Купеля

Якесь погане передчуття поповзло холодком по спині. Я знав одного дядю Юру, у якого саме сьогодні день народження.

— Мама не казала, коли повернеться додому? — спитав я в сина.

— Вони з дядею Юрою повернуться, коли захочуть спати.

— Увечері?

— Мабуть. Вони ось тут сплять, — показав пальчиком на наш диван.

— Завжди? — поставив дурне запитання.

— Ага! А ще вони цілуються й незабаром одружаться, — охоче пояснив хлопчик. — Тоді дядя Юра буде моїм татком. А ти ким тоді мені будеш?

— Максимку… — Я подивився йому у вічі. — Запам’ятай, у кожної дитини є лише один батько. Твій тато — я. Я ним був і залишуся. Зрозумів?

— Так!

— Синку, ходімо надвір погуляємо, — запропонував я, підводячись із дивана. — У тебе незабаром день народження, то пішли купимо подарунок. Що ти хочеш отримати?

— Машинку на дистанційному управлінні! — загорілися його оченята.

— То ходімо купимо!

Ми сиділи на лавці у сквері. Максимко, перевіривши на справність іграшку, вклав її в коробку.

— Удома буду гратися, — пояснив він, — а то ще піском двигун заб’ється й зламається.

Він сів поруч зі мною й залюбки їв морозиво.

— Ти будеш жити з нами? — запитав він.

— На жаль, ні. Але я буду приходити до тебе.

— А правда, що ти зек?

— Колишній.

— Зек — це погано?

— Так, синку.

— А ти який? — запитання, яке загнало мене в глухий кут.

— Я? Хороший.

— Тобто є зеки погані, є хороші. Ти хороший зек?

— Звідки ти взяв це слово?

— Мама й дядя Юра так кажуть про тебе.

— Синку… — Я обійняв його за худенькі плечі, притиснув до себе. — Я вже не зек. Я твій тато, і я тебе дуже-дуже люблю. На жаль, я не зможу бути поруч із тобою щодня, але обіцяю, що завжди буду думати про тебе й любити.

— Ти більше не поїдеш на зону?

— Ні. Я буду тебе навідувати, ми разом гулятимемо, купуватимемо морозиво. Згода?

— А мама дозволить?

— Так!

— Ти добрий, — сказав він і довірливо поклав свою долоньку на мою руку…

Я відвів сина додому заздалегідь, щоб не зустрітися з Валентиною та якимось дядею Юрою. Забрав свій наплічник і пішов до подруги дружини Ольги, щоб дізнатися правду. Було незрозуміло, чому Валентина всі три роки писала мені листи, приїздила на побачення, казала, що чекає на мене й кохає, коли мала іншого чоловіка. Брехала? Прикидалася? Але який у тому сенс? Можливо, дитина все наплутала? Чи нафантазувала? Сподіваючись почути відповіді на ці запитання, я натиснув кнопку дзвінка квартири Ольги.

— Ти?! — здивувалася Ольга. — Ти ж повинен був звільнитися через два дні.

— Впустиш чи будеш мене допитувати біля дверей?

— Ой! Заходь, будь ласка! — Вона розчинила переді мною двері.

Я наївся домашнього борщу, про який так мріяв, на жаль, не в себе вдома.

— А тепер поп’ємо чаю з печивом, і можна поговорити, — сказала Ольга, бо ні про що не хотіла чути, поки я не пообідаю.

— А чогось міцнішого немає?

— Як це нема? Є!

Ольга принесла почату пляшку коньяку. Я розлив у низенькі горілчані чарочки.

— За зустріч! — усміхнулася мені Ольга.

— Будьмо! — Я залпом випив напій. — Олю, розкажи мені все, як є, — попрохав я. — Я хочу почути всю правду.

— Правда буде болючою.

— Усе одно. У Валентини хтось є?

— Так.

— Хто він?

— Твій «друг» Юрко.

До останнього я не хотів вірити, що коханцем моєї дружини є саме той Юрко. Я обхопив голову руками й довго сміявся. Це ж треба! Він засадив мене за ґрати, спав із Валентиною, з його ліжка вона їхала до мене. Цікаво, чи торби для мене вони разом збирали?

— Тарасе, не треба, — спокійний голос Ольги повернув мене до реальності. — Випий іще й заспокойся.

— Вибач, Олю. Я готовий слухати далі. Вони давно разом?

— Вони… — Оля опустила очі. — Вони були коханцями ще тоді, коли ти був тут. Твоє ув’язнення Юрко спланував заздалегідь. Він убив одразу двох зайців: дістав підвищення на роботі й на додачу — твою дружину, — випалила вона на одному подиху.

