Борозна у чужому полi

Управа земства прийняла шкіц оформлення фаса- ду й внутрішньої архітектури Васильківського – Кри- чевського. Васильківському було доручено внутрішню декорацію, яку він, з допомогою таких видатних укра- їнських малярів, як Самокиш, Беркас, Ткаченко, і вико- нав. Кричевському було дано стипендію на вивчення пам’яток старих українських  будівель.

Будування будинку Полтавського земства тривало 5 років. Цей будинок за нормальних обставин не яв- ляв би собою щось надзвичайне, тим більше, що тоді на Україні повстали імпозантніші будівлі. Але інші бу- динки не відбивали й не мали на собі рідних мотивів і традицій, тим-то цей будинок Полтавського  земства й має значення, як зразок відродження української ар- хітектури. Після цього більше архітекторів взялося до праці над створенням свойого рідного    будівництва,

І нехай дорікають синові, що знову згадає бать- ка. Але ж до виходу книги Данила Щербаківського

«Українське мистецтво», що в Празі побачила світ у двадцять шостому році, він теж рук докладав. Того самого Данила Михайловича Щербаківського, що в Першу світову як командир гарматної батареї стрі- ляти забороняв навіть у той бік, де церкви і дзвіниці, того самого, що УНР разом розбудовував, співтвор- ця Української академії мистецтв, професора тої ж Академії, а ще Археологічного та Архітектурного інститутів. Того самого професора, що в час при- ходу російського більшовика дрова на пристані роз- вантажував та пиляв, аби вижити, харчувавсь лобо- дою, професора, автора понад сорока друкованих праць та десятків ще не досліджених рукописів, що, зацькований, кинувся з мосту під Києвом у Дніпро…

Костянтиноградське земство оголосило було кон- курс на будинок в українському стилі. Першу пре- мію дістав архітект Сербінов (проект під впливом українського бароко). У Києві Кричевський деко- рує українськими орнаментами чиншовий буди- нок проф. Михайла Грушевського (знищений 1918 року внаслідок гарматного обстрілу Києва військом полковника Муравйова). Сергій Тимошенко того самого часу проектує й будує чиншові будинки в Києві для  Лаврентьєва (Маріїно-Благовіщенська), а пізніше Саксаганського вулиця) та для Юрченка (Контівська вул.). Він же, бувши головним архітек- тором будування Північно-Донецької залізниці, проектує будинок дирекції та всі будинки цієї за- лізниці, причому, за згодою її власників у пізніших будівлях йому щастить застосувати українські еле- менти. Незабаром запросили його спроектувати всі будинки для Чорноморсько-Кубанської залізниці, в управлінні якої були переважно українці (Безкров- ний, Живило, Рабовол). Але через переобтяження працею в Харкові С. Тимошенко порадив їм архі- тектора Кузьмина з техніками Александровичем та Троценком (пізніше проф. архітектури в Харкові за большевиків). У Катеринославі (Січеславі) архітект Фетісов (росіянин з походження), великий знавець української архітектури, спроектував будинок під кіно в українському стилі для Хреннікова. У Харкові С. Тимошенко проектує чиншові будинки в укра- їнському стилі для Бойка (вітражі та декоративні панно Васильківського), для Попова на Катеринос- лавській вул., для Томіцького та інших. Харківський єпископ оголошує конкурс на церкву в українсько- му стилі на передмістю Харкова – Москалівці. За цей проект першу премію одержав С. Тимошенко.

То був дивовижний спалах, бо тих «українських» років і жменьки не набереться, думалося Олексан- дрові Тимошенку, що звірявся з батьковими записа- ми, нечисленною літературою, яку вивезти вдалося за океан…

«У Галичині перед 1-ю світовою війною україн- ських архітектів було небагато. Обсяг їхньої праці також був обмежений і сходив до внутрішньоукраїн- ських завдань, а саме – церкви, народні доми та при- ватні школи. У Львові з таких будинків можна назвати Бурсу Василіянок (архітект Левинський) на вул. По- тоцького, будинок «Дністра» на Руській вул., Музич- ний інститут ім. Лисенка за проектом Левинського, проект українського театру Гр. Пежанського та ба- гато церков у псевдовізантійському  стилі (архітект Т. Нагірний).

