Чотири танкiсти i пес

– Хочете мене тут із гаубицями залишити?

– Ні! Щоб прорвати отой ланцюжок, треба як слід ударити; тут кожна гвинтівка, кожен багнет на обліку. Але наказувати тобі не будемо. Як хочеш.

Розділ XIII ВИНАГОРОДА

Що ближче до шосе, то більше понівечено будинки бомбами та артилерією. Серед чимраз густіших воронок од снарядів на вулиці чорніли розбиті, обгорілі скелети автомашин. Покалічені гармати барикадували дорогу, ніхто навіть не збирався прибирати вбитих – вони лежали там, де наздогнали їх кулі або осколки. В темряві не можна було розрізнити їхніх мундирів.

Десь за кілометр попереду вулиця вибігала на невеличкий пагорб. Саме там її перетинало шосе зліва направо ним просувалися темні силуети ваговозів, гармат, колони піхоти. Вибухали там щоразу снаряди далекобійних гармат; спалахи на мить освітлювали людей і зброю, проте ближче, поміж будинками, схожими на порохняві пеньки, було темно й тихо.

Швидкі кроки задудніли в брамі, але, навіть поруч не видно було людей, що принишкли в темряві під стінами.

– Нікого, – сказав хтось пошепки.

– Перевірте наступний.

Дві постаті вистрибнули з брами, пригнувшись, пробігли кілька метрів під стіною і розтанули під чорними стінами будинку. Довга хвилина чекання, потім блиснув ліхтарик, подаючи сигнал, що дорога вільна.

Розвідники викотили з брами мотоцикла і, важко дихаючи, заходилися штовхати його до ближчої схованки. Лажевський просигналив ліхтариком.

З-поміж будинків поволі висунулася дивовижна потвора, наїжачена шматками погнутої жерсті та збитими з дощок хрестами. Повзла й тихо гуділа, але то не був характерний звук танкового мотора. Лише коли потвора зупинилася за розбитими вантажними машинами, можна було все-таки пізнати Т-34, побачити зблизька колеса, обмотані ганчір'ям, і незграбні, горбаті обриси гаубиці, яку тяг на буксирі танк.

– Ну, як? – спитав Кос, вихилившись з башти.

– Поки що нікого, – відповів Лажевський, вилазячи на танк. – Нема кому захищати, всі тікають.

Шарик, благально повискуючи, намагався висунути морду в передній люк.

– Не смій, – посварився на нього Григорій. – Йди на свою подушку, – відштовхуючи пса, хлопець натрапив рукою на чималий пакунок, обмацав його й буркнув: – Що за дідько?…

– Не лайся, – сказав Черешняк, який сидів навпочіпки поруч з грузином. – Це музика.

Попереду тричі коротко блиснув ліхтарик.

– Хай йому грець, хлопці остерігають. Почекай, – прошепотів Данієль Косові й побіг під стіною будинку до розвідників.

У темряві забіліла хустина, якою розвідники подавали сигнал. Данієль став мов укопаний.

– Де? – запитав пошепки одного з розвідників.

– Ліворуч, у другій брамі, навпроти поваленого стовпа.

– Скільки?

– Четверо на велосипедах.

– Брати без шуму, – наказав Магнето розвідникам. Тишу сколихнув вибух важкого снаряда поблизу шосе. Блиснуло й потемніло ще більше. Розвідники стояли нерухомо, вдивляючись у браму, де зникли оті четверо.

Врешті щось ворухнулося в темряві, зашелестіло. З брами одна за одною вийшли чотири людські постаті, посідали на велосипеди й покотили вулицею під будинками.

З вікон першого поверху, мов яструби на зграйку куріпок, кинулися на них розвідники. Все заклубочилося в мовчазній нічній сутичці, такій тихій, що чути було приглушений стугін і шелест колеса, яке оберталося після падіння велосипеда.

– По макітрі його, Юзеку! – сказав хтось урешті стишеним голосом.

– Припинити бійку! – гукнув неголосно Лажевський і запитав: – Поляки?

– З ними дівчина? – здивувався якийсь розвідник.

– А ви що думали? Де ваші очі були?

– Не сердьтеся, батьку. Ви від німців їхали?

– По шосе не можна. Там фриців, мов мурашок.

– Учотирьох не можна, але нас більше, та й танк маємо. Підете з нами?

– Танк? А який?

– Нормальний.

– Та ми ж… – почав старий, але дівчина, смикнувши його за рукав, промовила:

– Ми йдемо з вами.

