Купеля

— Не зараз, — почула у відповідь, — дай мені спокій.

Рано-вранці, поки ще батько був удома, Стась постукав у двері його кабінету.

— Відчинено, — почув він голос батька й зайшов.

Андрій Андрійович не впізнав свого сина. Про безсонну, фатальну ніч свідчило все: і почервонілі очі Стася, і темні кола під ними, і стомлений вигляд.

— Тату, — промовив син, і в Андрія Андрійовича відлягло від серця: назвав його батьком, — у мене є два прохання, це останні, обіцяю.

— Слухаю тебе, сину.

— Допоможи мені перевестися в інший інститут — це перше прохання.

— Не питаю чому, але здогадуюсь, що на краще, — відповів чоловік. — Добре, я допоможу тобі. Що ще?

— Я хочу поговорити із Сонею.

— Не впевнений, що в цьому я тобі помічник. Ти ледь не занапастив її життя, тож чи захоче вона з тобою спілкуватися, чи ні — усе залежить від її рішення.

— Розумію, — зітхнув Стась, — але я хотів би попросити тебе, щоб ти їй сказав, що я… її брат.

— Гаразд, — погодився батько, — вона добра дівчина, тож, думаю, погодиться вислухати тебе.

— До речі, як вона там?

— Добре. Соню перевели з реанімації у звичайну палату, тож уже рветься додому. У Сашка трохи гірші справи — опіки гояться не так швидко, як хотілося б.

…Коли батько зателефонував Стасеві й повідомив, що Соня погодилася на зустріч із ним, хлопець одразу поїхав до лікарні.

Соня вийшла до нього у фойє лікарні, засунула руки в кишені халатика, зупинила погляд на обличчі Стася. Він не витримав її погляду, відвів очі вбік.

— Соню, мені дуже прикро, що так сталося, — промовив він стиха. Було помітне його нервування. Дівчина мовчала. — Я дурень, набитий дурень, — продовжив Стась. — Знаю, що нема мені прощення, але все-таки я прошу в тебе вибачення за все-все-все…

Дівчина нічого не відповіла, і Стась не знав, як підібрати потрібні слова, — він ніколи ні в кого не просив вибачення й не знав, як це робити, хоча добре зараз усвідомлював, що його подальше життя багато в чому залежить від відповіді Софійки.

— Якби я знав, що ти моя сестра, усе було б інакше.

Соня промовчала.

— У твоїх очах я монстр із черствою душею — знаю, — продовжив він. — Але нещодавня розмова з батьком, його зізнання, перевернули шкереберть мою свідомість. Я навіть дорікнув батькові, що мене багато балував і мало шмагав у дитинстві, але і його можна зрозуміти й пробачити, бо він так мріяв про дитину… А коли я з’явився в сім’ї, сліпо любив мене й не хотів образити, бо я чужа дитина.

— Як ти смієш?

— Ні, я напевно не так висловився! — Стась почесав потилицю. — Я безмежно вдячний батькам за все, що вони мені дали, але зараз мова не про те. Соню… — Він подивився їй прямо в очі. — Пробач мені, прошу тебе!

— Бог пробачить, — тихо промовила дівчина.

— Соню, хочеш, я стану перед тобою на коліна? Як мені далі жити з таким тягарем на душі?

— Тільки тому, що ти мій брат, — сказала Соня.

— Дякую, — мовив Стась, і в горлі в нього застряг клубок.

— От нагородив Бог мене братиком! — Соня усміхнулася кутиком вуст.

— Соню, коли ти одужаєш, то можеш… можете переїхати із Сашком жити в мою кімнату.

— Дякую, нам є де жити. Одна добра родина подарувала нам квартиру, — пояснила дівчина, — тож ми незабаром туди переїдемо.

— А на весілля запросите? — Стась усміхнувся.

— А як же без брата?

— А… до матері… ти поїдеш її запросити? — обережно спитав хлопець.

— Не знаю, — похитала головою дівчина.

— Усе-таки вона тебе… нас народила.

— Подумаю.

— Я хочу поїхати з тобою. Можна буде?

— Ти добре подумав? Чи варто? — Соня уважно подивилася на хлопця.

— Я хочу її побачити.

— Гаразд, — зітхнула дівчина й додала: — Поїдемо разом із Сашком, щойно він одужає, він також повинен знати всю правду.

Розділ 50

Сашко зупинив автівку біля кладовища, кинув запитливий погляд на Софійку.

— Я піду сама, — сказала вона, — хочу наодинці поговорити з дідусем.

