Купеля

— А я вірю.

— Наклюкався так, що вже відьом бачиш? — засміявся Льошка.

— Я не жартую, — продовжив Стась. — Колись я читав одну книжку про село, у якому жило багато відьом. Вони таке витворяли з чоловіками!

— Що ж вони з ними робили?

— Зваблювали їх! — прошепотів Стась майже у вухо друга. — А ті божеволіли, і жодні лікарі не могли зрозуміти, що з ними коїться, бо чари не піддаються ані діагнозу, ані лікуванню. Ось так!

— Маячня! — махнув Льошка рукою.

— Ні, відьми все-таки існують. Вони бувають не лише чорні, а й біляві. Навіть руді.

— Стасю, годі пити, а то ти таке вже верзеш, що ні в які ворота не лізе, — зауважив Льошка. Хоча й сам був добре напідпитку, однак помітив в очах Стася якийсь нездоровий блиск. — Поїхали краще додому, здається мені, що ми вже й так добре сьогодні гульнули.

— А знаєш, як люди позбувалися відьом? — продовжив Стась, не звернувши жодної уваги на його слова. — Їх спалювали на вогні! Іншого способу позбутися відьомських чарів немає.

— Стасю, ти курив драп?

— Ну то й що?

— Обкурився, перепився, тож досить на сьогодні. Їдьмо по домівках!

— Ні, — заперечливо похитав головою Стась та примружив очі. — Я сьогодні хочу гуляти до кінця, бо я не знаю, що зі мною буде завтра.

Він схопив Льошку за руку й майже силоміць потяг із приміщення.

— Хочу розваг! — сказав Стась та підійшов до чорного джипа. — Дивись, майже такий, як був у мене.

— Піймаймо таксі…

— Ти мені друг чи ні?

— Друг, ну то й що?

— Тоді будь зі мною до кінця розваг, — сказав Стась, вправно відкриваючи чорну автівку. — Бо я не люблю зрадників. Сідай у машину! — наказав Льошці.

— Це ж… це чужа автівка. За це можна загриміти на кілька років за ґрати.

— А ми її повернемо за кілька годин, — мовив Стась і майже силоміць заштовхнув хлопця в салон. — Ось побачиш, Льошко: буде весело! Обіцяю, що не засумуєш! Розваги лише починаються!

За кілька хвилин автівка з хлопцями виїхала за місто. Льошка був не на жарт збентежений та наляканий. Він бачив, що Стась перебрав зайвого, що з ним щось коїться, але зупинити друга було вже неможливо. Він знав одне: якщо Стась щось замислив, то вже ніхто його не зупинить.

— Чому сумуєш, Льошко? — весело запитав Стась.

— Скажи хоча б, куди ми їдемо.

— До села, де живе руда відьма. Тобі весело? Не сиди надутий, як сич на погоду. Усміхнися, Льошко! Я дав слово, що буде весело, і дотримаю його. Ці розваги ти запам’ятаєш надовго! — сказав Стась і голосно зареготав. Від його нездорового сміху хлопцеві стало моторошно, і він щільніше втиснувся в сидіння машини, ніби намагаючись уникнути лиха.

Розділ 44

Максим Іванович був у Нових Липках близько десятої ранку. Удома Людмили Орестівни не було, і чоловік вилаяв себе за таку нерозторопність. Звичайно ж, у цей час жінка була в школі, де працювала вчителькою. «От телепень, — сказав він собі. — Міг би здогадатися, що вчитель зранку завжди в школі».

Він безцільно потинявся вулицею, але час від того не пришвидшив свій хід. Тоді Максим Іванович вирішив зайти до школи та дізнатися, чи скоро Людмила Орестівна повернеться додому.

— Господи! — сплеснула руками жінка. — Якби ж то я знала, що в мене будуть гості! Розумієте, я збиралася на кілька днів поїхати до Соні навідати Сашка, тож довелося переставити уроки, щоб мати вільний час. Я сьогодні звільнюся близько третьої години… Що ж мені робити?

— Нічого страшного, — відповів генерал. — Я зачекаю.

— Ні, так не годиться, — заперечила Людмила Орестівна. — Не будете ж ви стояти під хатою? Ось вам ключі, ідіть до будинку та відпочиньте. Не соромтеся, будьте, як удома. На кухні знайдете, що поїсти.

— Ну що ви, — запротестував чоловік. — Я маю вільний час, тож можу вас зачекати на подвір’ї.

— Заперечення не приймаються, — безапеляційно заявила жінка та поклала йому до рук ключі.

…Максим Іванович не став заглядати в каструлі, а ввімкнув телевізор, щоб подивитися новини. Він уявляв матір Сашка зовсім іншою. У його уяві вона була високою, гарною, статною жінкою з акуратною високою зачіскою та підфарбованими губами; утім, такими найчастіше й бувають сільські вчительки. Сашко не був схожий на матір. Отже, він удався в батька і зростом, і вродою.

