Борозна у чужому полi

«Вельмишановний Пане Інженере!

Дуже мені прикро, що моя пропозиція в справі видання не знаходе співчуття. Але все ж мушу від- повісти на Ваші запитання.

1)Хто стоїть за цим журналом?

Стоїть С. Тимошенко, старий гром. і пол. діяч. 2)Які  матеріальні перспективи?

Можливе дуже широке розвинення цілої справи видавництва.

3)Наскільки ця справа є певна і поважна? Трудно відповісти на цю точку, беручи ту ува-

гу наші часи непевні.

Я гадаю, що спроба і риск не дуже великі, хоч би для першорядних майстрів слова і пензля.

Думаю, що тут ходе о поважну редакцію і по- важні рисунки.

Для прикладу, я візьму «Лиса Микиту». Рядом з добрими рисунками і часом, хоч і рідко, з до- брою сатирою скрізь галицьке тупе остроуміє і хуторянство.

«Листи до пана посла Стаха Слоніва» і рисунки малого Ромця, Цюприк та Чуприк і т. д. Я мав на увазі колишній «Сатирикон» чи нами взятий ту- тешній The New Jorker. Хоч цей мало містить по- літики, але з художнього боку мені подобається. Звичайно, Вас цікавить, через що саме я почав ціка- витися справою журналу? Очевидно, через те, що зараз друкується, багатьом зовсім не подобається, і не можна про все те сказати, що воно є українське.

З пошаною Ваш С. Тимошенко».

…І знову горбиться та сліпить брат над кресляр- ським папером. Від того паперу відривався хіба на зустрічі, як запрошувала та чи інша українська грома- да: зустрічі щирі, щоправда, здебільшого ностальгій- но-журливі, хоч і доволі негадані траплялися інколи. Оглядаючи залу минулого разу, Тимошенко звер- нув увагу на літнього чоловіка, чиє обличчя шрами вздовж і впоперек поорали: «Долі у нас багатьох на таке лице нині схожі», – подумав і далі вів   зустріч.

Але в перерві цей чоловік підійшов до Сергія Прокоповича.

Ви не впізнали, звісно, мене, пане Тимошенко… Цей голос, очевидячки, був знайомий, він відлу- нював з далеких часів, і Тимошенко пробував з гли- бин пам’яті згадку про нього дістати, як дістають воду з колодязя, де не один десяток цямрин: він зази- рав намарне туди, де й відблиску денця не видно, хіба відзивалося інколи, гоготіло відлуння, насмішкувате

й знущальне.

Загірняк, я, Сергію Прокоповичу. За уявою ва- шою, певен, раптом з могили встав.

Не було ляку в Тимошенка, хіба подив: перед очима у нього постало обличчя Загірняка того  до-

світка в таборі Тодта, але то було тоді не лице, хіба шмат скривавленого безформного м’яса.

Живучий я… І навіть не побоявся вам показа- тись на очі.

Ти колись читав поезію одного талановитого ав- тора, думав Сергій Прокопович, поезію далеко не про поетичне – про мікробів. Землю всеньку тряс- ло, гинули велетні, йшлося в давніх рядках, вимира- ли мамонти, а вони, ці найпростіші, навіть в череві у велетнів тепер викопних жили… Чи ж варто про таке балакати з цим чоловіком?

Ви зневажаєте мене… Та марно, в круговерті кри- вавих часів тільки відчайдушним призвичаєнням мож- на вижити. Тепер я тут, у громаді, – і що ви мені зро- бите? Мені ж навіть пластична операція не потрібна… Колись без вагань смерть цього чоловіка він взяв би на душу, бо то шмат протоплазми, – не про лице кажучи, про істоту всю шкірну, звісно; тепер же до нього не було ні жалю, ні ненависті, хіба тільки хо- лод: горіло колись багаття, та згасло давно, і від при- ску лишилась лиш жменька попелу та піску, які роз-

віває спроквола вітер…

Тимошенко розвернувся круто і пішов із зали, надіючись на милостиву долю, що з цією людиною йому не судиться більш зустрічатися.

