Останнi орли

Два днi тому, коли тiтка частувала Сару наливкою, їй пiд час розмови спала шалена думка: дати звiстку про себе Петрусевi в Малу Лисянку… А тепер вона й зовсiм сердилась на себе, що ранiше не спробувала зробити цього, маючи ще таку помiчницю, вiрну й вiддану, як мати Естерки. Там уже, може, кров ллється… а вона тут, у глухому закутку, не може нi перев'язати ран своєму коханому, єдиному, нi крикнути йому, що вона його любить бiльше за життя… Або ось зараз з'явиться її грiзний кат i скаже їй свою жахливу волю, а Петро не знає, де вона, i не прилетить навiть закрити їй на прощання очi.

"Ох! — простогнала Сара. — А час летить i летить! За цi два днi Естерка й не навiдалась сюди… Що робити? Що робити?" — заломила вона руки.

В цей час у сусiднiй кiмнатi почулися кроки, i за хвилину ввiйшли до неї батько з тiткою. Сара завмерла й не могла звести очей: вона вiдчувала, як у грудях в неї все похололо, й чекала смертельного удару мовчки…

— Саро, дитино моя! — звернувся до неї лагiдним голосом Гершко, й поблiдле обличчя вiдразу вкрилось рум'янцем. — Менi сестра багато про тебе говорила, i з кожним її словом моє серце млiло од радостi… Може, i я був трохи черствий: вiд працi й клопоту кам'янiє наше чоловiче серце… а в жiнок воно м'якше й чутливiше… дай, боже батькiв наших, щоб ти не лукавила душею й по правдi жила, не зраджуючи нi бога, нi мене, анi обраного народу. Я схилив своє серце до прохання твого i даю при сестрi слово, що збережу тобi свободу, за твоїм бажанням, поки не примусять мене змiнити своє слово невiдкладнi обставини… Отож старайся забути… все минуле… всi страхiття його… всi помилки… слухайся другої своєї матерi… i змiцнюйся у вiрi… Хто знає? — якось загадково усмiхнувся Гершко. — Може, i я, на старiсть, iще ошалiю… i добрий єврей, хай навiть i жебрак, здасться менi людиною… Ну, слухай же тiтку, а головне — набирайся сили… Менi ще в справах треба тут недалеко з'їздити, то щоб я тебе застав отаку, — розвiв вiн широко руками.

Сара хотiла була, кинутися на шию батьковi, але непереможна сила стримала її, i вона тiльки покiрно поцiлувала батькову руку.

На другий день пiсля вiд'їзду Гершка тiтка зробила Сарi несподiваний сюрприз — взяла її з собою прогулятися в мiстечко. Пiсля двотижневого затворницького життя ця прогулянка була для Сари справжньою радiстю. Дитячий, давно забутий захват охопив дiвчину… I каламутна бистра рiка, i навислi гори, i стрiчка зелених садiв бiля їхнього пiднiжжя, i високе синє небо з розкиданими по ньому перлистими хмаринками — все захоплювало Сару, й вона не могла стриматися вiд радiсних вигукiв. Та найбiльше вона зрадiла, коли зустрiла на базарi Естерку. Дiвчинка в присутностi грiзної хазяйки вдала, що незнайома з небогою, та проте потайки прокралася за ними й, вибравши слушну хвилину, коли стара зайшла до крамницi, швиденько пiдбiгла до Сари.

— Панночко, люба, ой, яка я рада!

— Приходь сьогоднi!.. Важливе дiло… — встигла їй шепнути Сара й помiтила, що Естерка, ховаючись у юрбi, всмiхнулася й кивнула їй головою.

По обiдi Сара вийшла в двiр i почала нетерпляче чекати Естерку. Цiлу нiч мiркувала вона, як би це за допомогою Естерчиної матерi сповiстити свого сокола Петра про себе й дiстати вiд нього звiсточку. Це бажання, або лiпше сказати мрiя, загорiлося днiв три тому в Саринiй душi й тепер пекло її вогнем… А Естерка все не приходила! Чи, може, вона не зрозумiла її, а усмiхалася й кивала головою просто так?

Уже посутенiло, й засмучена Сара зiбралася була йти до своєї свiтлички, як нараз хтось несподiвано шарпнув її за рукав.

Сара швидко оглянулась.

— Ой, це ти, Естерко? Чому так пiзно? — кинулась вона до дiвчинки.

— Не можна було… Хазяйка коло хвiртки сидiла… Я, як стемнiло, перелiзла через паркан.

— Вей мiр! А мене ось-ось покличуть вечеряти. Що робити? Слухай! — вона вхопила дiвчинку за руку й, одвiвши її в далекий куток двору до халупки, де вже лягла темна пелена темряви, почала квапливо шепотiти, весь час тривожно озираючись навколо:

— Менi неодмiнно треба побачитися з твоєю матiр'ю. Дуже, дуже важлива справа! Розумiєш?

