Купеля

Людмила Орестівна, яка дрімала, притулившись до теплого плеча Андрія Андрійовича, раптом здригнулася всім тілом і різко випрямилася.

— Що сталося? — стривожено спитав чоловік.

Жінка поправила рукою зачіску, звичним рухом торкнулася окулярів на переніссі.

— З ними щось скоїлося, — придушеним голосом стиха мовила жінка.

— Усе добре, — промовив Андрій Андрійович і підбадьорливо усміхнувся. — Щось лихе наснилося?

— Не знаю, — стенула худенькими плечами жінка, — задрімала, і раптом щось стрельнуло у все тіло, пронизало, мов блискавка, і я відчула біду навіть не тілом, душею.

— Незабаром будемо на місці, і ви впевнитеся, що то лише пуста тривога, — втрутився в розмову Максим Іванович.

— Ні, з дітьми трапилося щось жахливе, — повторила жінка.

Марно Андрій Андрійович намагався заспокоїти не на жарт схвильовану жінку. Він дав їй попити води, відчинив вікно, наказав глибоко дихати свіжим повітрям, але нічого не допомогло — жінка вся тремтіла й лише просила швидше їхати.

Назустріч їм мчався на шаленій швидкості легковик, тож Максим Іванович завбачливо скерував автівку вправо.

— Як можна по такій дорозі так носитися? — невдоволено сказав він.

Андрій Андрійович також звернув увагу на машину, що швидко наближалася.

— Напевно, куплена не за чесно зароблені кошти, — стиха промовив він, мимоволі згадавши Стася.

Легковик порівнявся й озвався довгим гудком. Андрій Андрійович у той час подивився у вікно, намагаючись розгледіти шаленого водія. Була темрява, але чоловікові знадобилася лише одна мить, щоб помітити у водієві знайомі риси обличчя.

«Стась?! — майнула в голові думка, і чоловіка одразу обдало жаром. — Він знову їздив у село!»

Андрій Андрійович розхвилювався, але зміг стримати свої почуття, сховавши їх у глибині душі, там, де так багато всього нагромадилося. Дещо з тих «надбань» із роками закаменіло, перетворилося на холодну крижану брилу від того, що не знайшлося теплих рук та вуст, які б торкнулися й змогли розтопити кригу. Зараз він промовчав, але зросла впевненість у тому, що якщо і є людина на землі, яка зможе зігріти його своїм теплом, то лише ось ця худенька, непримітна, схвильована жінка, яка сидить поруч із ним. Чоловік обережно обняв жінку за плечі, лагідно притиснув до себе.

— Не хвилюйтеся, — сказав він стиха, — усе буде добре.

— Не буде, — промовила вона у відповідь. — Бачите, горить хата? Упевнена, що наших дітей.

Максим Іванович натиснув на педаль газу…

Чи не все село збіглося гасити пожежу. Люди бігали з відрами, дістаючи воду з найближчих колодязів, але вогонь не піддавався й ласо смакував дерев’яним будиночком. Баба Параска встигла вивести з хліва перелякану корову, яка ревла й опиралася. Потому люди познімали із сідала курей, понесли до сусідів, хтось ловив гусей, бо вогонь уже перекинувся на стріху сараю. Нарешті приїхала пожежна машина, і люди з полегшенням зітхнули.

Над Сонею стояла навколішках фельдшерка, намагаючись привести її до тями.

— Дайте мені мобільника врешті-решт! — нервово крикнула жінка.

— У тебе він у руках, — сказав хтось із натовпу.

— Нема грошей на рахунку, — пояснила жінка, — постраждалих потрібно негайно направити до лікарні! Та дайте мені того клятого телефона!

— Не брали їх із собою на пожежу!

— Зараз я збігаю додому! — сказав хтось із чоловіків.

— Та швидше ж бо! — крикнула йому навздогін фельдшерка.

Несподівано на вулиці пригальмувала незнайома автівка. З неї вибігли два чоловіки та жінка й одразу кинулися до потерпілих.

— Синку! — скрикнула жінка, підбігаючи до Сашка.

— Мамо?! — здивувався він. — Звідки ти тут? У тебе є мобільник? Потрібно викликати «швидку».

Андрій Андрійович без зайвих слів підхопив дівчину на руки, поніс до машини.

— Доки «швидкої» дочекаєшся… Самі швидше доїдемо, — сказав він.

Людмила Орестівна перебувала в шоковому стані, то й не одразу збагнула, що до сина повернулася пам’ять.