Данієль хотів був запитати, чому це баба сержантом командує, але передумав. Адже йшлося про те, щоб якнайшвидше зайняти вихідну позицію. Кожна згаяна хвилина збільшувала небезпеку викриття їхньої групи.

Затриманий на хвилину механізм знову почав діяти – спершу уперед пішли поодинокі розвідники, потім мотоцикли, що їх солдати штовхали від схованки до схованки.

– Чому ви, Марусю, за рукав смикали, не дали запитати? Може, саме вони?

– Ні, – рішуче відповіла Вогник. – Ходімо.

– Ви що, з глузду з'їхали? – неспокійно запитав хорунжий Зубрик. – Адже ми на власні очі бачили – там німці. Ми ж оце мало не…

– Ей ви, піхото! – Лажевський підійшов ближче. – Тримайтеся ближче до машин, а потім я поясню, що і як.

Почекав хвилину, дивлячись, як новаки допомагають штовхати мотоцикли, і повернув до танка.

– Що там таке? – запитав Кос.

– Нічого особливого. Я підібрав чотирьох піхотинців. Як так далі піде, то приведемо до артилеристів цілий батальйон.

– То що, рушаймо?

– Краще трохи почекаємо, розвідаємо місцевість, а потім уже будемо діяти напевно.

– Гаразд.

– Піду до своїх, а тоді повернуся по вас.

Коли підхорунжий зник з очей, Кос, не довіряючи артилеристам, з якими недавно познайомився, вирядив Віхуру й Томаша в дозор. Сам сидів у башті й дослухався. Шосе обстрілювали дві або три батареї, бо коли давали недружний залп, можна було розрізнити вісім, дев'ять пострілів. Снаряди не пролітали над танком, отже артилерійські позиції розташовані, мабуть, на південь од шосе. Калібр важко визначити по вибухах, а звук пострілів теж губився серед мурованих стін. Поручик, звичайно, зумів би. Він не тільки погоду вмів передбачати, а й усе. Несправедливо, що така людина загинула.

Янек усвідомлював собі: хоч рішення пробитися через шосе було спільне – його прийняли після наради з Лажевський, Густліком і Григорієм, – але ж цю пропозицію подав саме він. Якщо вони нарвуться на гармати або танки, якщо не зуміють заскочити противника зненацька – втратять техніку й людей, не виконають завдання.

Може, й справді краще почекати підходу якогось більшого радянського чи польського підрозділу? Німці прорвали кільце, повзуть, мов мурашки, але ж їм, безперечно, не дозволять довго тікати. В штабі фронту, напевно, вже дали команду підтягувати резерви, й ще до сходу сонця…

Повернувся Лажевський, дав знак рукою й повів «Рудого» між розбитими машинами, потім бічною вуличкою далі через подвір'я, через невеличкий скверик з поламаними деревами – аж до товстого бетонного муру. густо подзьобаного кулями, осколками й снарядами.

– Янеку, – покликав тихо. – Йди-но сюди.

Кос виліз долішнім люком. Шарик рвався за ним, вищав обурено, але Кос наказав Саакашвілі:

– Держи собаку! Рветься як дурний.

Далі жодного прикриття. Треба зважитися на раптову перебіжку.

Вони обережно вийшли перед стіну на розвідку.

За кілька метрів од танка стояла в темряві Маруся, обоє Шавеллів і фельдшер. Звідси видно білі цифри й орла на башті та напис на бортовій броні.

– Я вас ніяк не можу зрозуміти, – бурчав Костянтин. – Адже ви, Марусю, весь час…

– Що тут розуміти? – шепнула дівчина, кладучи палець на губи.

Стасько відійшов од своєї гаубиці, став біля танка. У відкритий передній люд виглянув Віхура.

– Командир казав, що ви, пане підпрапорщик, вірші складаєте? – спитав він зацікавлено.

– Складаю.

– У мене буде до вас діло. Звуть мене Віхура.

– Стасько. Зараз чи потім?

– Потім, бо вже повертаються. – Ховаючи голову, Віхура вдарився, як завжди, об броню і зморщив кирпатого носа.

У виломі стіни з'явився Кос і крізь передній люк поліз у танк. Лажевський на мить зупинився біля Шавеллів.

– З нами, піхото?

– 3 вами.

– Поки танк не вистрілить, ідемо навшпиньках, а потім, як хто хоче, то може й з гиком, свистом.

– Але ж там німці, – намагався пояснити Зубрик.