Купеля

Нарешті я в потязі, який за кілька годин довезе мене до родини. Я всівся біля вікна і з полегшенням зітхнув, коли колеса монотонно застугоніли по рейках. Навпроти мене — чоловік мого віку. Він зняв кепку, повісив на гачок й одразу ж почав порпатися у своїй валізі. На столі з’явилися два солоні огірки, поруч із ними на пожмаканій газеті — нарізаний хліб і шматки соленого сала. Сьогодні я ще нічого не їв, тож у животі одразу ж зрадливо заскавчало, і я відвів погляд від спокусливого сала з рожевою проріззю.

— Мене звати Іван, — сказав мій сусід. — Пообідаємо разом?

Я чемно відмовився, утішаючись думкою про смачнючий борщ своєї дружини. Щоправда, я звільнився на два дні раніше, ніж очікував, але був упевнений, що наваристий борщ із м’ясом має вдома бути.

— Звідки й куди їдеш? — запитав Іван, дістаючи пляшку із самогоном.

— З тюрми додому, — зізнався я.

— О! Тоді неодмінно треба відзначити таку подію!

Поруч із пляшкою вже стояла склянка. Іван налив мутнуватої рідини, і одразу ж рознісся давно забутий горілчаний запах. Я піддався на вмовляння попутника, і незабаром ми разом обідали, час від часу запиваючи сало самогоном.

— І скільки ж ти відсидів? — поцікавився сусід.

— Три роки.

— А стаття яка?

— Сто сорок четверта, частина друга. Здирництво, — пояснив я одразу, щоб уникнути зайвих запитань. —

— не проминув я нагоди процитувати Шевченка, бо звик так робити. — Вільний я, Іване, вільний! Навіть не віриться!

— І що ти зідрав і в кого?

— Не повіриш, — усміхнувся я, — але нічого й ні в кого.

— За що ж тоді сидів?

— Бо дурний був. За правду на «сім світі» [2].

— Добився тієї правди?

— Ні. Лише строк отримав.

— Розкажи, Тарасе, може, легше стане на душі, — попрохав Іван, підсовуючи ближче до мене шматки сала.

— Можу розповісти, але не знаю, чи повіриш.

— А ти розповідай, не тримай біль у душі.

— Що моя душа? Звичайно, вона ще ниє, бо рубці образи залишилися, але я маю справжні ліки, — сказав я, дістаючи книжку. Обережно розгорнув газету, поклав на стіл «Кобзар». — Ось, Іване, хто мені допоміг вижити й не зневіритися в людях.

— Книжка? — від здивування в нього підскочили брови на лоба.

— Саме так! Таке буває, повір мені.

— А дружина? Ти жонатий?

— Так! Моя Валентина чекає на мене разом із сином. Вона підтримувала, приїздила до мене, присилала пакунки, писала листи, тож у цьому сенсі все гаразд. Ти хотів дізнатися, за що я був засуджений?

— Якщо твоя ласка…

— Три роки тому я був щасливою людиною, — почав я. — У двадцять шість років мав свою квартиру, люблячу дружину й трирічного сина. Після закінчення інституту працював на великому промисловому заводі, потім мене обрали головою профкому. Усе, здавалося б, добре, але став свідком того, як бідували люди, як стояли годинами в чергах за макаронами, за милом, за цукром…

— Ми всі свідки того, — перебив мене співбесідник.

— Але ж того цукру, за яким люди непритомніли в чергах, було вдосталь! На місто приходили його цілі ешелони, потяги розвантажували вночі. Цукру на місто приходило стільки, що вдосталь би вистачило на всіх жителів, але він не потрапляв до крамниць. У той час, коли моя дружина, як і багато інших жінок, варила варення з кабачків і лимона, міський голова та прокурор міста продавали цукор цілими вагонами. Їхні статки росли, як гриби після літнього теплого дощу, а матері не знали, чим засолодити кашу своїм дітям.

— І ти вирішив вивести їх на чисту воду? — посміхнувся Іван.

— Так, — зітхнув я. — Гадав, що мій відкритий виступ проти корупції у владі зможе щось змінити.

