Борозна у чужому полi

Здається, з тих пір тебе стали вважати самостійним художником, з почерком, що різниться від батьково- го. Празький успіх тепер не вважали вже випадковим.

тали премію майже всі, що їх зроблено в Новгород- ському стилі, і тільки один – в українському стилі, – мурована церква Е. Норверта. У цих часах декілька молодих українців студіюють архітектуру по різних чужоземних школах і, переймаючись ідеями, пробу- ють проектувати модерні будівлі. Як приклад, маємо модернізовану церкву за проектом архітекта Грицая на вулиці Потоцького у Львові. Дехто зі старших архітектів теж еволюціонує в напрямі модерної ар- хітектури (вілли в Крем’янці, Дубні та Луцьку архі- текта С. Тимошенка, кілька житлових будинків, між ними Тищенка біля Здолбунова, Сергія і Олексан- дра Тимошенків). Але в церковному будівництві, на жаль, нема спроби створити модерну церкву, цілком вільну від впливу старих стилів. Проф. Січинський пробує вернутись у церковному будівництві до ві- зантійських мотивів (церква на Закарпатті), вико- ристовуючи вже модерну залізобетонову конструк- цію для бань; кілька дерев’яних і мурованих церков на Волині С. Тимошенка. Архітект Левко Маслов робить шкіц церкви в кубістичному стилі й вистав- ляє його на виставці мистецького гуртка «Спокій». Тоді ж він публікує кілька коротеньких розвідок про волинські дерев’яні церкви та збирає дуже до- кладний матеріял з церковного будівництва в Лю- бомльському, Ловельському, Рівенському, Луцько- му та Костопільському повітах на Волині. На велику шкоду нам 1943 року німці розстріляли Л. Маслова, як закладника, матеріал, що його він зібрав, заги- нув для історії української архітектури; збереглася тільки невелика збірка про Холмські церкви, видана під час війни. З модерного напрямку треба згадати конкурсові проекти 1937 року на костел в Яновій Долині; одну премію дістав тоді Левко Маслов, а дві

Дивовижна річ… Вітри цього здичавілого століття вирвали   з  коренем   здебільшого   найталановитіших з українства, гнали й шпурляли, як висхлий типець, європейськими  витоптаними  і  випаленими  полями, а врешті й через океан перекинули; видавалося, вже ніколи те вирване коріння не зачепиться за ріллю і всохне навсігди. Аж ні, виявилося воно напрочуд жи- вучим. Не вартує тобі, Олександре, писати  найшир- ше про тих, хто підвалини клав, як твій батько. Мову вже можна повести про покоління наступне, твоїх ровесників.  От хоча  б про Юліана   Ястремського.

Вихованець університету Манітоби, Каліфорній- ського університету та Мангаттан-коледжу в Нью- Йорку, твій ровесник, стільки доброго вже зробив, що до нього і тутешній люд віру набув.

А хіба він такий одинак?

Від 1945 року група українських архітектів опи- нилась на чужині й цілком відірвалася від україн- ського ґрунту та від українських пам’яток. Молодша частина, вихована в чужих школах, часто-густо зо- всім не знає своєї архітектури та навіть не знає того, що робили її попередники. Тим часом у скупченнях української еміграції в Америці, Канаді, Австралії та в інших країнах існують архітектурні проблеми, і їх треба розв’язувати якнайліпше, щоб показати нашу культуру чужинцям, які до нас приглядаються. Куль- тура народів часто оцінюється архітектурою, тим- то від розуміння цього залежить майбутність нашої еміграційної архітектури. На наш погляд, досконала, оригінальна архітектурно, модерна церква станови- тиме нам і для тієї країни, де ми живемо, більший здо- буток, аніж поганенькі копії наших, хоч би й гарних, старовинних пам’яток. Очевидна річ, що нічого не робиться відразу; треба багато вкласти праці, щоб наше громадянство освідомило собі архітектурні проблеми та відповідно поставилося до належного й достойного нашої культури оформлення наших громадських домівок, церков та власних будинків. Досі відбулося тільки два архітектурних конкурси на еміграції: один 1946 року – на церкву в Мюнхені (першу премію дістав арх. Блакитний) і другий кон- курс на українську церкву в Канаді. І це вже великий поступ, хоч, може, їх наслідки багатьох архітектів не задовольняють. Навіть під впливом старих традицій треба творити, а не копіювати наявні будівлі. Одне з головних завдань архітектури – це пристосовування будівлі до оточення та застосування не пережитих іще конструкцій і форм, бо інакше ми тільки змен- шуватимемо вартість копійованих пам’яток, а не прославимо їх на чужині.

