрибайте.

Франек Віхура із знятим з танка кулеметом став біля Коса.

– Пісенька вийшла гарна. Я навіть Шарика навчив співати.

– Зовсім непогана пісенька, – підтакнув підхорунжий.

Кос махнув рукою, щоб одчепилися з піснею, і підійшов до артилериста.

– Ви, громадянине поручик, знаєте всіх офіцерів у обличчя? – спитав значущо.

– Всіх до одного, – осміхнувся той.

– У вас є поручик або капітан…

Аж тут за їхніми спинами застогнала земля, захурчало повітря, і останні слова Кос вигукнув уже крізь цей гуркіт і свист:

– …був тоді командиром танка, а до армії синоптиком, це такий, що передбачає погоду.

Гаубичні снаряди, описуючи криву дугу, падали за кільканадцять метрів од їхньої позиції, на тому боці вулиці, вибухи зливалися в невпинне ревище. Янек і артилерист попадали на землю, бо в повітрі густо захурчали осколки. Поряд з ними, схована в руїнах, різко гавкнула польова гармата піхотинців. Захищений рештками стін «Рудий» рубонув першим снарядом у протилежний будинок.

– Ні! – гукнув поручик просто у вухо Янекові. – Такого не було й нема, напевне нема.

Кос підвівся, за ним Віхура, Стасько… В руїнах зароїлися зігнуті фігури піхотинців. Солдати вибігли на широку вулицю, кинулися просто в полум'я, в дим, у пекло вибухів артилерійських снарядів. Гармати замовкли. З будинку навпроти із трьох місць водночас, із різних поверхів, затріщали трасуючі черги. Кос прицілився із снайперської гвинтівки і зняв стрільця з даху. Віхура чергою з ручного кулемета змусив замовкнути третій поверх.

Прудкий Лажевський уже встиг перебігти вулицю і, притиснувшись до стіни біля самісінького ствола, що бризкав вогнем, кинув гранату в підвал, де засів ворожий кулеметник. Там блиснуло, бухнуло звідти курявою, стогоном і димом.

– Ура-а-а-а!

Крізь проломи, слідом за снарядами «Рудого», до будинку з криком увірвалися спішені розвідники, а за ними – решта солдатів. Між мурами, освітлюючи високу браму, горіла скирта всякого мотлоху.

– Наглядай за підвалом! – наказав Магнето своєму розвідникові, а сам метнувся сходами вгору.

Випередила його низька безшумна тінь. Шарик дременув з танка, щоб узяти участь у бою. Коли підпрапорщик вибіг на наступний поверх, з темряви бризнула черга, але враз пішла в стелю і змовкла, обірвана криком і оскаженілим гарчанням собаки.

Десь вище пітьму розрізали блиски другої черги. Магнето стрибнув убік, а Віхура знизу послав у ворога жмуток куль з ручного кулемета.

У жодному бою немає стільки несподіванок, як у нічному бою в місті. Попередні дані розвідки втрачають вартість уже за кілька хвилин – щойно порожні руїни може зайняти противник, якого перекинуто сюди з сусідніх вулиць. Ситуація змінюється блискавично, і той, хто наступає, мусить пильно стежити, щоб його не заскочили зненацька контратакою, щоб не потрапити в оточення.

Намагаючись бути ближче до своїх ударних груп, командир полку спостерігав атаку крізь напівзатулене мішками з піском вікно третього поверху. Сюди проведено телефон, тут зосереджено резервну роту автоматників.

Бінокль був зайвий. З відстані кільканадцяти метрів полковник бачив, як цеп добіг до стін, як солдати пробували вдертися в будинок через вибиті снарядами в стінах діри, як з темряви били по них ворожі автомати й кулемети. Тих, що хоч на' мить зупинилися в атаці, притиснув до землі перехресний вогонь ворога. З верхніх поверхів і з перетворених на фортеці дахів будинків полетіли гранати. По асфальту повзли поранені, застигли на тротуарах убиті.

З глибини, від видимої між будинками станції загриміли гармати «тигрів», закопаних по башти в землю. Над будинками горів ріг напису: «Станція метро».

