Борозна у чужому полi

доручити скласти проспект видання».

Тяжко знову думали в Академії наук, аж доки че- рез два роки не помер її віце-президент О. Вино- градов, до якого й зверталися. Змайнула було на- дія, коли головою редколегії цієї серії став академік Петро Капиця. На розгляд редколегії йде чергове прохання: «Необхідність цього видання не викли- кає сумнівів. Ініціатива надходила від члена-корес- пондента АН СРСР Е. І. Григолюка, який, як це за- значалося в попередньому листі, рекомендується редактором видання, оскільки то він видав до цього чотири томи оригінальних робіт С. П.  Тимошенка і має особисті контакти з С. П. Тимошенком впро- довж майже п’ятнадцяти років, і саме він повністю

підготував рукопис вибраних праць С.П . Тимошен- ка до друку».

Дивовижним чином клопотання розглядають чомусь за відсутності голови редколегії П. Капиці і ухвалюють рішення: «Видати книгу в обсязі 15 д. а. в малій серії. Просити академіка Работнова очолити підготовку  видання».

Це була відмова, до того ж навіть не вельми де- лікатна. Работнов згодом зізнається Григолюку, що ніяких пропозицій він редколегії не робив, ніхто з ним не розмовляв і взагалі цією справою займатися він ніякого наміру та бажання не має.

Едуард Іванович Григолюк чимало часу свого присвятив історії механіки. Врешті в нього зібрало- ся близько півтори тисячі запитань, які він вирішив обговорити з людиною, що, як жодна інша, знала проблематику, – зі Степаном Прокоповичем. Об- мінялися листовно думками, і Тимошенко запросив приїхати до нього в ФРН, у місто Вупперталь, де він мешкав на той час у доньки. Академія наук СРСР підтримала ідею і згідна була відрядити Григолюка десь тижнів на три в наукове відрядження.

На біду, це відрядження збіглося з потребою від- рядити ще трьох вчених у «капіталістичні» країни. Отож питання потрапило аж у найвищі інстанції і розглядалося під головуванням Михайла Суслова, того самого секретаря ЦК КПРС, який дубовим мисленням своїм заслужив довге й сумне відлуння.

– Як це так? – обурювався Суслов. – Всі пачкою їдуть на зустріч з емігрантами, які покинули нашу соціалістичну  Вітчизну?

І на відрядженні Едуарда Івановича було постав- лено хрест. З серця Григолюк порвав свій зошит з півтора тисячами запитань до одного з найкваліфі-

кованіших фахівців світу і ті жмути паперу викинув у сміттєпровід.

Збіжать роки, у сотнях російських видань вже пи- сатимуть про Степана Прокоповича Тимошенка, як про «выдающегося ученого-механика». І не забува- тимуть при цьому додати: «российский ученый»…

----- 34

У душі Олександра Сергійовича, наче на гой- далці, вже не перший місяць сумніви хилита-

лися: братися йому за цю роботу чи ні? Гойдалка, як не підштовхувати, небавом сама приспиниться, а от сумніви спинятися не хотіли ніяк. На цім полі, не скрізь ораному, що зветься історією архітектури східноєвропейських земель, зростає посіяне з руки поляка і німця, француза і росіянина, британця та італійця, лише з руки української так рідесенько проросло…

Олександр Сергійович давно б за цю публікацію взявся, якби не муляв десь у середку острах, дійсний чи мнимий, що звинуватять його принаймні у не- скромності: бач, як виставляє мало не на найперші ролі рідного батька, Сергія Прокоповича Тимошен- ка, та і себе, сердешного, не забув по дорозі…

Врешті в якийсь момент він подужав себе та пересилив. І нехай, нехай хтось дорікне нескром- ністю, хтось посперечається про  деталі,  поскубе за неточності, бо де ж тут, на іншому континенті, першоджерела надійні знайти? Але він таки покла- де на папір йому відоме, бо ж не може лишитися батько тільки автором надгробної плити на могилі Симона Петлюри в Парижі чи надгробка на могилі Миколи Лисенка… Інакше попливе все за плином ріки часу, і не знайдеться верші, якою б прожите виловити можна було.