Досі більшість архітектурних проектів  в Амери- ці для українців виконували чужинці, і тільки від 1947 року існує в Нью-Йорку перше архітектурне бюро архітекта Юліана Ястремського, який спроектував ду- ховний інтернат у Вашингтоні та церкву в Станфор- ді, Нью-Джерсі. Сергій Тимошенко, перебуваючи від 1946 року у Ванкувері (збудована), в Саскатуні (збудо- вана), в Елдмонті, і перепроектував церкву в Торонто. Почав був також проектувати українську церкву для Буенос-Айреса....

Тяжко зробити повний огляд 50-літнього етапу в українській архітектурі, не маючи майже ніяких друко- ваних матеріялів, тому буду вдячний кожному читачеві цих рядків за доповнення та зауваження. Навіть із тих нечисленних архітектурних пам’яток багато знищено, архітектурні матеріяли по історії української архітек- тури. Належний розвиток може запевнити архітектурі тільки повна політична свобода та вільний обмін думок з іншими народами. Здобутки архітектури західного світу напевно будуть мати великий вплив на поновно відроджену українську архітектуру, яка, хочу надіятись, зможе імпонувати своїм і чужим не тільки традиційніс- тю, але й сучасністю та новими   здобутками».

Збігло кілька місяців опісля публікації, і перед Сергієм Олександровичем Тимошенком лежав від- гук. З тим, що писав адресат, він був місцями згоден, а місцями ладен іти на суперечку і то затяту. Тимошен- ко не певен в оповіді про ті події чи факти, що чужі вуста передавали, зате не мав підстав сумніватися в баченому і чутому особисто, самим пережитому.

Але хоч як би там було, автор не заперечує най- істотнішого: національна архітектура – багата і роз- маїта, і ніхто не подужає зіпхнути її у могилу.

«До редакційної колегії

«Вістей Т-ва Українських інженерів в Америці».

Шановні панове!

В І/23 числі «Вістей» було надруковано стат- тю Ол. Тимошенка «Українська архітектура в ХХ столітті». Стаття дуже цікава і змістовна, про- те, на жаль, очевидячки – за браком у автора до- статньої інформації, декотрі з поданих в ній відо- мостей потребують поправок і доповнень.

Вважаю за необхідне подати деякі з них до відо- ма читачів. До стор. 2: Будинок «Прісутствєнних мєст» у Києві, збудований в 1857 р. за традиціями Миколаєвської «казьонної архітектури», не має нічого спільно з так зв. «російським стилем», який постав і виробився в останній четвертині ХІХ століття. «Російський стиль» урядовим стилем ніколи не був.

Збірка «Українське мистецтво»  була  видана не Данилом Щербаківським, а Вадимом Щербаків- ським. В 1913 році Данило Щербаківський був авто- ром другої збірки під тою самою назвою, надруко- ваною в 1926 р.

Маляр С. Васильківський не брав ніякої участи в складанні проектів будинку Полтавського зем- ства і проектів для нього нікому не замовляв.

На конкурсі з 5 проектів було ухвалено проекта, зробленого архіт. В. Кричевським, за його власною ідеєю,  самостійно  і без будь-чиєї допомоги.

Конкурс мав місце не в 1907 році, а ще в 1903 р. В. Кричевський вже тоді був не «молодим архітек- турним креслярем», а 30-літнім архітектором- митцем, учнем архіт.-митця С. Загоскіна та акад. архітектури Ол. Бєкєтова, і мав за собою більше