Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi
Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi читать книгу онлайн
Автор відомих поетичних та есеїстичних книг, популярних пісень і найзнаменитішої з них — «Вона» у виконанні «Плачу Єремії», письменник-філософ і самітник на зразок Германа Гессе, Костянтин Москалець живе і творить в с. Матіївка біля Батурина, щоразу дивуючи своїх шанувальників самобутніми творами.
Українському читачеві вперше пропонується найповніший прозовий доробок Костянтина Москальця — справжнього майстра сучасної української літератури. До книги ввійшли кращі його твори — роман «Вечірній мед», повість «Досвід коронації» і знамениті оповідання та есеї «Споглядання черешні», «Дев'ять концертів», «Сполохи» і «Нові сполохи», «Людина на крижині» та «Місяць милування місяцем».
* * *
Костянтин МОСКАЛЕЦЬ — автор поетичних книг «Думи» (1989), «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима») (1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» (2001), книги прози «Рання осінь» (2000) та есеїстики «Людина на крижині» (1999), «Гра триває» (2006) і щоденникових записів «Келія Чайної Троянди» (2001). Лауреат фестивалю «Червона рута — 89» у номінації «авторська пісня» та літературних премій ім. О. Білецького (2000), ім. В. Свідзинського (2003), ім. В. Стуса (2004), ім. М. Коцюбинського (2005) та ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (2006).
* * *
В оформленні книги використано фрагменти картин Пітера Бройґеля (Старшого)
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
«Наша королева» сказано трохи засміливо. Може, то була не королева, а Вірджинія Вулф? Чи все-таки Андруся?
Може. Деяких снів просто неможливо пригадати в деталях: імена псів, слід від долота, зображення на семикутних мексиканських монетах, нечутний голос, світляне коло на березі річки Темзи, вузлувату нить.
Важко сказати і те, в скількох культурах одночасно ми перебували на той час: досить згадати Санта Клауса, Діда Мороза і святого Миколая, щоб зрозуміти, яким великим був тягар нашої розпорошеності, якої цілісності бракувало нашим ритуалам і повсякденним чинам у вигляді слів, думок, подій, що відбувалися то позаду нас, то попереду, то поруч, і дуже рідко — з самими нами, направду. Деколи фізичним зусиллям доводилося примушувати себе — або тебе — збагнути, що оце — осінь, а це вже Різдво, а ото — tat twam asi, а оно — дорожній знак, і знак той закликає зменшити швидкість, пообідати, може — полікуватися. Так, зі знаками все життя було дуже непросто. «Це тому, що їх вигадали інші», — стверджувала ти, розчісуючи довжелезне вологе волосся, пильно вдивляючись у світло-зелене люстро — «мов камінь у воді, лице лежить, уживлене в сріблисту каламуть» — звісно, я знав, що ти мала на увазі люстра, а не дорожні знаки, одначе, хіба не ми з тобою вигадали, що люстра — це теж знаки (і навпаки)? Ти вдавала, ніби забуваєш або навіть не підозрюєш про те, що все зводилося до одного питання: читати знаки — чи тлумачити їх; розуміти — чи вірити їм; чи надіятися на них… «Хм, — зауважувала ти, — любити дорожні знаки — це, щонайменше…» І ми пили прокляте рожеве вино, «Абсолют» або «Світогляд», метаксу або вайсбір, — або і все на купу, і це теж, без сумніву, вказувало на велику нашу розпорошеність у незчисленних культурах, ритуалах, осенях і веснах. «Але кат із нею, з розпорошеністю, — зітхала ти, — давай краще поговоримо ось про що: ти добре знаєш, чому до нас таке двозначне, три- і чотиризначне ставлення серед них…» Кельнери, вишикувавшись біля стійки, поскладали лапки на грудях, наближалася четверта ранку, і вони не зводили з нас очей. Очей було четверо або семеро; точну суму очей тоді було важко встановити, а тепер і поготів. «Так от, ціла справа полягає в тому, що серед наших достойників і проводирів дуже часто трапляються найрізноманітніші збоченці, — обидві Андрусі прикурили ще по цигарці, — а в людей нормальних це, природно, викликає реакцію нехоті й спротиву. В кінці програє ціла справа. Я знаю, я здогадалася, як можна вийти з такого ганебного становища. І цим мусиш зайнятися ти». — «Я?» — здивувався я. — «Один тільки ти. Ти посідаєш помітне місце в обох культурах, — наразі будемо говорити тільки про дві. Якщо ти теж будеш поводити себе як збоченець, суспільна опінія неодмінно мусить перемінитися! Адже вони всі люблять тебе. І тоді відповідно зміниться ставлення до тих нещасних, до Жида і Сада, ферштеєн? А в результаті виграє вся наша справа, розумієш?» — «Спати з собаками я не буду» — рішуче заявив я. — «Ти дурний, — розсердилася Андруся, — спатимеш ти зі мною, але поводитимешся так, ніби спиш із собаками». Я не міг не погодитися з такою логічною і дивовижно простою, як на четверту ранку, концепцією і ти дістала з торбинки всі свої знаряддя тортур — помади, туші, тіні, ще якусь біду, — і почала малювати мені очі, губи, рум'янити неголені щоки, п'ятнадцятий келішок чомусь порушував координацію твоїх рухів і ти часто штрикала тією проклятою фарбою мені в око, котилися кольорові сльози і обличчя моє перетворилося на барвисту суміш, щілина крику, як сказав би поет, але я мужньо терпів, це треба було витерпіти, сказала ти, разом з усіма знущаннями і майбутніми катуваннями московсько-в'єтнамських катів, це була підготовка до переможного, остаточного бою зі світовим злом, посвячення, постриження, ініціація, обрізання, ще там щось, — задля успіху нашої справи, а кельнери навіть не перезиралися, вони тільки скреготіли зубами, все гучніше й гучніше, запізніла лють, уже в напівсні, і лише тоді, коли ти, замислено поглянувши на власний шедевр, розташований поверх мого обличчя, почала розмову про ліричний абстракціонізм і його розвиток у творчості Йона Арне Могстада, — тоді вже власник того ресторану, грек, італієць, жид, сад, гад, може, й норвежець, чи, як стверджувала ти вже на вулиці, москаль, не витримав.