Він розмістить свою публікацію у  квартальнику

«Вісті Товариства інженерів в Америці». Олександр писав швидко, потім поправить, хіба полишав перо,

як руку від втоми судома хапала: «Українська архі- тектура в ХХ столітті. Олександер Тимошенко».

«На тему української архітектури в ХХ столітті майже нічого нема в друкованій літературі, тим-то дуже важко зібрати належні дані чи згадати про всі видатніші будови, що їх створили українські архітек- тори за останніх 50 років на всіх українських   землях.

Довгий час бездержавного існування українського народу спричинився до занепаду не тільки політич- ного, а в чималій мірі й культурного життя. На по- чатку 19-го століття російський уряд заборонив був будувати будинки в українському стилі та почав на- саджувати в урядовому тоді російському стилі. «Прі- сутственниє мєста», пізніше Покровський монастир

– церква на Львівській вулиці та інші будови замаячіли в м. Києві. Проте, незважаючи на заборони й утиски наїзників, національне і культурне відродження укра- їнського народу в минулому столітті неминучо спри- чинилося й до відродження української архітектури з початком нашого століття. Це відродження відбува- лося приблизно одночасно з різким зворотом у сві- товій архітектурі. Після безпроглядної безідейности, копіювання різних стилів і декорування їхніми еле- ментами тогочасних будівель, що вже прогресували щодо конструкції, починається доба шукання нових форм, згідних з новими конструкціями та новими призначеннями будинків.

Україна, хоч і під чужою владою, все ж таки не гу- бить духовних зв’язків з Європою. Іще в минулому столітті чимало наших людей виїздило до Західньої Європи. Згадаймо хоч би математика Остроград- ського, що мав перше признання від паризької Ака- демії наук, визначних мистців кінця минулого    або

початку нашого століття, що студіювали або працю- вали в Парижі, – Сергія Васильківського, Михайла Ткаченка й інших. Так само європейська архітекту- ра тих часів мала великий вплив на дальше поколін- ня українських архітекторів, що студіювали тоді в Петербурзі (Микола Дамиловський, Лінник, Сергій Тимошенко та пізніше Д. Дяченко). У Петербурзі тоді навіть заклався був у 1902 році окремий гурток українців – студентів архітектури; за першого голову того гуртка був Сергій Тимошенко».

Дякувати Богу, хтось із них ще топче ряст, та ба- гацько уже в засвітах… І створене, викреслене і ви- будоване далеко не все збереглося: надто віхоли, вогненні й криваві, витанцьовували над цією зем- лею… Чхати було німчурі, що будинок вона руйну- вала в Полтаві, дім, який другі народини національ- ної  архітектури засвідчував.

«Економічний розвиток України в тих часах вису- вав нові архітектурні завдання (електрифікація, нові залізниці, житлове будівництво). Тоді запроваджува- но самоврядування, з’явилися земства, які часто-густо підпадали під вплив українців; а що ці земства мали в пляні своєї діяльности й будівництво шкіл, музеїв та своїх будинків, то ці будівлі іноді проектувалося в то- гочасному  українському стилі.

Приблизно тоді саме почало з’являтися більше роз- відок з історії українського мистецтва і, зокрема, архі- тектури. Треба згадати головніші з них:Данила Щер- баківського  «Українське  мистецтво»  та Павлуцького

– «З історії церковного будівництва». Священик Ю. Сіцінський (батько В. Січинського) видав кілька роз- відок про старовинні церкви, головно з Поділля, і між

іншим про Сутковецьку твердиню – церкву.

В «Історії російського мистецтва» Ігор Грабар при- ділив чимало місця українському  бароко.

За першу спробу будови в українському новому стилі треба вважати будинок Полтавського земства. Історія проекту цього будинку така. Полтавське зем- ство замовило було проект у архітектора Ширшова, який і виконав його в сучасному тоді модерному сти- лі з віденським впливом. Але відомий український ма- ляр Сергій Васильківський переконав членів земства, що, мовляв, «своя хата повинна бути в своєму стилі». Після довгих суперечок було доручено Васильківсько- му (у Харкові) зробити три різні шкіци фасаду (чола) будинку. С. Васильківський замовив ще один шкіц у архітектора Піскунова, другого прізвища, на жаль, не пригадую, а третій шкіц виконав він сам з допомогою молодого архітектурного кресляра Василя Кричев- ського. Це було 1907 року.