Купеля

— Ось і добре! Домовилися по-мирному. Ідіть собі геть! У кожного своє життя, своя дорога, нехай вони не перетинаються.

— Так, — кивнула головою Соня.

Вони пішли до автівки, і дівчина почула, як чоловік заявив, що дуже перенервував, а жінка заспокоїла тим, що має в сховку «маленьку».

Зворотну дорогу всі мовчали, поринувши в роздуми. Софійка ні про що не питала в Стася. Було й так зрозуміло, що після побаченого й почутого приголомшений хлопець осмислить усе й більше цінуватиме те, що зробила для нього нова сім’я, і це допоможе налагодити стосунки з батьками. Лише тоді, коли під’їжджали до рідного села Соні, Стась порушив мовчанку.

— Мої батьки розлучаються, — сказав він. — Я не засуджую батька: у них давно вже не було сім’ї. Кожна людина має право на щастя. Мій батько переїздить у маєток під Києвом разом із Людмилою Орестівною.

Схоже, для Сашка це не було новиною.

— Я приїхав до мами й не впізнав її, — усміхнувся він. — Уявляєш, Соню, вона пофарбувала волосся, зробила стрижку, купила нове плаття й навіть черевички на невеликих підборах! Я вперше побачив маму з нафарбованими віями та губами й зрозумів, на що здатна косметика — вона творить дива!

— Ох, ти! Не косметика, а кохання здатне змінити людину до невпізнання, — промовила замріяно Соня, — лише воно робить людину щасливою й сильною.

Розділ 51

До весілля залишалося три дні, і майбутнє подружжя нарешті облаштувалося в новому помешканні. Софійка критичним поглядом оглянула квартиру й залишилася задоволеною. Вона із Сашком вирішила поїхати в село, щоб особисто запросити на урочистості своїх хрещених батьків. Щойно про їхні наміри дізнався Стась, почав проситися поїхати разом із ними.

— Що тобі там робити? — не втрималася Соня й пустила шпильку. — Там село, усе смердить, на кожному кроці коров’яче лайно.

— Минулого разу дядько Василь обіцяв мене навчити їздити верхи, — ображено сказав Стась. — Коли ще така нагода трапиться?

— Для цього одного вечора замало.

— А тітка Ліда обіцяла показати, як роблять із молока сметану, сир та масло, — не здавався Стась.

— А то ти не знаєш, — пхикнула дівчина.

— Ні, не маю жодного уявлення! — зізнався Стась так щиро, що Соня розсміялася.

— Гаразд, — погодилася вона, — поїдемо разом.

Коли хлопець пішов, Сашко спитав у дівчини, чи насправді Стась змінюється на очах, чи то йому здається.

— Зміни є, — відповіла Софійка. — Він обірвав зв’язки зі старими друзями, перевівся в інший інститут, нових іще не встиг завести. Якщо знову не познайомиться з такими ж, то є надія. Попри всі свої бажання, людина не може одразу стати іншою, але Стась намагається, і я буду його підтримувати. Помітно, що останні події спонукали його замислитися над сенсом життя, новими очима подивитися на батьків після зустрічі з біологічною матір’ю. До того ж закохатися в рідну сестру… Таким людям стрес іде лише на користь.

— Тобто є надія на зміни на краще, — повагом промовив Сашко.

— Подальша його доля залежатиме лише від нього, утім, як і в кожного з нас. Життя іноді дає людині ще один шанс. Сподіваюся, що Стась ним скористається, — задумливо сказала Соня. — Його батьки розлучаються, і незабаром йому потрібно буде навчитися жити без опіки батька, поруч із матір’ю, з якою в нього не дуже добрі стосунки. Брата чекає нове життя, нові випробування. Я знаю, як тяжко, коли нема підтримки, нема на кого розраховувати, тож намагатимуся його підтримувати.

…Тихо спускався на землю лагідний осінній вечір. Стась залишився з тіткою Лідою опановувати мистецтво перетворення молока на сир та сметану, а Софійка із Сашком пішли до річки. До болю знайома вузька стежинка луками привела закоханих на улюблене місце.

— Стась натякнув, що тут на мене чекає приємна несподіванка, — сказала Соня, зупинившись біля спиляної верби.

— Здається, я її бачу, — сказав Сашко.

Він обійняв дівчину за плечі, повернув трохи праворуч, і вона побачила щойно посаджену вербичку. Деревце було ще невисоке, з тоненьким стовбурцем, але вже тягнуло до неба рідке незміцніле гілля. Дівчина усміхнулася, підійшла до вербички, лагідно торкнулася гілочок.