І таки  пересилив  себе,  вдалося  викинути його з думок та вимести з пам’яті, як вимітають з кутків який непотріб, дивом чомусь раніш не помічений; натомість зосередився над проектами, новими і до- робкою попередніх, – кожна хвилина була для ньо- го, як для жебрака золота копійка, знайдена з такою втіхою і так само поцінована.

Тимошенко якось спробував порахувати, скіль- ки будов виросло за його проектами, скільки їх  на

землі з’явилося: в Грузії і Росії, Україні і Польщі, в Чехословаччині і Канаді, у США і Парагваї – нара- хував поверх чотирьохсот і збився; більше він не по- вертався до цього заняття.

А зараз йому ніяк не давався проект церкви на замовлення аргентинської громади: власне, в душі Сергій Прокопович сам собі трішки лукавив, він на- певне знав, що направду річ виходить талановита, але все ж так хотілося сягнути омріяної доскона- лості, аби кожна лінія співала урочисто й дзвінко, як злагоджений хор у незабутньому Хрестовоздви- женському храмі у Луцьку, який теж відновлювати судилося.

Майже в той самий момент, коли хтось наче роз- печену голку в серце ввігнав, в ту ж саму хвилю яви- лися йому ті кілька ліній в обрисі храму, які не дава- лися так довго і вперто, і зазвучав раптом увесь храм, стрімко злітаючи в пресвітле небо, і дзвони загово- рили істинно ангельськими голосами, і з недокінче- ного проекту вирізьбився і зримо постав величний храм, до якого він йшов усеньке життя і який досі міг тільки наснитися…

Історія талановитого роду

Р оман відомого літератора з Луцька Івана Корсака  повертає  нас  у  неймовірно    тяжкі

і трагічні сторінки української історії, історії ХХ століття. Події Першої світової війни та поразка Української національно-демократичної революції через низку несприятливих внутрішніх та зовніш- ніх, об’єктивних і суб’єктивних факторів спричини- ли могутню хвилю української політичної еміграції.

«Вітри цього здичавілого століття вирвали з коре- нем здебільшого найталановитіших з українства, гнали й шпурляли, як висхлий типець, європейськи- ми витоптаними і випаленими полями, а врешті й через океан перекинули…», – пише автор. Важка доля емігранта торкнулася багатьох українських ро- дин, родин талановитих, самодостатніх, які  могли би свої знання і вміння подарувати українському на- роду, але не склалося…

Нинішні процеси державного, духовного й релі- гійного відродження Української держави, боротьба за її територіальну цілісність спонукає до повернен- ня з небуття незаслужено забутих і замовчуваних ра- ніше імен видатних діячів української історії, висвіт- лення їхнього життєвого та творчого шляху, участі у науковому, культурному, громадському, політично- му житті. Імен, яких, як пише автор «лиха віхола, що час закрутила і простір, як соломинку нікчемну, ти- сячі доль шпурляла, носила світами незнаними досі і неоглядними». Ця віхола гострою бритвою по- значилася на долі відомої, але водночас до сьогодні добре не знаної родини Тимошенків, розділивши її державними кордонами.

Культурна і патріотично налаштована сім’я землеміра та землероба Прокопа Тимофійовича Тимошенка, на Полтавщині, подарувала не стільки Україні, як світові, своїх синів. Старшого, академіка Степана – всесвітньо відомого вченого в галузі опо- ру матеріалів та будівельної механіки, одного із за- сновників Української академії наук, дійсного члена низки академій наук (Російської, Польської, Фран- цузької, Американської, Італійської, Лондонського Королівського товариства, Американського філо- софського товариства), доктора багатьох універси- тетів та інститутів. Молодшого – Володимира, учас- ника Української революції, заступника міністра торгівлі і промисловості за часів П. Скоропадського, співробітника науково-дослідних установ Україн- ської академії наук, професора американських уні- верситетів і українських вищих шкіл у Чехословач- чині. Середнього – Сергія Тимошенка, архітектора, інженера, автора понад 400 проектів будов і архітек- турних комплексів у різних країнах світу, члена УЦР, міністра комунікацій УНР, учасника Другого зимо- вого походу, ректора Української господарської ака- демії у Подєбрадах, лідера Волинського українсько- го об’єднання, депутата польського Сейму.