Окуляри

Едґар Аллан По

ОКУЛЯРИ

Було колись заведено висміювати поняття «любов із першого погляду», одначе люди, здатні мислити, так само, як і ті, хто схильний до глибоких почуттів, завжди стверджували, що вона існує. І справді, найновіші відкриття в царині, так би мовити, етичного магнетизму чи магнетоестетики змушують припускати, що найприродніші, а отже, найщиріші та найдужчі з людських почуттів бувають саме ті, що виникають у серці мовби від електричної симпатії, ― одне слово, найяскравіші й найтривкіші душевні кайдани куються з одного погляду. Признання, яке я саме збираюся зробити, буде ще одним із незліченних потверджень цієї істини.

Перш ніж почати свою оповідь, я мушу навести деякі подробиці. Я досі ще дуже молодий ― мені не виповнилось і двадцяти двох років. Моє теперішнє прізвище ― вельми поширене й досить-таки плебейське ― Сімпсон. Кажу «теперішнє», бо звуся так лише віднедавна, прийнявши його в минулому році заради одержання великого спадку, заповіданого мені далеким родичем ― Адольфусом Сімпсоном, есквайром. За умовою заповіту я мав прийняти прізвище заповідача, але тільки прізвище, не ім'я ― а ім'я ж у мене подвійне: Наполеон Бонапарт.

Прізвище Сімпсон я прийняв із деякою нехіттю, мавши цілком виправдану підставу пишатися моїм справжнім прізвищем ― Фруассар, бо вважаю, що міг би довести своє походження від безсмертного автора «Хронік».* Коли вже зайшла мова про прізвища, зазначу принагідно цікаві звукові збіги в прізвищах моїх найближчих предків. Батьком моїм був такий собі мсьє Фруассар із Парижа. Моя мати, що вийшла за нього в п'ятнадцятилітньому віці, ― уроджена Круассар, старша дочка банкіра Круассара; знов же, дружина того, вийшовши заміж у шістнадцять років, була старшою дочкою такого собі Віктора Вуассара. Мсьє Вуассар, хоч як це дивно, також одружився свого часу з панною, що мала подібне прізвище, ― Муассар. Вона теж вийшла заміж майже дитиною, а її мати, мадам Муассар, пішла до вінця всього в чотирнадцять. А втім, ці ранні шлюби ― звичайне явище у Франції. Та, хай там що, а чотири найближчі покоління моїх предків були Муассари, Вуассари, Круассари й Фруассари. А я, як уже згадано вище, офіційно зробився Сімпсоном, але з такою нехіттю, що навіть вагався, чи приймати спадок на таких непотрібних і прикрих для мене proviso. [1]

Щодо особистих достоїнств, то доля аж ніяк не обділила мене. Навпаки, я вважаю, що маю добру статуру і зовнішність, яку дев'ятеро з десяти назвали б гарною. Зріст у мене ― п'ять футів одинадцять дюймів. Я чорнявий, ще й кучерявий. Ніс ― досить правильної форми. Очі великі й сірі, і хоч вони такі слабкі, що завдають мені великої незручності, але ж ніхто, хай хоч скільки придивляється до них, цього не скаже. Одначе сама ця короткозорість завжди мені добряче докучала, і я до чого тільки не вдавався ― лиш не до окулярів. Бувши молодим та вродливим, я їх, природно, не любив і завжди рішуче від них відмовлявся. Бо й справді, що ще так спотворює молоде обличчя, надаючи йому якоїсь надмірної манірності, а то й святенницького, ба навіть старечого вигляду? Що ж до монокля, то з ним одразу стаєш ніби не самим собою, просто дженджиком, та й годі. Досі я скількимога обходився без усяких там скелець. Але чи не забагато про ці суто особисті дрібнички, які, зрештою, не мають особливого значення? Досить буде, як я додам іще, що вдача у мене сангвінічна: я запальний, нерозважливий, легко захоплююсь і завжди був палким поклонником жінок.

Одного вечора минулої зими ми з приятелем, містером Толботом, увійшли до ложі в П... театрі. Того вечора ставили оперу, афіші наобіцяли стільки звабливого, що приміщення було переповнене. Ми, одначе, вчасно з'явилися і зайняли залишені для нас місця в першому ряді, куди проштовхалися не без труднощів.

Протягом двох годин увага мого супутця, щирого fanatico [2] музики, була нероздільно поглинута сценою, а я тим часом тішився, розглядаючи публіку, яка здебільшого представляла elite [3] нашого міста. Упевнившись у цьому, я вже ладен був перевести погляд на prima donna [4], коли це його притягла, прикувала до себе дама в одній з лож, на яку я досі не звертав уваги.