Мені здалося, що всередині щось обірвалося й вискочив із мене той стрижень, який тримав мене. Усе навколо захиталося так, ніби мене вдарили обухом по голові.

— Вибач. Я не мала наміру зробити тобі боляче, але ти хотів знати правду.

— Навіщо тоді вона мені брехала?

— Я теж її запитувала. Сказала, щоб сумління не мучило.

— Дивне поняття про сумління.

Ольга сіла поруч, обняла за плечі. Вона налила ще коньяку, я випив. На душі було гидко й сумно. Моя свобода втратила солодкий присмак і стала гірка, як полин.

— Тарасику, — вона пестила моє волосся, притискалася всім тілом до мене, — не переймайся так. Я буду з тобою поруч, я допоможу тобі все пережити, не даремно ж я тебе кохаю з шостого класу. Я весь час тебе кохала, а ти обрав мою подругу. Чому?

У голові шуміло чи від випитого, чи від близькості жінки, запаху її волосся та парфумів, чи від несподіваних новин. Я почав поспіхом розстібати ґудзики її халата, цілувати оголені пружні груди.

— Іди до мене, — шепотіли її гарячі вуста. — Мій, тільки мій, коханий, рідний, довгожданий, мій єдиний…

Уранці я сказав Олі, що поживу в неї кілька днів, поки отримаю паспорт. У її великих очах застигли смуток, розчарування й докір.

— Ти… Куди ти підеш? — спитала вона впалим голосом. Я не витримав її погляду, відвів очі вбік.

— Ще не знаю. Я не маю житла, тож, мабуть, поїду в Сибір до свого знайомого на заробітки.

— Зрозуміло, — вичавила вона із себе.

Я почувався паскудою, останньою свинею. Я ненавидів себе.

— Оленько, вибач, якщо я тебе образив.

— Не треба вибачень. Усе добре. — Вона усміхнулася куточками вуст.

Чекаючи отримання паспорта, я цілими днями вештався містом та його околицями. Воно було схоже на великий мурашник, але була одна різниця: у мурашнику комахи працюють злагоджено, а люди жили самі по собі, добуваючи кошти на життя, хто як може. Моя колишня співробітниця з вищою освітою стояла за базарним прилавком, на якому були викладені три срібні ложки та тепла ковдра. Побачивши мене, вона відвернулася й вдала, що не впізнала. Мені було боляче дивитися на зіяючі темними дірами вибиті вікна-очі покинутих заводів, потяги, у вагони яких іще на ходу застрибували люди з великими поліпропіленовими картатими торбами, аби щось продати-купити в сусідній Росії; на бабусь, які тримали в руках свою мізерну пенсію, якої ледь дочекалися, але не мали змоги за неї щось купити. Порожні прилавки крамниць, напівзруйновані корпуси підприємств, занедбані парки і сквери, заклопотані люди. Здавалося, що якась невидима руйнівна машина котиться Україною, давлячи, знищуючи на своєму шляху не лише міста й села, а й людські цінності. Серед цих руїн і я сам маленька піщинка серед людського всесвіту. Я сушив голову й ніяк не міг зрозуміти, чому мене не радує та свобода, до якої я так прагнув довгі три роки.

Я поринув у глибокі роздуми. З 1991 року моя країна веде відлік Незалежності. Але чомусь у багатомільйонній державі, яка прагнула до свободи й демократії, люди не стали такими щасливими, як мріяв мій Тарас. У його мріях про майбутнє вільні люди вільної країни мають бути щасливими, шанувати рідну мову, історію, культуру; талановиті, щирі, прекрасні душею українці повинні бути вільні від соціального ярма. Ось у чому річ! Державна машина зруйнувала особисте «я» українців, і вони не мають свободи вибору. Покидаючи в’язницю, я надіявся, що відчую себе вільним, але почуття неволі мене й тут не покинуло. В’язні є по два боки — за ґратами й без них. Сумно, мій Тарасе, сумно й боляче. А ще мені прикро від свого вчинку стосовно Ольги. Схоже, що в цьому світі залишилося дві душі, які мене люблять, — син і Оля. Я плюнув у жіночу душу й не зроблю її щасливою. Я виявився нікчемним батьком і не зможу бути поруч зі своїм сином. Знаю одне: мені потрібно розібрати мотлох у своїй душі й заробити кошти на житло. Пробач, мій Тарасе, але я також «німий раб». Мені не байдужа доля країни, але дух боротьби в мені зламала руйнівна машина. Незабаром я поїду з міста, забравши із собою «Кобзар». Мій друже Тарасе, я не справдив твоїх сподівань, тож пробач мені. Прошу, будь зі мною поруч, не покинь у скрутну хвилину й допоможи не зламатися!