Зневiрений дух

Думки цього молодика — трохи дивні — мене дуже зацікавили, і я ковтав, якщо можна так сказати, кожне слово, яке пошепки злітало з його тонких блідих вуст. Обличчя молодика освітлювалося дивовижним вогнем, набувало якогось фантастичного виразу, очі ставали дедалі глибші й виразніші, і я кинувся в плин його думок, що поніс мене у безмежжя мрій.

— Не думайте, — сказав він, — що космополітизм, якому я відданий, не має своїх гарячих прихильників.

При цих словах він дістав з нагрудної кишені сюртука маленьку газетку, випущену десь на півночі Німеччини. Видана в таємній друкарні руками молодих апостолів справжньої свободи, Найсправедливішого й найрівноправнішого космополітизму, ця газета була тлумачем високих, красивих, юних ідей. Вона закликала народи до священного союзу проти найжорстокіших тиранів на землі, вимагала поставити поза законами світу ці жалюгідні величності, цих нікчемних дипломатів-одноденок, війни, в яких проливається із святого серця народів стільки крові.

Прекрасна мрія, яка починає належати всьому світові, яка стає переконанням, не зможе йти мирним шляхом, не зможе обійтися без крові, вона знесе не тільки голови коронованих тиранів, але й змете народи, які пригнічують інші народи!

Вибило годину ночі. Мій співрозмовник швидко підвівся, заховав газету в кишеню, подав мені праву руку, натягаючи водночас лівою капелюха на голову.

— Мене звати Тома Ноур… А вас?

Я назвав себе. Він вийшов, а мені в голові застугоніла думка зробити його героєм якоїсь повели.

Повернувшись додому, я черкнув сірником, щоб засвітити лампу, і побачив у тьмяному світлі книжку новел з шістьма гравюрами. Сірник погас, я залишився в темряві.

— Цікаво, — сказав я сам собі,— чи не впізнаю я в цьому чоловікові Тассо, якщо роздивлюся його ближче?

Темрява довкола мене була метафорою його імені: Тома Ноур, себто — Тома Хмара.

II

Вирішивши закарбувати цього чоловіка в одній зі своїх новел, я поклав собі неодмінно зійтися з ним якомога ближче.

Згодом ми бачилися багато разів і, оскільки щось інстинктивно тягло мене до нього, я запропонував йому навідуватись до мене. Я знайшов у ньому друга, котрий приходив тільки для того, щоб посваритися, ходив він винятково тільки в чорному, на людях реготав, мов навіжений, бо вдома плакав, він ненавидів людей і був примхливий, мов жінка, — і все це лише для того, щоб не подобатися світові, який не подобався йому.

Досі він ще жодного разу не запросив мене до себе. Нарешті одного дня зробив мені цю невимовну честь. Я пішов до нього. Мешкав він у високій просторій і порожній кімнаті. В кутках під стелею тихо й мирно розвивали свою індустрію павуки, на долівці в кутку дрімали купою одна на одній кілька сот книжок, кожній із них снилося, мабуть, щось своє, вміщене між її палітурки, в другому кутку стояло дерев’яне ліжко з солом’яним матрацом і червоною ковдрою, перед ліжком стояв брудний стіл, поверхня якого була розмальована великими готичними й латинськими буквами, що з'явилися з-під ножичка якогось шибеника-хлопчака. На столі папери, списані віршами аркуші, газети — вже розірвані або ще не розрізані, брошури-одноденки, з тих, котрі роздають безплатно — і все це в дивовижному незбагненому безладі.

Над книжками в кутку висів виконаний олією в натуральну величину погрудний портрет хлопця років вісімнадцяти — з довгим чорним волоссям, з топкими рожевими вустами, з білим, наче мармуровим, обличчям, з величезними, обрамленими довгими чорними віями, голубими очима під густими бровами. Які променисті були ці неймовірно голубі очі, скільки в них було чистоти, як непорочно, з великою дівочою ніжністю дивляться вони на глядача! Справжній витвір мистецтва. Хоч юнак на портреті й був одягнений по-чоловічому, але його тонкі, ніжні, маленькі білі руки, ніжні риси обличчя, яскраві, м’які, невимовно глибокі очі, опукле невеличке чоло, волосся, що спадало довгими хвилями, спонукало до думки, що на портреті зображено перевдягнену дівчину.

— Хто вона? — спитав я Тому, який розлігся на червоній ковдрі.

— А-а, вона!.. — усміхнувся кін. — Усе тобі жінки ввижаються! Можу поклястися честю, що це чоловік, такий само, як ти чи я.

