Останнi орли

А незабаром до цього долучилась iще нова полегкiсть: Гершко виїхав у своїх гешефтах зовсiм з мiстечка i виїхав, як казала тiтка, надовго… Не бачити свого мучителя, не тремтiти перед його холодними, зеленими очима було для Сари справжнiм щастям, i вона тепер могла вiльно дихати й навiть тiшитися мрiями в своїй самотинi.

Одного тiльки Сара тепер боялася — хутко одужати й не знайти, не мати в руцi певного засобу, який би мiг у будь-яку мить звiльнити її вiд мук.

Одужання в її план не входило, навпаки — на хворобi вона сподiвалася виграти час, а може, й свiй порятунок, а тому вирiшила знахарчиного зiлля не пити, а обманювати тiтку й виливати все за вiкно, та, крiм того, якнайменше їсти. Що ж до другої обставини, то думка про неї не давала Сарi спокою нi вдень нi вночi, невiдступне переслiдуючи її й доводячи майже до божевiлля. Нi мотузка, нi рiка не були надiйними засобами — кати в хвилину насильства завжди могли вiдрiзати їй цей шлях… "От якби нiж, кинджал або отрута… але де їх добути, де їх знайти?" — мучила себе Сара такими запитаннями, не знаходячи на них вiдповiдi.

Пiсля вiд'їзду Гершка тiтка зайшла раз до Сари й завела розмову:

— Ти все ще блiда, як лiлея, й мало їси… Тужиш, моя дитино? Сара поцiлувала, як звичайно, її в руку й мовчки опустила очi.

— Авжеж, тужиш… я бачу, — вкрадливо говорила Рухля. — Та й не дивно: у двох таких покоях можна задихнутися… без простору, без вiльного духу… Давно б я тобi волю дала, та твiй батько наговорив менi, що ти i потайна, i зла, що тобi вiрити не можна… I справдi, я нiякою ласкою, нiякою щирiстю не можу заслужити в тебе цiлковитого довiр'я: бачу добре, що тебе гризе туга, а ти все-таки нi слова! Як же я допоможу тобi, коли не знаю причини. Я могла б порадити дещо й батьковi, походила б коло нього… якби знала, про що клопотатися й чого остерiгатися… а слiпому шукати дорогу важко… Ну, та бог з тобою, може, ти, гарненько узнавши мене, й полагiднiшаєш, а все-таки я, на свiй страх, хочу тобi дозволити гуляти в нашому дворi.

Сара зрадiла цьому дозволу й гаряче розцiлувала тiтку, пояснивши їй свою недовiрливiсть деспотизмом батька, який залякав її з дитинства.

Двiр, в якому тiтка дозволила гуляти Сарi, був невеликий чотирикутник, оточений з усiх бокiв високим парканом, увiнчаним зверху гребенем гострих цвяхiв; в кутку двору стояла якась халупка з широким димарем. Двiр був зовсiм порожнiй, i жодна жива iстота — нi собака, нi кiшка, нi курка — не порушувала в ньому тишi, а тому, сидячи в дальньому кiнцi двору пiд парканом, можна було чути плескiт тихої рiки й шурхiт рiнi. Та, незважаючи на те, що цей тiсний двiр був зовсiм вiдрiзаний вiд навколишнього свiту, Сара невимовне зрадiла, побачивши над собою клапоть ясної блакитi, а над черепичним дахом будинку, в якому вона жила, нескiнченну стiну гiр, що химерними бiлястими силуетами вирiзувалися на м'якiй синявi неба, зливаючись вдалинi з високим пасмом хмар.

Сара приходила сюди й, сiдаючи на призьбi халупки, вдихала на повнi груди струменi запашного повiтря, прислухалася до плескоту хвиль i залiтала думками за скелястi верховини, за туманну млу, в далекий край, до дорогих людей…

Тiтка, помiтивши, що чисте повiтря добре впливає на вiдновлення сил у Сари й що вона пiд час прогулянок поводиться спокiйно, дозволяла їй частiше гуляти, так що дiвчина проводила майже цiлi днi в дворi.

Якось уранцi, сiвши на своє улюблене мiсце на призьбi, Сара раптом почула, що в порожнiй халупцi хтось нiби переливав з горщика в горщик воду. Вiд несподiванки дiвчина перелякалась. Не встигла вона заглянути до халупи, як низенькi дверi вiдчинились i на порозi показалась якась дiвчинка, вся обвiшана мокрими пасмами вовни. Дiвчинка хутко пройшла повз Сару й заходилася розвiшувати на вiрьовцi мокру, допiру пофарбовану вовну. Сара затулила рукою рот, щоб криком не виявити своєї присутностi. Але крик все-таки вирвався, коли дiвчинка обернулася до неї личком: Сара впiзнала в нiй Естерку, дочку жебрачки, яка врятувала її вiд смертi. Дiвчина так зрадiла цiй зустрiчi, що мало не кинулася обiймати Естерку, але стрималась, щоб не привернути увагу своїх стражниць. Коли мала верталася в халупку, Сара тихо її покликала:

— Естерко!

