Борозна у чужому полi

Радо Степана Прокоповича зустрічала Політех- ніка київська, щемливі спомини ворухнулися десь на денці душі, хоч неспокійні були літа, коли навіть на посвист куль перестали кияни зважати, а в місті мало не через день інша влада прапори на балконах вішала. Але ж… У Політехніці ті ж самі саморобні прилади, які він колись майстрував, аби чимось ілю- струвати свій курс, його книга із описом дослідів, які виконували ще тоді студенти. На стіні висять пор- трети директорів лабораторії, навіть його портрет не забули. Дивовижне відчуття в Степана Прокопо- вича виникало: півстоліття минуло, а тут час зовсім завмер, життя завмерло, здавалось, навіки…

Боже милий, тут закисло все і заскорузло, і в той же час такі, як він, фахівці найвищої проби, такі, як брат Володимир, урядовець у команді Рузвельта   і

професор кількох університетів на іншому конти- ненті, мають розбудовувати не свій край, а інші дер- жави… Ба, вже й наступному поколінню судилося зреалізовувати себе не там, де на світ білий явили- ся їхні батьки: брата Сергія син Олександр, опісля кочування Польщею, Німеччиною, Чехією та Бель- гією, коріння пустив у Штатах. То його талантом низка станцій вашингтонського метро так ошатно архітектурно оформлена, то він, як архітектор і ке- рівник будівельної компанії, зводить у Нью-Йорку стрімкі хмарочоси…

У Харкові на вокзалі представник «Інтуриста», без якого рідко міг Тимошенко бодай крок ступи- ти, підвів Степана Прокоповича до двох жінок. Ні- яково сперш було йому, бо не зразу впізнав рідну сестру: незнайома дама щонайменше нагадувала ту, яка залишилася в пам’яті молодесенькою викладач- кою математики. Листуватися ж було небезпечно, за лист з-за океану можна тут було запізнати сибір- ський сніговий океан…

Як витерла очі сестра, а в нього клубок зник у горлі,  то  дозволили  за  присутності представника

«Інтуриста» побалакати в окремій кімнаті.

Коли викинуло тебе, брате, в неблизькі краї, – врешті вспокоївшись, оповідала сестра, – то тато з мамою до мене переселилися. Мама незадовго по- мерла, а батько з моїм чоловіком на державній служ- бі були. Але ж ми не пролетарського, людино, похо- дження… Житло у нас забирали, в товарному вагоні один час зимували. Помер батько, а тоді чоловік… Сина й доньку в війну у Німеччину повезли, не ста- ли вони вертатися. Тепер я одна-однісінька, пенсію, правда, маю. Здогадуєшся, яка… Уроками приватни- ми підзаробляю, все легше стає.

Як був у Москві Степан Прокопович, то ходив у Міністерство внутрішніх справ, у той відділок, що візами за рубіж займається. Чолов’яга опасистий у військовій формі, у галіфе доволі просторих, що ро- били його ще огряднішим, якимось жінкоподібним, у бедрі замашистим, той чоловік довго, стиснувши губи, дивився з-під густих і майже зрослих поміж собою брів: і чого він до мене причепився? – мов сказати хотів той погляд.

Так доля родини моєї стелилася, – пояснював Тимошенко, чомусь хвилюючись. – Дозвольте се- стрі моїй виїхати до мене, хоч на старість знову ра- зом побудемо…

Ми розглянемо це питання, – якось невизначе- но відповідав чоловік. – Ви тільки прошеніє написа- ти маєте.

Степан Прокопович півдня добирав слова на ту бомагу, здав її і чекати став. Чекати довелося два роки, сестра за той час померла, так і не одержавши дозволу до брата поїхати.

А десь через рік, як вернувся Степан Прокопо- вич з поїздки в Радянський Союз, надійшло повідо- млення про обрання його іноземним членом Акаде- мії наук. З того Тимошенко не зрадів і не засумував, бо чомусь та Академія забула, що обирала його ще дореволюційним складом. Радянське посольство у Вашингтоні листом у конверті розкішному запро- шувало прибути для вручення йому диплома.