Естерка вся перетворилася на слух i, широко розплющивши очi, мовчки кивала головою на знак того, що вона добре все затямила.

— Oй, яка важлива! — говорила Сара. — Там далеко-далеко, звiдки привiз мене мiй батько, є молодий єврей… жених мiй… Розумiєш? Тiльки батько не хоче його нiзащо… вiн бiдний… То я хочу написати йому й послати нашому наймитовi листа… вiн знає, де Абрум, вiн знайде його й передасть… Але, боронь боже, якщо батько дiзнається, що я пишу йому. Ой мамеле, що менi тодi буде! Тодi все ферфал! Розумiєш? Так треба, щоб i муха не знала, щоб i стiна не чула…

— Ой-ой, який секрет, розумiю! — мало не задихнулася Естерка вiд хвилювання.

— Атож, атож! Так ось що: перекажи матерi… нехай вона про це подумає i порадить, що робити? Або нехай вона спробує найняти якогось хлопа, щоб повiз листа мого в Лисянку, пiд Чигирин… Я не знаю, скiльки миль туди… ми недовго їхали… та однаково, я нiчого не пошкодую… Розумiєш?

— Гiт, гiт! — кивнула головою Естерка й прожогом кинулася за рiг хати, почувши хазяйчин голос.

— Чого ти, Саро, до ночi стовбичиш тут? — незадоволено мовила Рухля. — А я тебе все жду вечеряти.

— Даруйте, мамо! — обняла Сара її за шию. — У свiтлицi душно, а тут так гарно, я задумалася i забула про вечерю.

— Ну-ну, тiльки не задумуйся: цур їм, тим думкам!

Наступного дня, як посутенiло, Естерка постукала в паркан i через шпарину шепнула Сарi, що мати взялася за її справу, бо ладна заради неї перерватися, але що справа ця важка й коштуватиме багато грошей, i додала, нарештi, що коли мати знайде хлопа та обмiркує гешефт, то тодi навiдається…

Три днi до пiзньої ночi просиджувала Сара в своєму дворику, попросивши дозволу в тiтки й пiсля вечерi дихати годинку-другу чистим повiтрям. Та все було марно: нi Естерка, нi її мати не з'являлися нi в дворi, нi пiд парканом. Коли й третього дня нiхто не прийшов, Сару охопив одчай, i вiд цього вона, мабуть, злягла б у лiжко, якби четвертого дня зранку не з'явилася до її тiтки з таким нетерпiнням очiкувана Естерчина мати.

Це трапилось пiд час снiданку, в присутностi Сари.

Жебрачка смiливо ввiйшла до свiтлицi й, не виявивши нiчим, що вона знає Сару, звернулася до хазяйки, пропонуючи їй вигiдний гешефт: якийсь економ, мовляв, привiз на базар добру вовняну пряжу в мiтках i недорого править, то вона ладна сторгувати її для панi.

— А щоб я не помилилася, — додала вона, — то нехай вельможна панi дасть менi для взiрця своєї нефарбованої вовни, я порiвняю, котра пухнастiша й м'якша… нехай панi дасть ключi, я знаю, де в коморi лежить вовна.

Рухля гостро поглянула на жебрачку й вiдповiла їй пиховито:

— Нi, тобi я не довiрю ключiв, пiду краще сама.

Жебрачка низько вклонилась i шанобливо, стала коло дверей, а як хазяйка грюкнула й сiнешнiми дверима, то вона, смiючись, звернулася до збентеженої й сторопiлої Сари:

— Я так i знала, що ключiв вона менi не дасть. Ну й гiт!

— Моя рiдненька! — кинулась була до неї Сара, але єврейка спинила її рухом.

— Нехай панна сидить… на всякий випадок… так безпечнiше… Я б i сама кинулась цiлувати своїй благодiйницi руки, та боюся… Ну, так слухай: менi Естерка все розповiла. Тiльки важка це справа… Хто вiзьметься в таке пекло їхати? Хоч i хлоп, а все-таки свого життя йому шкода. Та ще й про таке подумай, моє райське яблучко, — треба вибрати вiрну людину, щоб я її, як себе, знала, щоб вона, коли вiзьметься, хоч i за добрi грошi, то вже поїхала… Так, на галай-балай, усякий охоче погодиться, аби вхопити грошi… Ой-ой, ще й як погодиться, та тiльки й за околицю не виїде, а сховає грошi за пазуху, i бувай здоровий, — щоб я мала стiльки добра, коли брешу.

— То немає, виходить, вiрного посланця? — засмучено спитала Сара.

— Чому немає? — мовила єврейка. — Якщо людина щось хоче знайти, то вона цiлi днi шукає, поки не знайде. Є в мене вiрний i чесний хлоп! Цяця… Ото я все й чекала його, а потiм два днi умовляла. Боїться, каже, що це на той свiт треба їхати.