Дiвчинка здригнулась, здивовано глянула на Сару й потiм, упiзнавши її, вся спалахнула вiд радостi й кинулась до неї з криком:

— Ой вей!

— Цить, дитинко! За мною стежать! — застерегла її Сара, притиснувши до грудей. — Ти одiйди i вдавай, що мене не знаєш, що нiколи мене не бачила. Не дивись на мене так i, розмовляючи, не оглядайся, щоб нiкому й на думку не спало, що я тобою цiкавлюся, що я тебе про щось розпитую.

— Гiт, але ж чому? — здивувалася Естерка. — Тебе лаятимуть, що ти з бiдною дiвчинкою водишся?

— Нi, не те, пiсля розкажу… Ти собi розвiшуй вовну… Я одiйду до паркана… отак, мiй адамантику… Тепер, одвернувшись одне вiд одного, й будемо потихеньку розмовляти… Що це за вовна й навiщо ти її розвiшуєш?

— Щоб вiтром сушилася… Мама приходить сюди й варить бiлу вовну в рiзних фарбах… От коли вона вивариться, то я переполiскую, викручую й розвiшую, щоб сушилася.

— Навiщо ж хазяйцi стiльки вовни?

— Вона взимку плете панчохи та коци й продає.

— I мама твоя сюди приходить?

— Влiтку рiдше… тiльки тодi, як фарбує, а взимку й до панчiх, i до коцiв.

— Ага! Виходить, ви служите в цiєї хазяйки?

— Атож, — зiтхнула дiвчинка. — Дає нам стару одiж… а коли — то й хлiба. Панi Рухля дуже скупа…

— Ой, ой! Бiднi ви! Якби в мене були грошi… а то лише дещо з речей…

— Мама за одiж дiстає грошi… Ходить на базар i дiстає, - щебетала Естерка. — Вона багато всього носить i на руцi, i на плечi… Купує сама, а то й випрошує в добрих людей… а потiм дома чистимо, латаємо — i на базар… I я з мамою ходжу. Панна не була на базарi?

— Нi, — сумно всмiхнулася Сара. — Мене не пускають… Слухай, Естерко, мама твоя, коли я про щось попрошу, не розкаже хазяйцi?

— Ой, вей! Борони боже! Мама все плакала за панною… Зi мною разом плакала… "Так, — каже, — шкода, що пальця б собi урiзала…" Мама моя така добра, сама не їсть, а все менi…

— Я так i думала, — зрадiла Сара, i очi її засяяли. — Я б через тебе передала перстень. У мене їх багато… продайте… я й вам допоможу… i менi треба грошей. Тiльки мовчiть, щоб мама не призналася, що знає мене, що зi мною має гешефт.

— Ой, хiба ми не знаємо! Багато речей треба продавати потайки, з-пiд поли. Нехай панна буде спокiйна.

— Ну то пiдiйди сюди з вовною, а я передам.

Естерка збiгала в халупу, вхопила там цiлий оберемок вовни й, пiдiйшовши до

Сари, спритно й непомiтно взяла в неї перстень. У Сари промайнула думка, чи не на ферфал вона його вiддала. Але дiвчина засоромилася своєї пiдозри й безтурботно спитала в Естерки:

— А яке це мiстечко?

— Кам'янка.

— А рiчка як зветься?

— Днiстро.

Сара задумалась. Таких назв вона не чула, а тому й вирiшила, що потрапила просто на той свiт. Далi розпитувати їй було важко, вона замовкла, а потiм, почувши тiтчин голос, поспiшила пiти в хату, щоб не зустрiтися з нею.

Наступного дня Сара вийшла в звичайний час погуляти надвiр i застала вже там Естерку. Дiвчинка радо посмiхалася до неї й кивала з-за вовни голiвкою. Сара сiла на оцупку пiд парканом i ждала, поки Естерка пiдiйде до неї.

— Мама вiтає, - прошепотiла вона, дивлячись убiк. — Ой леле! Яка вона рада! Спершу злякалася за перстень… "Дорогий, — каже, — боюсь…" А потiм я впросила… багато дали за нього, осьо!.. — простягла вона з-пiд поли руку й висипала на колiна Сарi жменю срiбних монет — талярiв i злотих.

— Ой мамо! — вигукнула здивовано Сара й, затулившись полою, швиденько сховала грошi в кишеню. П'ять талярiв вона вiддала назад Естерцi. У цей час почувся грiзний хазяйчин голос.

— Ти! Байстря! — закричала вона.

— Що панi хоче? — обiзвалася Естерка, вiдскочивши вбiк, i боязко пiдiйшла до хазяйки.

— Вус? Ти їси фарби разом iз своєю матiр'ю-злодiйкою? Га?! — накинулась на неї Рухля.