Чотири танкiсти i пес

– Як когось поранить, громадянине хорунжий, то покладемо ззаду на танк або в причеп якогось мотоцикла, – сказала Вогник і погладила фельдшерову руку, додаючи йому відваги.

– Уперед… уперед… уперед… Команда поповзла вздовж цепу, і люди, зігнувшися, виходили перед стіну крізь виломи й діри. Рідкий і короткий був той цеп, але вночі міг видатися взводом: сім артилеристів, чотири піхотинці та десять розвідників.

Мотоциклісти котили своїх «коней» на лівому фланзі, ближче до вулиці, яка, ширшаючи в цьому місці, виходила на шосе. Німці йшли зліва, отже звідти загрожувала більша небезпека, там більше потрібні були кулемети.

За цепом, ламаючи стіну, викотився «Рудий», з якого танкісти зняли потворне маскування. Ганчір'я, намотане на колеса, глушило металевий брязкіт гусениць. Хитаючись на вибоїнах, ззаду сунула гаубиця, прив'язана до танка короткою линвою.

В танку, під бронею, у тьмяному світлі лампочок для підсвічування прицілів і приладів, у заграві далеких пожеж, що проникали сюди крізь перископи, екіпаж готувався до бою.

Віхура перевірив кулемета, дістав з кишені дві грудочки цукру, одну засунув у рот, другу дав Шарикові.

– Держись!

Саакашвілі зручніше вмостився на сидінні, перевірив, чи добре висить над ним ротмістрів кашкет, чи на місці шабля.

Томаш Черешняк ногою пхнув далі в куток рюкзак, навпомацки порахував снаряди, перевірив, чи добре пам'ятає, де осколочні, де бронебійні і де підкаліберні, придатні для найбільшого звіра.

Густлік пересів од прицілу до перископа, який давав більший сектор огляду. Побачив у цепу немовби постать дівчини, й навіть видалась вона йому знайомою.

– Янеку, – штовхнув ліктем командира. Кос, не одриваючись від перископа, буркнув:

– Чого тобі?

– Нічого. Я думав… Але ж не в польському мундирі.

– Хто? Не розумію, – нетерпеливився сержант.

– Ніхто. Добре, що Гонорати з нами нема, довелось би переживати за двох.

Кос знизав плечима і з прикрістю подумав, що Єлень не зосереджує всієї уваги на прицілі, раптом вихоплюється з дивними спогадами. Хвилину тривала тиша. Тільки в навушниках шуміло, наче в морських черепашках, коли їх прикласти до вуха. Кос у перископ бачив, як попереду просувалися гармати й вантажні машини. Зиркнув угору, де на броні в темряві неясно видніла фотокартка. Час починати, подати команду. З-під шоломофона по щоках стікали тоненькі струмочки поту.

– Ліворуч десять – транспортер. Бронебійним заряджай! – Голос у Янека був спокійний, приглушений і в той же час напружений, як струна.

Гітлерівський транспортер стояв у мілкому рові, прикриваючи дорогу. На тлі червоного від заграв неба чорніли стволи зчетверених двадцятимілїметрових гармат і силует вартового. Німець, мабуть, щось помітив, бо заворушився. З транспортера висунулося ще двоє, і навідник почав опускати стволи вниз.

Лажевський бачив усе це краще, бо був ближче до ворога й знав: нема чого зволікати. Діставши з-за пояса ракетницю, він вистрілив просто в гітлерівців.

Зашипіли ракети. Двічі кудкудакнули гармати, але не встигли закінчити черги – снаряд, пущений з двохсот метрів, розпоров транспортера, мов сокира, навпіл.

Постріл був сигналом, а транспортер – смолоскипом. Короткий цеп бігцем кинувся вперед, стріляючи на ходу з усіх стволів.

Заторохтіли мотоцикли, і розвідники, стріляючи з трьох ручних кулеметів, вихопилися на шосе, запалили ваговоза.

Наступні снаряди, що їх випустив танк, розтрощили дві гармати, розірвали колону.

Якась величезна автомашина, зарипівши гальмами, з'їхала до рову, нахилилась набік, і з неї посипалися ворожі піхотинці. Частина гренадерів по команді вибігла на шосе і, не встигнувши зайняти бойові позиції, зіткнулася з нашими лице в лице. Довгими чергами заговорили автомати. Якийсь цибатий чолов'яга з пласким багнетом на гвинтівці шарпнувся до Марусі, але Юзек зрізав його автоматною чергою.