Танкам щоразу частіше відповідали наші польові гармати, але вони не могли пробити товсту лобову броню на баштах «тигрів».

– Так! Розумію!… – кричав у трубку начальник штабу й пояснював командирові: – «Росомаха» здобула один будинок, але на всій лінії наступу затримана… Так, чую!… – кричав знов і доповідав: – На лівому фланзі, над самою Шпрее, німці контратакують.

– Накажи їм одступити на вихідні позиції! Відкрий по противникові мінометний вогонь! Прокляті фрици, пересиділи артилерійську підготовку в підвалах, а тепер повилазили! А що з жовтим будинком?

– Знов у німців, – відповів майор, дивлячись у бінокль. – Танкісти не втримали.

Майорові слова були близькі до правди, хоч не зовсім точні. Противник після навальної контратаки оволодів першим поверхом, але верхні поверхи були ще в наших руках.

Тим часом, як ударні групи Коса й Лажевського рвалися сходами вгору, за кількадесят метрів од жовтого будинку, з підземель станції метро широкими сходами вибігали штурмові групи есесівців. Одна з них, обминувши прострілювану територію, ввірвалася в широку браму, де догасала пожежа.

– Вгору по сходах! – скомандував офіцер.

У темряві сходів знову закипів бій. Знизу летіли що-раз густіші черги, згори падали гранати. Наші відступили й організували оборону третього поверху.

Раптом стрілянина вщухла. На вулиці гриміли часті постріли й вибухи, а в жовтому будинку запала така тиша, що чути було кроки й рипіння підлоги. У смугу світла, яке падало крізь вікно, задом увійшов Зубрик, сів, спершись головою на полицю з книжками.

– Пане Стасько, – попросив підпрапорщика, – коли доведеться йти далі, то зробіть мені послугу…

Фельдшер підвів голову, а потім знову сперся нею об полицю.- Звичайно, – чемно відповів сержант. Перекинув пістолета в ліву руку, машинально витяг кілька томів, оглядав обкладинки. Сховав маленьку книжечку, повну малюнків і планів, до кишені, і, помітивши Коса, позадкував, немов спійманий на гарячому.

Янек підійшов до вікна, обережно визирнув і наказав Шарикові:

– Стрибай!

Пес якусь мить принюхувався і не послухався наказу: боявся висоти.

– У танк! Марш! – рішучим, грізним голосом повторив Янек, легенько штовхаючи пса…

Шарик нарешті зважився, плигнув у вікно й опинився на невеличкому дахові над сходовою кліткою. Звідти стрибнув на вулицю й зник у темряві, прорізаній навхрест чергами трасуючих куль.

Німці в будинку, видно, закінчили підготовку до атаки, бо вдарили відразу з усіх стволів.

– Янеку! – гукнув Віхура.

– Я тут, – відповів Кос, стріляючи в есесівця, який біг сходами вгору.

Кілька хвилин захищали третій поверх, але до ворога прибували й прибували підкріплення, а наша піхота, хоч була на тому боці вулиці, нічим не могла допомогти. Есесівці розбили фаустпатронами склепіння, видерлись поставленими один на одного столами та шафами нагору, атакою з флангу змусили танкістів покинути позицію біля сходової клітки.

Бій не вщухав. Коли автомати замовкали на кілька секунд, то лише для того, щоб застрочити з подвійною силою. Дедалі коротшими, ощаднішими чергами стріляли поляки, дедалі довшими – німці.

Невеличка група наших бійців стрибками відступала нагору. Врешті, кинувши гранати, щоб хоч на мить стримати натиск ворога, солдати видобувались на горище. Один за одним виповзли вузьким лазом на плаский дах. їх було семеро – хорунжий Зубрик, обидва Шавелли, Стасько, Віхура, Кос і Лажевський.

– Ось і кінець будинку, – сказав Янек.

– Треба було залишитися в танку, хоч там і душно, – відповів Віхура, плескаючи долонею по лобі.

Знизу стріляли по лазу, кулі виривали тріски з дощок. Фельдшер, широко розкривши очі, дивився на лаз і поволі сповзав на поруділу бляху – зомлів.