— Але ж ці очі…

— Ці очі?.. О, якби ти хоч раз побачив ці очі в житті, то вони ввижались би тобі в кожній вранішній зорі, у кожній голубій морській хвилі, у кожному проблиску небесної синяви, що сяйне крізь хмари. Який вродливий був цей хлопець і яким молодим помер! Це був мій друг, може, єдиний справжній друг, він любив мене безкорисливо й помер заради мене. І коли моя дилетантська в малярстві рука змогла передати красу цих очей, які видаються тобі красивими, можеш собі уявити, які красиві вони були насправді. Такими красивими вони закарбувалися в моїй темній, холодній, божевільній душі, ніби прорізалися крізь хмари на темному склепінні неба дві… лише дві голубі зорі. Ти, друже, здається, збираєшся стати газетярем… Після своєї смерті я заповідаю тобі невеличкий зошит — роман мого життя, — ти зробиш із його довгих літ, з моїх утомлених, одноманітних і заплаканих сумних років жваве чтиво на часину для завсідника кав’ярні, для заромантизованого молодика чи палкої дівиці, котрій уже нічого втрачати, бо вона вже не може кохати, і вчиться писати по романах любовні листи.

— О ні! Ви, хто стає в позу на кшталт млосних героїв французьких романів, ви, хто кохає, мов сентиментальні німці,— відповів я, — та, незважаючи на це, їсте, як англійські матеріалісти, ви живете довго, і я запевняю тебе, друже мій, що ти, попри всю свою напускну чуттєвість, попри те, що обличчя твоє випромінює небесний героїзм, проживеш набагато довше, ніж я. На що ми заб’ємося?

— Я вже сказав, — відповів Тома. — На наші біографії, написані в формі новел. Якщо я помру раніше, то залишу тобі свою, якщо ти — я забираю твою, ось і все.

Одного разу я прийшов до нього вночі. Місяць стояв уповні, а в хаті не знайшлося навіть недопалка свічки. Тома мрійливо валявся в ліжку й курив жадібними затяжками з довгого цибуха, жар люльки зблискував у темряві кімнати, мов червоне вогняне око. Я стояв біля відчиненого вікна й милувався блідим обличчям місяця. Навпроти помешкання Тома гордовито височів палац одного з так званих наших аристократів. Вікна на горішньому поверсі були відчинені, і звідти в пічну тремтячу тишу виливалися ніжні звуки піаніно, а тремтливий юний дівочий голос посилав до неба свої легкокрилі, прозорі, фантастичні молитви. Я заплющив очі, бо мені здалося, ніби я сню наяву. Ніби я опинився в величезній, сухій піщаній пустелі, над якою виблискує казково блідий місяць, мов обличчя помираючої незайманої діви. Опівнічна пора… Пустеля мовчить… повітря мертве, і живе тільки моє дихання, тільки око моє живе, щоб я міг бачити на сріблястій хмарині в самісінькому зеніті білого янгола, який, стоячи на колінах і згорнувши руки, виспівував божественну, глибоку й тремтливу молитву: молитву діви. Напіврозплющивши очі, я побачив крізь відчинене склепінчасте вікно посеред розкішної зали юнку в білому одязі, її довгі тонкі пальці пурхали по білих клавішах чутливого піаніно, і інструмент вторив легенькими скриками божественних нот її ніжному, м’якому й тихому голосу. Здавалося, то небесний геній британця Шекспіра послав на землю нового місячного янгола — нову Офелію. Я ще раз заплющив очі й одразу ж знову опинився в величезній пустелі, білий палац перетворився в сріблясту хмаринку, а юна дівчина в білому — в янгола, що стояв на колінах. Потім щосили, аж до болю стискуючи повіки, я відігнав своє видіння в темряву — тепер я вже не бачив нічого, тільки чув, як затихає, зникаючи, мов даленіючий спомин, молитва діви.

Музика давно вмовкла, а я, перебуваючи в її полоні, все стояв, міцно заплющивши очі. Коли ж нарешті отямився від своїх мрій, горішнє вікно в палаці було зачинене, в залі панувала темрява, а на шибах вигравали срібні зайчики місячного світла. Повітря було прозоре й по-літньому тепле — враз місячні промені, пронизавши темряву кімнати, впали на обличчя Томи, який лежав горілиць. Він був блідіший, ніж будь-коли раніше, і мені здалося, ніби два місячні промені визолотили дві маленькі сльозинки, що покотилися з його заплющених очей.