— Синку, у тебе усі руки обпечені, — сказала вона, узявши його руки у свої. — Тобі також потрібно… Ти… ти все згадав?! — промовила вона тремтячим голосом, сіла поруч із ним на землю, обійняла за шию, і сльози градом покотилися з очей.

— Синку, ти можеш підвестися? — спитав у Сашка Максим Іванович.

— Зараз, — відповів хлопець.

Він зіперся на руки й лише зараз відчув у них пекучий нестерпний біль. Сашко подивився на долоні — земля змішалася з кров’ю, а кров — із кіптявою. Зціпивши зуби, зробив іще одну спробу підвестися, але слабке тіло не послухалося і він упав на землю.

— Ох, ці діти, — скрутно похитав головою Максим Іванович і допоміг Сашкові дістатися до машини. — Тепер усе буде добре, — сказав він, сідаючи за кермо. — Я вас швиденько доставлю до лікарні.

Чоловік повернув ключ запалювання й додав:

— Уперше буду мчати, не шкодуючи машину. Що автівка? Лише шматок металу, душі вона не має.

Розділ 49

— Запам’ятай, Стасю, — сказав Андрій Андрійович сину, гальмуючи біля свого будинку, — це останній раз я тебе витягаю з халепи. Ти спалив чужу оселю, тож можеш назавжди забути про маєток під Києвом.

— Я це вже зрозумів, — зітхнув Стась.

— Це ще не все, — додав батько, виходячи з автівки. — Тобі потрібно буде ще дещо зрозуміти — є важлива розмова.

Син із батьком не встигли переступити поріг, як на них накинулася жінка. У матері Стася були заплакані очі, вона не тямила себе від гніву.

— Що ти, мерзотнику, накоїв?! — закричала вона синові. — Де мої прикраси?! Це ти в усьому винен! — Жінка ткнула пальцем у груди чоловікові. — Ти залишив його без копійки в кишені! Ви змовилися, щоб пустити мене по світу голою й босою?! Це така ваша вдячність?!

Андрій Андрійович узяв її за плечі, відсторонив із дороги.

— Не треба, — спокійно сказав він, — не зараз, потім.

— Коли потім?! — верещала жінка. — Не знаю як, але поверніть мені все! Обоє! Чуєте мене?!

— Не зараз! — з притиском промовив Андрій Андрійович і звернувся до Стася: — Ходімо до мене в кабінет.

— Який кабінет? — Жінка шарпнула сина за руку. — Зачекай! Я це так не залишу!

Стась мовчки пройшов повз матір, зайшов до кабінету батька, і той зачинив двері на ключ.

— Я міліцію викличу! — Жінка затарабанила у двері. — Ви мене обікрали! Злодії! Крадії!

Син із батьком дочекалися, поки за дверима стихне істеричний крик, і Андрій Андрійович указав Стасеві на крісло навпроти.

— Сідай, настав час тобі дізнатися всю правду…

Нелегко далася розповідь Андрію Андрійовичу. Кілька разів він замовкав, запалював цигарку й дивився у вікно, даючи змогу приголомшеному синові осмислити почуте, потім знову продовжував розповідати. Не мало сенсу приховувати правду й надалі, бо рано чи пізно вона все одно відкрилася б. Чоловік розумів, що потрібно було почати цю розмову раніше, тоді б Стась, напевно, не накоїв стільки лиха. Андрій Андрійович відчував і свою провину за зволікання, тому кожне слово давалося йому так тяжко. Він попросив вибачення в сина за те, що здійняв на нього руку, і за ті дулі, за які йому зараз було соромно.

— Тепер ти знаєш усе, — він підвів риску під розповіддю.

Стась, розгублений, схвильований, ошелешений новинами, довго сидів у завмерлій позі.

— То, виходить, ти і мама…

— Так, сину.

— А Соня…

— Твоя рідна сестра.

Стась тяжко підвівся, похитуючись, з опущеними плечима, ніби на нього тиснув важкий тягар, мовчки підійшов до дверей, повернув ключ.

— Мені потрібно побути на самоті, — тихо промовив він і вийшов.

— Нарешті! — перед ним стояла розлючена мати.

Стась мовчки пройшов повз неї, зачинився у своїй кімнаті. Даремно жінка тарабанила у двері, звертаючись до його совісті. Коли настав вечір і син не виходив із кімнати, вона стривожилася.

— Стасю, можеш зі мною поговорити? — уже спокійно спитала мати, вслухаючись у тишу.