Степан Прокопович ухилився такої честі, і ди- плом дипмісія надіслала поштою.

----- 36

Т роє братів через багато років чи навіть деся- тиліть знову сиділи за одним столом у про- сторому двоповерховому котеджі в місті Пало-Аль-

то: Степан, Сергій і Володимир.

Померла дружина Степана, донька десь далеко за океаном, в понищеній, потоптаній, обсмале- ній і війною потовченій Європі; дім було страхав Степана раптовою порожнечею, де кожен звук, ля- кливо від стін відбиваючись, мимоволі нагадував ще раз про пустку, що створилася не тільки у домі, а й у всьому його житті. Та саме прибув з Європи нарешті брат Сергій з дружиною і оселився тут, – вже можна якось відвести душу та спертися на рідне плече, хоч було воно теж понищене і лихоліттям немов обсма- лене. Неохоче говорив Сергій про останні роки.

Табори Тодта – то мій пекельний час, – зізнався якось. – Та й опісля не з  медом  велося...  Ми  вже, мов осінній лист, покотилися по вітру: Перемишль, Львів, Далмація, Загреб, Грац, Бєльськ, Прага, Карл- стад і в сорок п’ятому припленталися до Гейдель- бергу, де просиділи рік і вже думали, що не видоста- немося на поверхню.

Нерідко Степан дивувався затятості середуль- шого брата. Час від часу він супроводжував Сергія в поїздках Штатами та Канадою, де зустрічалися зі своїми громадами, доволі численними, бо з Європи на цей континент над’їхало українського люду по- верх двохсот п’ятдесяти тисяч. То були справді сер- дечні і щирі зустрічі, заслуги Сергія люд не забув та пошановував чинно, і Степан, швидше космополіт

чи «глобаліст», як вигадають згодом слівце, не пе- реставав дивуватися цим громадам та непомітно для себе ріднитися з ними. Бо і в нього мимовільно якесь досі не знане ще почуття народжувалося до людей, яких злі вітри загнали аж за океанське безмежжя, але які не втрачали надії на добро для своєї землі.

А вдома, коли не зайде в кімнату Сергія, то здебіль- шого застане брата згорбленого над креслярським папером, на якому вимальовувалися нові будови, насамперш церкви. А ще, на подив, народжувалися нові культурницькі проекти, хоча їх далеко не всі було так просто здійснити. Степан довгенько відко- лихував брата, коли не вдалася на позірний погляд цілком реальна затія з сатиричним виданням. Сергій показував листа від Євгена  Маланюка.

«Пане Професоре!

Від Вашого сина я дістав Вашу пропозицію (як Ви пишете «зорганізувати сат. журнал».

Правда, я тепер робітником і цілий мій день за- йнятий (з неділями включно), тому організувати щось – одночасно з працею, не міг би.

Але я поговорив з деким з малярів – вони охоче годяться на таку річ, як журнал. Першу скрип- ку в цьому мав би грати Едвард Козак і – лише він, бо то взагалі першорядний карикатурист. А щодо сов. тематики – незрівняний монополіст у нас. Маю до нього теж писати. Та при всім цім постає натуральне питання: 1) хто стоїть за цим журналом? 2) які матеріяльні перспективи? і 3) наскільки ця імпреза поважна?

Всі ці майбутні співробітники – люди фахові, не аматори, їм потрібен гонорар. Такі майстри, як Козак або Бутович, ледве чи схотять щось ро- бити «на пробу»...

З літературною стороною – особливо поваж- на проблема, яку далося б розв’язати лише в часі функціонування самого журналу. Сатириків у нас майже немає. Я також – жодний сатирик (міг би хіба редагувати та вести якийсь відділ).

Отже, постає цілий ряд питань, що вимагають відповіді, про яку Вас і прошу.

З пошаною Євг. Маланюк

P.S. Пробою могли би служити численні кари- катури Козака в «Лисі Микиті» – їх передрукову- вала майже вся преса»

Вельми шкода, звісно, думалося Сергію Проко- повичу, але як не тепер, то в четвер цю справу має- мо – і нам таки вдасться зробити: