Купеля

А ще він був упевнений, що необхідно розшукати Людмилу, і зробити це треба негайно, не зволікаючи, зараз, доки в нього є вільний час.

Андрій Андрійович зовсім без жалю покинув дім, який так і не став йому рідним, та виїхав автівкою з подвір’я. Добре пам’ятав дорогу на Нові Липки та будиночок біля сільської школи.

«Після візиту до Людмили, — розмірковував він під тихий шелест м’яких гумових шин по асфальту, — потрібно буде знайти Максима. Людмилі я теж обов’язково розкажу про свого студентського друга».

Якщо хтось зможе його зрозуміти, то лише вона, тиха та самотня жінка в смішних окулярах. Андрій Андрійович не припускав навіть думки про те, що малознайома жінка може виставити його за двері, навіть не вислухавши. Інтуїтивно відчував: вона не така, як його дружина, тим паче, повна протилежність Анжелі, яка вміла слухати, але не могла думати.

Розділ 43

— Я не знаю, — схлипувала мати Стася, — просто не знаю, що мені з ним робити. Твій батько хоче зі мною розлучитися.

— Чи й не трагедія! — хмикнув Стась.

— Що ти говориш?! Ти розумієш, що ми залишимося без засобів до існування? Де ми будемо брати гроші? За що жити? Я навіть не уявляю. У мене голова йде обертом!

— Мамо, невже ти повірила йому? Це звичайнісінький блеф! Набиває собі ціну, та й усе, хоче нас принизити, змусити перед ним плазувати, лизати по-собачому руки, — сказав упевнено Стась. — Нікуди він від нас не подінеться.

— Ти так гадаєш? — Жінка з надією підвела червоні очі на сина.

— Захотілося показати свою всемогутність — нехай блефує, якщо йому так подобається. А взагалі батько — тупе ягня. Куди вівчар його поверне, туди й піде.

— Якби ж то! — зітхнула жінка.

— Тож будь, мамо, мудрим вівчарем, — дав пораду син.

— Спробую.

— А зараз, мамо, дай мені трохи грошей. Я так стомився від ваших чвар, що в мене також голова обертом іде. Хочу піти до нічного клубу й трохи розважитися, бо нерви геть розхиталися.

— Ти добре знаєш, що в мене в гаманці порожньо.

— Мамо… — В очах Стася з’явився недобрий блиск. — Синові потрібні грошенята. Або труси гаманця, або я віддам батькові фото твого рудого знайомого.

— Якого… знайомого? — запитала жінка та відчула, як її кинуло в жар. — Ти про що?

— Не про що, а про кого, — нахабно відповів Стась. — Про того, хто ночував у твоєму ліжку, коли батько був у відрядженні. Уранці рудий натягнув твого халата та взув батькові капці, коли йшов до туалету. Напевне, він провів бурхливу ніч, тож втратив обачність, бо я легко зміг його сфотографувати так, що той навіть не помітив.

— Ти… ти… ти… — Жінка задихалася, не могла знайти потрібних слів.

— Якщо я віддам це фото батькові, — продовжив Стась, — то подружнє життя стане вже точно неможливим. Матусі доведеться йти працювати, а її губки ніколи не збільшаться в розмірі.

— Свиня! — скрикнула жінка в гніві. — Я вважала тебе порядним сином!

— А я гадав, що в мене порядна мати. — Стась нахабно посміхнувся й вкинув до рота жувальну гумку.

— Ти справжня свиня, — повторила жінка.

— Свиня хоче гроші, а матуся — фото. Що ж нам робити? Га?

— У мене справді нічого немає.

— Тоді фото руденького буде в мене доти, доки в матусі не з’являться грошенята. Можливо, попросиш їх у рудого?

Стась криво посміхнувся та вийшов із кімнати. За півгодини він уже був у Льошки.

— Грошей немає, — сказав той одразу, — і не проси більше.

— Я прошу в борг, а не в подарунок, — зауважив Стась.

— Ти ж мене знаєш, — виправдовувався Льошка. — Якщо я повний, бери, скільки завгодно, а зараз…

— Льошко… — Стась поклав другові руку на плече. — Скажи відверто, чи мало ти гуляв за мій рахунок?

— Пред’явиш рахунок? Увімкнеш лічильник?

— Дурень ти, Льошко, — сказав Стась і поплескав його по плечі. — Був дурнем і помреш ним. Брак у мене коштів — явище тимчасове. Мені для тебе нічого не було шкода раніше, не буде й надалі.

— Припустімо, я дам тобі ще п’ятдесят баксів. Вони тебе врятують? Ти ж їх розтринькаєш за один день. А завтра знову прийдеш просити?

Стась посміхнувся, підійшов до вікна, примружив очі. Він завжди так робив, коли приймав якесь рішення.

— Ось дивись. — Стась повернувся, вивернув кишені. — Покажу один фокус. Бачиш, що тут нічого немає, ані цента. Чекай мене за годину, побачиш, що в них буде.

— Агов, що ти надумав?

— Вдягнися пристойніше й чекай на мене, — сказав Стась якось загадково. — Сьогодні ми будемо гуляти по повній.

…Нікого вдома не було. Стась був у цьому впевнений, бо кілька разів телефонував на домашній стаціонарний телефон і на тому кінці ніхто не брав слухавки. Незабаром він зайшов до своєї кімнати, перевдягнувся в нові джинси, натягнув свіжу чорну футболку із зображенням вампірів та потоками крові, огледів себе в дзеркало. Потім упевненою ходою зайшов до кімнати матері, відкрив шкатулку. Коштовні материні прикраси виблискували різнокольоровими камінцями. Не вагаючись, Стась згріб їх у жменю, сунув до кишені. У шкатулці залишилося ще доволі перснів та сережок. «Нам, мамо, — Стась подумки звернувся до матері, — вистачить цього мотлоху на двох».

За кілька хвилин коштовності перекочували з кишені хлопця до спритних рук працівника ломбарду, а в руках Стася зашелестіли такі бажані купюри…

Він був із Льошкою в одному барі, потім поїхали на таксі до нічного клубу. Стась знову опинився у своїй стихії, де почувався комфортно. Він замовив пляшку найкращого коньяку, але захотілося їсти, і він забажав щось із японської кухні. Офіціант довго перед ним вибачався, пояснюючи, що в них немає японських страв, і пропонував замовити щось інше.

Стась поклав на столик стодоларову купюру.

— Вона буде твоя, — сказав він офіціанту, — якщо за двадцять хвилин на цьому столі буде стояти підігріте рисове вино та місо-суп із водоростями.

Офіціант почухав потилицю та одразу ж хутко зник. Йому треба було лише перетнути дорогу, щоб потрапити до іншого закладу та взяти замовлені страви. За сто баксів варто було хутко збігати через дорогу й повернутися за кілька хвилин.

Стась гуляв так, як було раніше, до цієї клятої поїздки на відпочинок до села. Після японської кухні йому забажалося випити чогось особливого, і він замовив собі та другові коктейль «Лонг Айленд».

Потім він шалено танцював, підхоплював привабливих дівчат за талію, а ті дурнувато верещали та викручувалися перед ним, намагаючись звабити красеня-юнака, який смітив грошима на всі боки. Він вдивлявся в їхні обличчя, які на перший погляд здавалися привабливими, але одразу ж відводив очі. Усі дівчата чомусь ставали негарними, хоча деякі з них мали оксамитову шкіру обличчя, великі очі, тонкі талії та довгі ноги. «Чому так?» — думав він і не міг збагнути.

Стась стомився, присів відпочити. Він і далі дивився на танцювальників у мерехтливих різнокольорових променях освітлення та намагався уявити серед них Соню не в простій сукні, а одягнену в наймодніший одяг, але нічого не виходило. Вона якось не пасувала до цього натовпу, що невтомно ворушився, нагадуючи великий мурашник. Натомість Соня знову й знову поставала перед очима такою, якою він побачив її вперше. Густий туман. Вершниця на коні. Її руде волосся розсипане по плечах, а на ньому перли вранішньої роси. Обличчя свіже, очі широко розплющені, а в них грають веселі промінчики самого життя.

— Що замріявся? — Льошка плюхнувся на стілець поруч, вивівши Стася із задуми.

Стась відчув, що вже добряче захмелів, але хотілося ще випити, щоб образ рудоволосої вершниці зник раз і назавжди. І хлопець замовив іще пляшку коньяку.

— Вип’ємо? — запитав він Льошку.

— Сподіваюся, що вона не буде зайвою, — відповів той, залпом ковтнувши пекучу рідину з чарки.

— Ось скажи мені, друже, — почав Стась, нахилившись до Льошки. — Ти віриш у те, що бувають відьми?

— У казках, — відповів той. — Отямся, друже, ми живемо не в середньовіччі.