— Ось і зміна, — промовила вона. — Життя триває, старе дерево загинуло, виросте нове, міцне, буде давати людям тінь у спеку, якісь закохані прийдуть на це місце, щоб освідчитися в коханні…

— Моя ти мрійнице, — лагідно сказав Сашко і міцніше пригорнув дівчину до себе.

— Знаєш, любий, чомусь останнім часом я часто згадую Майдан, — зізналася Соня. — Прикро, образливо до сліз від того, що ми так щиро вірили в зміни на краще, а наші сподівання були розтоптані. Таке відчуття, що ти довірила сокровенне найкращій подрузі, а вона плюнула тобі в саму душу та ще й виставила посміховиськом. Не знаю чому, але все одно я вірю в прекрасне майбутнє нашої країни. Не думай, що це просто пишномовні слова. Мені справді шкода, адже Україна найгарніша, а ось із керівниками їй чомусь не щастить.

— Усе найкраще попереду.

— Ти так вважаєш?

— Упевнений. Якби ми не прийшли на Майдан, то й не зустрілися б. Навіть не можу уявити, як могло бути інакше.

— І ніколи б не дізналися, що зорі ночами таємно можуть купатися в нашій річці, — додала Софійка. — Лише закохані здатні побачити таке диво природи. Ой! Дивись! Ось вони, наші любі зірочки! — захоплено мовила дівчина, указуючи на річку. — Мої милі, ви дочекалися нас? Ну й пустунки!

— Моя ти зіронько! — сказав Сашко лагідно. — Моє ти щастя неземне.

— Коханий, я не просто так привела сьогодні тебе сюди, — стишеним, схвильованим голосом сказала Софійка, ніби боялася, що хтось їх підслухає. — Хотіла зробити тобі подарунок на весілля, але вирішила, що це місце більше підходить.

— Місце, де я тобі вперше освідчився в коханні, — додав він.

— Так, це незвичайна місцина. — Соня загадково усміхнулася. — Тому саме тут я хочу тобі сказати, що в нас буде дитинка.

— Справді?!

Сашко схопив в обійми Соню, ніжно поцілував уста.

— Дякую, кохана!

Його очі світилися щастям, яке теплом розлилося по всьому тілу, заповнюючи кожну клітинку. Він знову й знову цілував її губи, обличчя, пухнасті вії, волосся, на яке впала роса від туману, що поступово розлягався над річкою.

— Якщо буде хлопчик, назвемо його Андрійком? — пошепки спитала дівчина.

— Так, кохана, так.

Софійка відчувала всю повноту людського щастя, уже не такого дівчачого, коли, здавалося, від радощів захлинається, а вистражданого, спокійного, жіночого, родинного, такого теплого та довгого, що вистачить на все життя, життя з людиною, яку вона безмежно кохає.

А в небі сяяли, мигтіли різними кольорами, раділи та заглядали в річкову воду дві веселі зіроньки…

Оповідання з циклу «Грані сьогодення»

Особисте

Мало хто задумується над поняттям «особисте». Люди часто кажуть «моє особисте життя», «мій особистий щоденник», «моя особиста зубна щітка», не надаючи таким фразам якогось особливого значення. Особисте — це власність окремої особи, безперечна їй належність, персональне: особисті речі, охорона, уподобання й таке інше. Не роблячи особливих висновків щодо особистого, я знала про це поняття з того часу, відколи почала свідомо пізнавати життя, у якому в кожного є щось особисте. У дитячому будинку, де я зростала, вихователька нас привчала користуватися лише особистими речами. І що я мала? Особисту нижню білизну, рушник та зубну щітку. Щоправда, були светрики, спіднички, сукні, але їх не можна було вважати особистими, бо щойно я отримувала новий одяг, старші дівчатка віддавали мені свої недоноски й забирали моє вбрання.

Не пам’ятаю навіть, коли я почала мріяти про щось більш особисте. Лежачи в ліжку, уявляла час, коли в мене з’явиться перша моя особиста чашка. Переді мною вона поставала ніби наяву: то біла із синіми волошками вздовж обідка, то синя з білими ромашками. До моїх мрій поступово додалися кілька мисок, ложка, виделка й обов’язково дві-три каструльки та пательня. Згодом мої потреби в особистому зростали, і я вже мріяла про особисте житло. Ночами моя багата уява малювала нездійсненне: охайну маленьку кімнатку зі свіжими білосніжними фіранками, ліжком у кутку та вікном із видом у сад. Мрії мене втішали. Уявляла, як повертаюся з роботи до свого особистого житла, де найменша дрібничка є моєю. Напевно, такі думки з’являлися лише в того, хто виріс у дитбудинку й мав майже все спільне.