На сержанта Шавелла – він саме замінював магазин-накинулось одразу троє з багнетами. В старого заблищали очі; згадавши довоєнні уроки фехтування, він одскочив убік, пропустив першого, як тореадор бика, і, присівши, рубонув прикладом у нахилену голову німця. Другого відбив багнета вниз і автоматом, якого держав обома руками, зацідив у обличчя. Останнього звалив ударом у коліно. Метнувся далі, а коли той третій повернувся і підняв зброю, цілячись у сержанта, підбіг фельдшер, відчайдушно замахнувся і прикладом насунув гренадерові каску на очі.

Наші солдати вже подолали шосе, танк з гарматою саме в'їхав на бетонну стрічку, коли з-за підпаленого німецького ваговоза вискочив швидкохідний гусеничний транспортер. Протаранив найближчий наш мотоцикл і, зім'явши його, повернув до другого. «Рудий» сповзав уже з шосе, коли Кос помітив, що діється. Танк повернув башту, вистрелив позад себе – сталева коробка розлетілася на шматки.

Від розбитого мотоцикла відірвався солдат, помчав у темряву, гімнастерка на його спині горіла. Маруся кинулась навперейми, підбила солдатові ноги і, коли він упав, накинула на нього плащ-палатку й заходилася гасити вогонь. Потім розрізала ножем гімнастерку, зірвала її і, вхопивши пораненого за руки, почала піднімати. На допомогу дівчині підбіг хорунжий Зубрик.

– До причепа! – вигукнув Лажевський, під'їхавши мотоциклом. – Чіпляйтеся.

Мотоцикл з п'ятьма людьми завив важко мотором, од коліс сипонуло гравієм і землею, перемеленою вибухами снарядів.

Мов дикі кабани, які, пробігаючи просіку, вриваються в лісові хащі, солдати пірнали в темряву, лавіруючи між руїнами. Щораз далі від машин, які палали на шосе, гриміла гармата «Рудого», щораз рідше йшли трасуючі черги його кулеметів, аж поки зовсім згасли, бо ніхто їх не наздоганяв. Опинилися знову на території, якщо не нічиїй, то, мабуть, з невеликою кількістю військ.

Мотоцикл Лажевського заточувався, мов важко поранена людина, лавіруючи серед руїн. За ним сунув «Рудий», тягнучи гармату. За гаубицею бігло кілька засапаних артилеристів.

Один бік вулиці було спалено, другий ущент зруйновано. Невеличка колона просувалася в тьмяному світлі заграви, яка кожні чверть хвилини, посилювалася блисками залпів. Солдати прямували на ці блиски, вірячи, що артилеристи знають одні про одних, то, може, дорогу до наших покажуть.

Підпрапорщик перший помітив над руїнами прапор з червоним хрестом, повернув у цей бік мотоцикл, загальмував.

– Є там хтось? Візьміть поранених.

– Хвилинку, – відгукнулися до нього. Блиснуло світло, з підвалу вийшли санітари.

– Звідкіля ви тут узялися?

– Обережно, спина обгоріла…

– Нога…

У тьмяному світлі силуети поранених, Марусі, яка їм допомагала, і фельдшера видавалися меншими, вростаючи в землю.

Лажевський глянув на танк, що з'їхав на узбіччя і, поваливши рештки якоїсь стіни, став, затулений руїнами.

– Ескулапе, – притримав за плече одного з санітарів.

– Чого?

– Де тут гаубична бригада?

– Ми з бригади.

– Чудово. А штаб не знаєш де?

– На тому боці вулиці. Хай йому грець. Танк майже на самий вхід заїхав.

– До світанку не знайдеш, – пояснював Янекові Густлік. – Це все одно, що спіймати блоху за ногу в темряві.

– А де кінчається це місто? – спитав Томаш.

– Верста буде, ґаздо, – відповів ізнизу Віхура. – Від Студзянок вдвоє, або втроє більше.

– Чого дурня клеїш? – буркнув Саакашвілі.

– Бо душно. Відкрий люка.

– Команди не було.

– Боїшся, що фріци під танком сидять?

Внизу під танком за якусь хвилину справді зашаруділо, а потім хтось сильно ударив ломом у броню.

– Що за дідько? – здивувався Саакашвілі.

– Танкісти! – гукав Лажевський. – Від'їдьте на п'ять метрів уперед.

– Давай, – наказав Янек механікові.

Не чекаючи, поки танк зрушить з місця і загальмує, він виліз на броню, стрибнув додолу. Хотів запитати Данієля, навіщо пересувати танк, але не встиг. З місця, де стояв «Рудий», з вузького, майже вертикального проходу, виліз поручик і допомагав вибратись старшому офіцерові.