Останнi орли

— Вей мiр! — сплеснула Сара в одчаї руками. — То що, вiн не погодився? Ой цуре, цуре!!

— Не побивайся, кралечко, — махнула рукою жебрачка, — я будь-кого умовлю… ой-ой, та ще як! I його умовила — дорого хоче, але якщо ти погодишся заплатити, то вже листа твого довезе.

— Скiльки вiн хоче? — швидко спитала Сара.

— Ой багато! Ой гевулт, як багато!

— Скiльки ж?

— Цiлi двi сотнi злотих!

— У мене грошей немає… Але за скiльки можна продати оцi перли? — i Сара квапливо зняла з шиї чотири разки рiвних, великих, коштовних перлiв i дала їх жебрачцi.

— Ой-ой! — тихо скрикнула єврейка. — Цiле щастя, а не перли! Тiльки от бiда: важко на такий товар покупця знайти… Особливо менi, убогiй: кожен подумає, що вкрала… Щоб я так на свiтi жила, якщо не подумає… менi i в руки страшно таке брати… Ой вей, а якщо довiдаються? — i вона, боязко озираючись навколо, вiддала перли Сарi.

— Нiхто, нiхто не довiдається! Присягаюсь, як перед богом! — захвилювалася Сара.

— Ой i страшно, i шкода менi тебе, крулевно моя! Ну, тiльки за перли бiльше не дадуть… коли нагально… як двадцять дукатiв, шкода!..

— Продавай за скiльки хочеш, аби тiльки посланця завтра вiдрядити!

— Гiт, гiт! Будь спокiйна!

У цей час рипнули дверi в сiнях. Жебрачка поквапно сховала перли за пазуху, шепнувши Сарi:

— Приготуй же листа. Увечерi, як смеркне, я зайду. Коли тiтка й жебрачка вирядились у мiстечко купувати вовну, Сара пiшла до свiтлицi писати листи — одного вигаданому Абрумовi, а другого — Петровi, але тут виникла перешкода. Як йому писати? Нi по-українському, нi по-польському вона не вмiла, та й, крiм того, не знала напевно, чи письменний Петро. Вона вирiшила написати йому по-єврейському. Звичайно, вiн, одержавши такого листа, понесе його до єврея, i той прочитає йому й пояснить. Отже, треба так написати, щоб Петро зрозумiв, у чому рiч, а чужий щоб не мiг уторопати, про що йде мова. Довго думала над змiстом листа Сара й нарештi вирiшила написати якнайкоротше: головне — повiдомити Петра, де вона перебуває… а про все iнше — то вже буде його клопiт…

Вона написала докладну Петрову адресу, а йому тiльки таке: "Сара, Гершкова дочка, перебуває в мiстечку Кам'янцi, на Днiстрi, недалеко вiд Ямполя. Поспiшай, а то загину".

Листа до Абрума вона залiпила воском i просила, передаючи його жебрачцi, щоб посланець нiзащо не вiддавав його Петровi, а взяв би тiльки вiд нього вiдписку, що той одержав свого листа. Якщо ж до посланця протягом трьох днiв сам Абрум по листа не прийде, то щоб вiн листа цього привiз назад. А головне — хоч яку-небудь записочку вiд Петра, на доказ того, що посланець справдi був у Малiй Лисянцi, — це найголовнiше.

Наступного дня рано-вранцi єврейка зайшла знову до Рухлi сказати, що продавець погодився й жде її на базарi. Сара випросилась теж прогулятися разом з ними в мiстечко. Вибравши хвилину, коли тiтка розраховувалася з продавцем за вовну, Естерчина мати шепнула Сарi, що все зроблено так, як вони умовились. Вiд радостi бiдолашнiй Сарi забило дух, i вона мало не впала: на щастя, в крамницi, бiля якої вони стояли, була холодна вода, i вона швидко вгамувала незвичайне хвилювання, яке охопило ослаблий органiзм дiвчини. Освiжившись водою, Сара сiла на лавi, блаженно усмiхаючись, i нiчого не чула й не помiчала, що робилося навкруги. Все життя, все буття її було зосереджено тепер на однiй думцi: "Через тиждень мiй Петро про все довiдається, через два може бути тут… а в мене обiцяного строку, мабуть, бiльше, як пiвроку. О господи, аби вiн тiльки живий був!"

Сара так перехвилювалася, що, повернувшись додому, не вийшла навiть обiдати. Стурбована тiтка пiшла була в спальню до небоги, але, побачивши, що вона спить, не схотiла її будити.

Сара вийшла з свiтлицi тiльки надвечiр.

Тiтка кинулась розпитувати, як вона себе почуває, i коли Сара почала запевняти, що в неї нiчого не болить, стара змiряла її недовiрливим поглядом i спинила свої допитливi очi на Сариному обличчi, що палало як мак.