Цікаво, що українське бароко, з якого так багато маємо пам’яток у Львові, не мало великого впливу на відродження української церковної архітектури в Га- личині.

Архітект Александр Лушпинський видає альбом власних рисунків сільських церков у Галичині та сам проектує кілька церков. Під час 1-ї світової ві- йни група галицьких архітектів-українців (між ними Лушпинський і Нагірний) опрацьовують шкіци май-

бутньої відбудови українського села після відступу російського військового наїзника. На жаль, із цих планів нічого не було переведено в життя, бо неза- баром почалася війна з Польщею, яка, унаслідок цієї війни, окупувала Галичину.

Наприкінці 1-ї світової війни, коли в Російській імперії сталася революція й відновилася Українська Держава, українські архітекти на Наддніпрянській Україні здобули широке поле для своєї діяльности. Архітект С. Тимошенко проектує всі будинки на за- лізниці Федорівка – Скадовське, М. Дамиловський, перебуваючи в Харкові, працює над проектами бу- динків для залізниці Гришино – Рівне, що тоді її по- чали будувати. У Харківський міській управі працює архітект Лінник і допомагає затвердженню проектів будинків в українському стилі, незважаючи на про- тести тамтешніх росіян. У Харківському земстві пра- цює архітект Сердюк. Приватне бюро С. Тимошенка в Харкові опрацювало тоді плани забудови трьох міст у Донецькому промисловому районі з усіма церква- ми, школами й міськими будинками в українському стилі. Проекти були закінчені, але потім усі пропа- ли у Харківській Чека 1920 року. 1918 року українська влада доручає С. Тимошенкові переробити проект Київського двірця, але внаслідок політичних подій ця праця далі прелімінарних шкіців не пішла, і вже під час московсько-большевицької окупації дворець у Києві збудовано за проектом архітекта Вербицького (автора ковельського двірця 1907 року).

Крім чисто архітектурної праці, українські архі- текти з допомогою мистецьких виставок намагають- ся збудити в українському суспільстві зацікавлення своїм старовинним  та  новим  будівництвом.  Одна з найактивніших мистецьких організацій, а може,   і

єдина того часу, була в Харкові, де гуртувалося тоді багато українських мистців, відомих і поза Україною, як ось: С. Васильківський, Самокиш, Ткаченко (пе- реважно перебував у Парижі, відомий мариніст), а з архітектів – С. Тимошенко, Фетисов, Лінник, Сер- дюк та в Києві Дамиловський і Дяченко. Художньо- архітектурне товариство улаштувало кілька річних виставок, де, крім малярства та скульптури, були нові архітектурні праці та багато матеріялів з народнього будівництва. Під редакцією С. Васильківського ви- дано альбоми українських орнаментів. Сергій Тим- ошенко підготував збірку зі старовинного будівни- цтва на Харківщині; – ці матеріали загинули в Чека разом із цілим архітектурним архівом С. Тимошенка та деякими збірками Фетисова».

Оповідав через роки Іван Шовгенів, що після обшуку помешкання Тимошенків у Харкові чекіс- ти вивезли з нього дві вантажних машини разом з книгами, кресленнями і документами батькового конструкторського бюро. Чимало було серед того добра матеріалів та досліджень з історії українсько- го архітектурного стилю, проектів ще не зведених будівель та іншої документації. Як оповідав Шовге- нів, професор Микола Сумцов, попри своє таке бла- геньке здоров’я, ще довго оббивав пороги тодішніх совдепівських канцелярій, марно силячись виряту- вати бодай щось від російських грабіжників.

архітектури. На жаль, з приходом большевицької влади, професорів – свідомих українців – усунено, з тодішніх українських большевиків. Яких своєю чер- гою пізніше так чи інакше заступили «певніші» ро- сійські або жидівські професорські сили.