Хай я проживу хоч тисячу років, та ніколи не забути мені глибокого хвилювання, яке пойняло мене, коли я дивився на її постать. Такої прекрасної жінки, такої витонченої постави я ще ніколи в житті не бачив. Обличчя її саме було повернене до сцени, тож протягом перших кількох хвилин я не міг його розгледіти, але той божественний стан... Ні, жодне інше слово не могло б віддати отих дивних пропорцій ― ба навіть цей епітет ― божественний ― видається мені сміховинно слабким цієї хвилини, коли я це пишу.

Чари жіночої краси, чаклунська магія жіночої грації завше мали наді мною таку владу, якій я не владний був опиратися; але ж тут переді мною постала втілена грація, beau ideal [5] моїх щонайпалкіших, найбезумніших видив-мрій. Постать, що її майже всю я міг бачити завдяки будові ложі, була трохи вища середнього зросту й наближалася, хоч і ледь-ледь не сягала, до того, що називається величчю. Округлості фігури, її tournure [6] були довершені, просто чудові. Голова, видна мені лише з потилиці, могла позмагатися з голівкою грекині Псіхеї, і її обриси скорше підкреслював, аніж приховував, вишуканий убір із gaze aerienne, [7] нагадавши мені про ventum textilem [8] Апулея. Права рука звисала через бар'єр ложі й своїми чудесними обрисами змушувала трепетати кожен нерв мого єства. Горішня її частина була прикрита модним просторим рукавом. Він сягав трохи нижче ліктя. Під тим рукавом був інший, з якоїсь тонкої тканини; цей щільно облягав руку, а кінчався розкішною мереживною манжетою, що красиво облямовувала зап'ястя, лишаючи непокритими лише тонкі пальці, один з яких був прикрашений діамантовим перснем величезної вартості, це я завважив одразу. Чудову округлість зап'ястя підкреслював браслет, також прикрашений aigrette [9] із коштовних каменів, який краще за всякі слова свідчив про багатство та вишуканий смак його власниці.

Мов скам'янівши зненацька, я з півгодини милувався царственим цим видінням, на повну силу відчуваючи всю істинність того, що споконвіку говориться й співається про «любов з першого погляду». Все те, що я досі, бувало, відчував у присутності найславетніших красунь, не витримувало порівняння з моїми нинішніми почуттями. Нез'ясовний і, мушу визнати, достоту магнетичний потяг душі до душі прикував, здавалося, не тільки мій зір, а й усі мої помисли, чуття до чудесного створіння, що явилося мені. Я вже розумів ― я відчував ― я знав, що закохався глибоко, безумно, безповоротно, закохався, ще й не побачивши лиця коханої. Справді, така могутня була пристрасть, що пойняла мене, що вона навряд чи бодай трохи пригасла б, якби риси невидного ще мені обличчя виявилися звичайнісінькими, ― отака химерна природа єдино щирої любові й так воістину мало залежить вона від зовнішніх умов, адже то так тільки здається, ніби зовнішнє, позірне породжує і підтримує її.

Поки я отак, до самозабуття, милувався цією чудесною з'явою, якийсь раптовий шум у залі змусив її ледь повернути голову в мій бік, і мені відкрився весь її профіль. Краса того профілю навіть перевершила мої сподівання ― і все ж щось у ньому розчарувало мене, хоч я і не зміг би пояснити достеменно, що ж саме. Я сказав «розчарувало», але це трохи не те слово. Чуття мої воднораз і стишились, і піднеслися. Буремність ущухла ― її заступив тихий захват, захоплений супокій. Певне, це почуття мені навіяв вираз лагідної гідності, який робив її схожою на матрону чи й на Мадонну. Але я зрозумів одразу, що річ не лише в цьому. Було щось іще ― якась нерозгадна таїна ― невловне щось у її обличчі, й воно, те щось, трішечки стурбувало мене, водночас вельми підігрівши мою цікавість. Одне слово, я перебував у тому стані духу, який вразливого молодика може штовхнути на будь-яке шаленство. Коли б та дама була сама-одна, я б неодмінно увійшов до її ложі й заговорив до неї, хоч би до яких наслідків це призвело; але, на щастя, з нею ще було двоє: якийсь пан і дивовижно вродлива жінка, з вигляду на кілька літ молодша за неї.