— Ой-ой! Якщо ти здорова, — сказала вона, — то повинна бути голодна, ти ж не обiдала…

— Я довго спала, мамо, — опустила очi Сарi, — може, зо сну менi й не хочеться їсти, але я їстиму.

I вона через силу стала вечеряти. Стара раз у раз поглядала на небогу й з сумнiвом похитувала головою.

— Я хотiла тобi сказати, щоб ти коштовних речей так не кидала в кiмнатi, — зауважила вона наприкiнцi Сарi, — а як скидаєш, то давай краще менi на схов.

— Гiт! — ледве чутно вiдповiла Сара й вiдчула, як швидко збiгла з її обличчя кров i прилила до серця.

Нi жива нi мертва сидiла вона й чекала, що тiтка зажадає принести їй перли, але стара мовчала, певно, забула, про що допiру говорила.

Попрощавшися з тiткою, Сара мерщiй пiшла в свою кiмнату й замкнула зараз же за собою дверi. Цiлу нiч не заплющила вона очей: її думки то линули слiдом за посланцем у Лисянку, примушуючи радiсно битися серце, то поверталися до тiтчиного запитання про перли, i тодi її огортав страх. Наступного дня вийшла Сара блiда, з темними колами пiд очима. Стара пильно поглянула на Сарину шию, але не сказала нiчого. Мабуть, її стурбував хворобливий вигляд дiвчини й одвернув думки вiд перлiв.

День для Сари минув без клопоту. Вона мусила випити фiлiжанку якоїсь настоянки i пiсля неї справдi заспокоїлась i мiцно заснула. А тiтка тим часом разом з Естерчиною матiр'ю заходилася розбирати куплену вовну й дала Сарi цiлковитий спокiй, тiльки наполягаючи за обiдом i вечерею, щоб та їла побiльше й випивала по келиху меду. Щоб догодити тiтцi, Сара не суперечила її бажанню.

Минуло ще три днi, дiвчина цiлком заспокоїлась, i почуття радостi, що спершу, мов буря, охопило її серце, тепер жеврiло тихою вiдрадою i колихало її на райдужних хвилях неосяжного щастя.

Днiв через два, коли Сара сидiла в затишному куточку подвiр'я, поринувши в мрiї, тiтка гукнула її якимсь особливим, неласкавим голосом:

— Саро! Батько твiй приїхав i кличе тебе негайно до себе. Сара здригнулась i спершу не зрозумiла, хто її кличе й куди; та коли панi Рухля вдруге й голоснiше гукнула її, вона затремтiла, мов осиковий лист, охоплена якимсь незрозумiлим жахом. Мовчки пiдвелася дiвчина й пiшла на тiтчин поклик, заточуючись, наче в неї пiдгиналися ноги. А тiтка її ще й напутила:

— Гляди ж, не супереч батьковi!

Гершко зустрiв дочку урочисто, поклав їй на голову руки й, прошепотiвши беззвучно молитву, мовив до неї холодним тоном, який не припускав заперечень:

— Суро, дочко моя! Негайно надiвай на себе найкраще вбрання i прикрась себе золотом, перлами та смарагдами…

— Навiщо, тату? — спитала тремтячим голосом Сара. Вона стояла перед ним блiда як стiна, вхопившись рукою за горло, нiби намагаючись ослабити зашморг, що затягся круг її шиї…

— На те, що твiй жених, родич великого цадика уманського, приїхав сюди й жде свою наречену коло школи.

З Сариних грудей вирвався страшний крик, i вона впала батьковi в ноги;

— Гевулт! Змилуйся! Не вбивай своєї єдиної дочки! — заволала, припадаючи до батькових нiг, Сара. — Ти ж дав слово, при мамi ось, що рiк матиму волю! Хоч на пiвроку дай менi її! Ой… вей, хоч на пiвроку!

Гершко насупив свої навислi, широкi, рудi брови, й з-пiд них блиснули на Сару сповненi злостi сiрi, з зеленими полисками очi.

— Я сказав, поки не змусять мене обставини, — засичав Гершко. — А ось тепер i спонукали мене невiдкладнi обставини… кругом здiймається буря… кожен намагається втекти в безпечне мiсце… i твiй жених, звiнчавшись, повезе тебе до Львова… Втратити такого жениха я не хочу, а тому й наказую тобi одягтися негайно i йти разом з нами до шлюбу.

— Тiтонько! Мамо! Заступiться! — в розпачi впала Сара в ноги Рухлi.

— Встань i скорися своєму батьковi, а моєму братовi, — похмуро заговорила Рухля. — Вiн тебе врятує вiд страшного злочинства, од пекельної зради. Ти хотiла одурити нас, одурити мене? Ти хотiла зрадити свого батька, зрадити своїх кревних, зрадити свою вiру? Та великий бог Iзраїлiв, i вiн вiддав зрадникiв у руки своїх вiрних синiв! Чи знаєш ти, яка тебе чекає кара за такий злочин? За нашим святим законом тебе треба побити камiнням, як паршиву собаку, як прокляту тварюку…