Додивившись новини до кінця, Максим Іванович зателефонував дружині.

— Як ти почуваєшся, люба? — запитав він.

Дивно, але голос дружини був бадьорий.

— Добре, як ніколи, — відповіла вона. — Уявляєш, мене знайшла шкільна подруга! Вона приїхала до нас у гості на кілька днів.

— То тобі тепер не сумно?

— Стільки років не бачилися! Нам є що згадати. А ти де?

Максим Іванович пояснив причину своєї затримки.

— Можеш додому не поспішати, — сказала дружина. — Головне — зроби те, про що я тебе просила.

— Отже, я вже став тобі не потрібний? — пожартував він.

— Деякий час, — засміялася дружина. Це було вперше після загибелі сина. — Будеш тут нам заважати пліткувати.

Генерал закінчив розмову та почув, як постукали у хвіртку. Він не хотів виходити, бо господині все одно не було вдома, але хтось надворі був дуже настирний, бо не переставав стукати.

Максим Іванович узяв цигарки та запальничку, вийшов надвір. Відчинив хвіртку й побачив незнайомого чоловіка.

— Добридень, — привітався той.

Щось дуже знайоме було в голосі людини біля хвіртки. Максим Іванович помітив, що чоловік теж пильно вдивляється в його обличчя. У генерала була дуже гарна пам’ять на людей. Зараз він був певен, що бачив цю людину. Але де? Коли? У пам’яті з неймовірною швидкістю проносилися різні події, тисячі облич.

— Максиме? — чоловік перший порушив мовчанку.

— Не вірю своїм очам! Ущипніть мене, бо я сплю, — сказав Максим Іванович, пізнавши давнього студентського друга. — Андрію!

Вони міцно потиснули одне одному руки, обійнялися.

— Я до цього часу не йму віри, що це ти, — сказав радісно генерал. — Скільки разів я намагався тебе знайти, і все марно. А тут ти сам мене знайшов!

— Узагалі-то… — почав Андрій Андрійович.

— Чому ми тут стоїмо? Ходімо до хати, — запросив Максим Іванович. — Насправді я тут сам як гість, але господиня на роботі… А, що казати! Ходімо, там поговоримо.

За спогадами в чоловіків час минав швидко. Андрій Андрійович був щиро, безмежно радий, що зустрів колишнього друга, що той його не забув і навіть шукав. Соромно було зізнатися, що про Максима він згадав нещодавно, коли стало тяжко на душі. І хто б міг подумати, що вони зустрінуться тут і за таких обставин! Максим Іванович розповів про трагедію, що сталася з його сином, коли той ступив на небезпечний шлях. У відповідь Андрій Андрійович розказав другові, як радів, коли вдалося усиновити дитину, як непомітно виросла стіна непорозуміння і з сином, і з дружиною, як Стась мало не засадив до в’язниці свою сестру. За жвавою розмовою чоловіки не помітили, як повернулася додому Людмила Орестівна. Вона привіталася з Андрієм Андрійовичем, і той побачив на її обличчі здивування.

— Я бачу, ви вже познайомилися, — сказала вона, ставлячи на стілець важку сумку з учнівськими зошитами.

Чоловікам довелося пояснювати, що вони вже давно знайомі.

— Це ж треба, — сказала вона, — який збіг! Це добре, що ви зустрілися, але на порожній шлунок розмови не підуть так, як на повний. Бачу, ви нічого не їли? За розмовами ніколи було чи соромилися?

Людмила Орестівна налила чоловікам борщу. Андрію Андрійовичу здалося, що він ніколи в житті не куштував такої смачної страви, хіба що колись давно, коли була жива його мати. Коли вони пообідали, то Андрій Андрійович збагнув, що Максим хоче про щось поговорити з жінкою наодинці. Щоб їм не заважати, чоловік вийшов надвір покурити.

Він зайшов у садок, присів на лавку. Андрій Андрійович думав про те, як йому мало потрібно від жінки, щоб відчувати душевний комфорт. Зараз йому до нестями хотілося жити так, щоб тягло до рідної домівки, щоб стіни були зігріті затишком та спокоєм. І страв хотілося не вишуканих та делікатесних, а простих, земних, як спогади з далекого дитинства, коли в хаті пахло борщем, часником та пиріжками. А ще він хотів, щоб удома його чекали, і не хтось, а ось ця непримітна, скромна жінка з розумними очима за скельцями окулярів та волоссям, що п’янко пахне ромашкою. Він згадав дружину Марину й не відчув ніякого жалю за викресленими з життя роками, прожитими з нею поруч і водночас окремо. З огидою згадав пустоголову гарну ляльку Анжелу, яка до нестями любила його гаманець. Із сумом згадав Стася. «Якщо син зрозуміє мене, то буде приїздити, — заспокоїв він себе. — Повинен зрозуміти рано чи пізно».