— знову я не втримався, щоб не процитувати свого Тараса.

— Дон Кіхот знайшовся! — незле дорікнув сусід.

— Мені дали відкрито виступити лише один раз, — продовжив я. — На тому моя боротьба скінчилася.

— І як же тобі, друже, пришили здирництво?

— Був у мене друг Юрко. Давно ми з ним товаришували, а коли я влаштувався на роботу, то допоміг йому. Він працював начальником цеху й так лизав халяви керівництву заради підвищення, що аж прицмокував. Часи були нелегкі, тож він почав приторговувати автозапчастинами. Юрко їздив у Польщу, щось привозив, продавав, нічого в тому дивного не було, бо всі виживали, як могли. Якось він попрохав у мене гроші в борг, я дав, бо ми частенько один одного виручали. Звичайно ж, що ніякої розписки в нього не брав, навіть думки такої не допускав. Я помічав, що мій друг не вилазить із кабінету директора заводу, без участі якого були б неможливі крадіжки цукру в таких розмірах, але тоді не надав тому особливого значення. Юрко не повернув борг у визначений термін, і я нагадав йому про те. Наступного дня по обіді, коли ми були на роботі, він мені зателефонував і призначив місце зустрічі, куди принесе гроші. У мене майнула думка: якось дивно, що він борг поверне на роботі, а не прийде до нас додому, як зазвичай. У призначений час я пішов на зустріч, але замість друга звідусіль на мене налетіла міліція із собаками, ніби я якийсь злочинець. Мені заламали руки й уже пізніше пояснили, що я затриманий за здирництво.

— Тобто, — мій співбесідник навіть жувати перестав, — твій так званий друг написав заяву, що ти вимагав від нього гроші?!

— Так! Уже пізніше я зрозумів, що таким чином мене прибрало керівництво міста, щоб не патякав зайвого й не сував носа, куди не просять.

— Але ж… Він був твоїм другом!

— Я так вважав, але виявилося, що вища посада важливіша за дружбу.

— От мерзотник! Я б своїми руками його задушив!

— А я не буду, — зізнався я. — Один у полі не воїн. Хто мені скаже спасибі за революційні пориви? Син, що три роки ріс без батька? Чи дружина, яка по крихтах збирала мені посилки та передачі? «У всякого своя доля…» [4] Хочу сімейного затишку й спокою.

— А в очі хочеш йому подивитися? — запитав Іван, зітхнувши.

— Можливо.

…Нарешті я майже вдома! Майже, бо стою під дверима власної оселі, тримаючи палець на кнопці дзвінка, і не наважуюся натиснути. Три роки мріяв про таку мить, а зараз ноги підкошуються й серце так стугонить у грудях, що, здається, чути на весь наш обшарпаний під’їзд. Нарешті наважуюся й чую знайоме тілікання.

— Хто там? — за дверима запитує син.

— Синку, це я, твій тато! — кажу я й не впізнаю свого голосу. У горлі застрягла грудка й заважає дихати.

Клацнув дверний замок, і я побачив свого Максимка.

— Заходь… те, — каже він несміливо і з неприхованою дитячою цікавістю оглядає мене з ніг до голови.

— Здоров, сину! — тисну його теплу долоньку.

— Привіт! — усміхається до мене.

Я не стримуюся, обнімаю його, притискаю до себе, вдихаючи такий знайомий дитячий запах. Він торкається моєї щоки пальчиком.

— Ти мій тато? — запитує, коли я сідаю на диван і саджаю його собі на коліна.

— Звичайно! Ти що, мене не пам’ятаєш?

— Я згадав тебе. Ми ходили в зоопарк, там була така смішна мавпочка! Ти не забув?

— Ні, — кажу я, хоча не впевнений, чи запам’ятав ту мавпочку.

— Ти мені дав яблуко, а я віддав мавпі. Вона так кумедно його їла!

— Еге ж, — погоджуюсь я. — А де це наша мама?

— Вона пішла до дяді Юри, бо в нього сьогодні день народження, — пояснив Максимко.