Наступного року ми досліджували відображення в калюжах січневого провінційного містечка на далекій півночі України; відображалися переважно голі каштанові віти, стереотипні п'ятиповерхові будинки і бузкове небо з повільними біло-рожевими хмарами. Після Лондона повітря видавалося дуже чистим, аж до архаїчної цнотливості, — так, ніби в ньому не пролетів жоден літак, ніби автомобільні гази повинні були з'явитися тут років через чотириста: завчасна радість: кожен квадратовий сантиметр цього раю був просякнутий радіацією. Ми мали дві окремі кімнати в будинку твоєї тітки і поверталися туди пізно ввечері; я готував каву та канапки, а ти перебирала платівки, аж доки не зупиняла свій вибір знову на «The Doors». Того року ми ще раз хворіли на «The Doors», ми слухали їх завжди і повсюди, ми вивчили їх напам'ять, а потім забули, а потім вони стали нашою плоттю і духом нашим; марні торжества; ти так само вірила, що Моррісон не загинув від кіру й наркотиків, що він просто перейшов працювати до Бога, чи до космічної поліції, як у романі Вілсона, чи ще там кудись, невидимий і реальний; я так само вірив, що одного разу ми зустрінемося з ним і поговоримо або помовчимо про щось надзвичайно гарне, про щось неймовірно справжнє — як відображення голих каштанових віт у січневих калюжах, як багряний мох, як цегляного кольору п'ятиповерхове небо, як болотяна трава, як бузкові будинки, чиї дахи й антени зникали ген у біло-рожевих глибинах землі. Ми вірили, і любилися, і надіялися, — на цій підставі ти зробила висновок, що якраз ми і є християнами, першими чи останніми, несуттєво, і глибоко вдихаючи розкішний весняний запах летючих хвиль, занурюючись у вир твого волосся, цілуючи твої тонкі, примхливі, напівдитячі вуста, я ладен був погодитися з цим, адже мед стільників крапав з вуст твоїх, наречено; мед і молоко жили під язиком твоїм, і ліванським ароматом пахнув твій одяг; і я погоджувався з усіма твоїми висновками назагал: що у безсмертних котів Т. С. Еліота є сяючі крила і дубові костури та вечірня хода; що Гайд-парк треба покрити велетенським скляним ковпаком — аби не мокли художники та їхні недільні мальовидла, що леви на Трах-валь-ґар-р-сквер люто ненавидять тамтешніх голубів, які серуть їм на голови і колись спеціально оживуть, щоб пожерти нещасних серунів усіх до одного; «усіх до одного!!!» — виспівувала ти пісеньку Тараса Чубая, вистрибуючи на одній нозі, а потім на другій, а потім на обох зразу, як у дитсадку; а потім ми довго вкладалися до ліжка, — спочатку ти хотіла спати під стіною, потім скраю, але скраю ходив Бабай, відтак ти мусила спати сама, без мене, у спальному мішку, але в мішку було б іще страшніше, отож ти хотіла спати під стіною, але зі мною, з одним тільки мною, завжди зі мною, і завжди — спати, спати…
«А я не хочу, а я не буду, — інколи протестувала ти, — не хочу; це тобі не гра в класи і я тобі не Маґа!» — «Але це мій стиль!» — «Звідки ти знаєш, що він — твій? Може, ти ще й Кортасар — на додачу до всього? Леннон теж мав одного такого… стиліста; але той полюбляв над прірвою і в житі». — «Нестерпне дівчисько, де я тобі візьму прірву й жито серед ночі?» — «Щастя Кортасарове, що він уже не жиє». — «Хто — Леннон? Чи Чепмен?» — «Сам ти Чепмен!» І ми починали битися подушками, а тоді миритися, а інколи йшли гуляти до нічного парку, він нагадував тобі Англійський город у Мюнхені, там теж спали напівдикі качки і жебоніла студена ртуть, і ти скучала за Іркою та Ірен, за Оленкою та Лесею, за Романом, за Гейсбрехтом, за всіма на світі; у свою чергу я згадував про Дема, Бампера, Троцького, про всю нашу тусню, але не казав тобі про це і ми довго курили над холодною, блискучою, примарною січневою ртуттю і говорили про відмінності між тутешніми й тамтешніми тополями, про Рільке і Римарука, про Малковича і Мáлковіча, нарешті ти починала засинати, і я брав тебе на руки і ніс через усе містечко до чергового тимчасового дому, — а їх було так багато в нашому мандрівному житті, що ми вже перестали дивуватися, коли Нотінґгам обертався на Дрогобич — гартоване кільце — герменевтичне коло — і таке інше, у тому ж стилі.