Дівчина взяла великий букет троянд, повільно пішла вузенькою стежкою. Біля могили діда вона стала навколішки й довго стишеним голосом говорила з рідною людиною так, ніби дідусь був поруч, ніколи її не покидав і ладен був хоч зараз порозмовляти з онукою, пожартувати, зрозуміти.

— Ось так, дідусю. — Соня витерла сльози, які весь час котилися обличчям, попри те, що вона намагалася не плакати, але невтішно ридала її душа, — твоя дзиґа незабаром стане дружиною, буде чекати чоловіка з роботи, народить йому маля. Ти не сумуй, мій любий, я завжди про тебе пам’ятатиму, а коли в нас буде дитинка, я прийду до тебе знову і ти зможеш на неї подивитися. Нашу корівку Ласочку я віддала хрещеним, подарувала за умови, що вони не здадуть її на м’ясо, дозволять померти своєю смертю. Ти ж знаєш, дідусю, що вони тримають немало худоби, щоб мати змогу допомагати своїй доньці. Питаєш, чи пробачила я Галю? Хай живе, як знає, Бог їй суддя — ти мене так учив, і я повторюю твої слова. А птицю нашу я роздала сусідам — нехай не тримають на мене зла.

Дівчина замовкла. Вона ще трохи посиділа біля могили на землі, вдивляючись у портрет дідуся. Він лагідно усміхався онуці, добрий, милий дідусь у старому кашкеті. Соня підвелася, поцілувала портрет, стиха промовила:

— Пробач, що не вберегла тебе.

Вона повернулася, і Стась, що вийшов з автівки й нервово ходив навколо, попросив показати, де похований старий.

— Навіщо? — спитала Софійка.

— Я перед ним дуже завинив, хочу попросити вибачення, — пояснив хлопець.

Соня не стала перечити й вказала на доріжку, яка вела до могили дідуся…

Біля садиби матері Соня занервувалася. Дівчина невміло намагалася приховувати тривогу, але Сашко це помітив і взяв її за руку.

— Ти впевнена? — стиха спитав він у дівчини.

Вона кивнула головою і вже рішуче попрямувала до паркану, відчинила хвіртку. Непроханих гостей зустрів гавкотом собака і невдоволеним поглядом незнайомий чоловік із мітлою в руках.

— Хто такі і що треба? — запитав він, з цікавістю розглядаючи незнайомців.

— Господиня вдома? — спитав Сашко, поглянувши на розгублену Софійку.

— Тут я, де ж мені бути? — почула Соня голос матері, що поспішала до них із хліва.

На мить погляди доньки й матері зустрілися, і Соня вловила в її погляді збентеження, невдоволення й навіть страх.

— Це до тебе? — спитав чоловік. — Хто вони такі?

— Ми… ми, — Соня хотіла сказати, що родичі, але не встигла.

— Звідки я знаю, хто вони?! — грубо відповіла жінка, уникаючи зустрічі з поглядом доньки. — Напевно, помилилися садибою. Ідіть своєю дорогою, не заважайте працювати! Цим міським нема чого робити, ось білоручки й вештаються в пошуках пригод.

Стась до цього часу стояв мовчки, з цікавістю розглядаючи жінку, і лише кліпав очима.

— Можна зайти? — спитав він невпевнено.

— А хто тебе сюди запрошував? — Чоловік міцніше стиснув розтріпану мітлу в руках. — А-а-а! Я знаю хто! Це ти, курво, поки мене не було вдома, їх покликала? — Він недобре зиркнув з-під лоба на жінку.

— Та ти що?! Схаменися!

— Я вам зараз усе поясню, — сказав Стась. — Ми лише хотіли на хвилинку зайти до…

— Я так і знав, що ти брешеш! — Чоловік смикнув жінку за руку. — Зізнавайся, що їм треба? Хто вони? Ментів на мене наслала?!

— Здурів, чи що?! Я їх не знала й не хочу знати! — Жінка відійшла на крок далі від чоловіка. — Якщо вони зараз не заберуться геть, я сама викличу ментів!

— Ти точно їх не знаєш? — Чоловік примружив очі.

— Ось тобі хрест! — Жінка перехрестилася. — Уявлення не маю, хто такі! Забирайтеся звідси, щоб духу вашого не було!

— Ми вже йдемо, — сказала Соня й нарешті піймала погляд матері. — Ніколи не повертатися, кажете?

— Ніколи! — закричала жінка. — Щоб більше ніколи я вас тут не бачила! Я зрозуміло кажу?!

— Ясніше не буває, — сказала Соня. — Ми ніколи сюди не повернемося, — вона зробила притиск на слові «ніколи».