Останнi орли

— Так, — провадив далi Залiзняк, — i архiєпископ узяв з усiх шляхтичiв страшну клятву, що вони не залишать у Польщi жодного схизмата, а тих, що опиратимуться перед унiєю, винищуватимуть як розбiйникiв i бунтарiв.

— О господи! — сплеснув руками старець Єлпiдифор.

— Спалять православнi храми й монастирi, — говорив далi Залiзняк, — порозганяють усiх ченцiв, усiх священикiв наших i перетнуть нам всi шляхи до переяславського владики й на лiвий берег Днiпра.

— Смерть їм, гонителям Христа! — вигукнули разом Аркадiй i Найда. — Не вiвцi ми, i якщо вони вирiшили добути шаблю, то й ми добудемо ножа!

При цьому вигуку Найди Залiзняк швидко обернувся й зупинив на ньому радiсний погляд. Бiльше йому не треба було нi слiв, нi розпитувань, нi запевнень: перед ним стояв не смиренний чернець, а розпалений гнiвом запорозький козак. Смагляве обличчя Найди палало, гнiвно зведенi брови надавали йому грiзного вигляду; в чорних, як вуглини, очах спалахували затаєнi iскри. У своєму чорному чернечому одязi вiн здавався якимсь страшним, караючим ангелом.

Зiтхання полегкостi вирвалося з могутнiх Залiзнякових грудей.

— А наступного дня, — розповiдав вiн, — зiбрався в Уманi сеймик i на ньому всi одноголосно ухвалили виконати за всяку цiну присягу, яку дали папi, i на сеймi в Варшавi скасувати всi декрети короля й припинити втручання Росiї.

— Загибель, смерть! — простогнав отець Єлпiдифор i безсило схилив голову на груди.

— Не смерть, а боротьба! — вигукнули разом Аркадiй, Найда й Антонiй. — Живими не здамося проклятим римлянам! Побачимо…

— Стривайте! На бога! Заспокойтеся, братiє! — промовив Мельхiседек, простягаючи руки до Найди й Аркадiя. — Пане полковнику, може, це ще не правдивi чутки?

— Слова мої такi ж правдивi, немовби я сам був у ляхiв на сеймику i на свої вуха чув усе те, про що говорили вони! — поволi карбував слова Залiзняк.

Враженi його тоном, усi замовкли. Якусь хвилину в кiмнатi панувала напружена мовчанка.

— Навколо, кажу вам, затiвається щось лихе, — знову заговорив Залiзняк. — На Росi човни всi порубанi, не пропускають угору нiкого, нi нашого чоловiка, нi жида. По березi Днiпра розставлено сторожу. Вiдрiзують ляхи нас од усього свiту, мабуть, намiряються винищити всiх. Поки є час, треба рятуватися… Тобi ж, чесний отче, паче всiх. Я поспiшав до тебе чимдужче, щоб остерегти: ляхи постановили на своєму сеймi найперше знищити тебе, як вони iменують: першого бунтаря схизматського.

По обличчю Мельхiседека пробiгла сумна усмiшка.

— Про мене не турбуйся, друже: багато разiв одержував я вiд них пiдкиднi листи з усякою лайкою й погрозами, та господь оберiг мене, обереже й далi, коли я ще потрiбний тут, на землi.

— Що було ранiше, того не можна порiвняти з тим, що є нинi! — рiшуче заперечив Залiзняк. — Ранiше були погрози, а тепер будуть справжнi кари. Через тиждень, не пiзнiше, ляхи зберуться в Лисянцi й передусiм кинуться на тебе. Рятуйся, панотче, поки ще не пiзно! Я з козаками проведу тебе до берега Днiпра.

— Рятуйся! — скрикнули разом Аркадiй i Антонiй.

— Рятуйся! — сказав отець Єлпiдифор, пiдводячись з мiсця й простягаючи до Мельхiседека тремтячi руки. — Заради братiї своєї рятуйся!

Коли Мельхiседек почув вiд усiх пораду "тiкати й рятуватися", обличчя його спалахнуло.

— Менi рятуватися?! — промовив вiн обурено й, пiдвiвшись з мiсця, гордо випростався на весь свiй могутнiй зрiст. — Щоб я в час бiди залишив свою паству? Хто мiг порадити менi сiє? Нехай не заволодiє мною страх i не вдасться ляхам похитнути дух мiй! — вигукнув вiн грiзно'i з силою стукнув патерицею об землю. — Зостануся тут до останнього дня, хай не збудеться речене в святому письмi: "Поражу пастиря, i розiйдуться вiвцi!"

Безстрашна й горда вiдповiдь Мельхiседека запалила всiх присутнiх.

— Так, правда твоя, отче! — гаряче пiдтримав його Аркадiй. — Не личить нам тiкати вiд ляхiв i вiддавати їм на поталу народ наш! Лишайся з нами i будь спокiйний… Нехай тiльки поткнуться сюди ляхи! Ми їм приготуємо добру зустрiч!

— Поляжемо всi, а вiдплатимо їм за всi їхнi звiрства! — пiдхопив Найда.

— Зброя єсть, запаслися, — поквапно докинув Антонiй. — Вистачить на всю братiю…

— У лiсах повно козакiв! А з такими ватажками, — Залiзняк поклав руки на плечi Найди i Аркадiя, — ми перевернемо всю Польщу.

— I перевернемо, i розтопчемо це гадюче гнiздо! — гаряче пiдхопили ченцi.

— Зупинiться! Що ви глаголите? — заволав Мельхiседек. — Чи ви гадаєте, що я пiднiму свою патерицю й оберну її на меч?

— Гадаємо! — палко вiдповiв Аркадiй. — Первосвященики не раз ставали на захист храму господнього…

Мельхiседек iз жахом вiдступив.

— У всякому разi, благослови нас, чесний отче, кiнчати це святе дiло! — промовив Залiзняк, схиляючи голову перед Мельхiседеком.

— Не так, не так, братiє! — заговорив знову Мельхiседек. — Не мечем, не кров'ю, а правом… Ти знаєш ухвалу одного сеймика, але ти не знаєш, що ухвалили iншi!

— Усi зiйдуться на одному! — перебили Мельхiседека вигуки присутнiх.

— Але сейм коронний!.. Там буде репрезентант Росiї; ми напишемо в Петербург, проситимем, благатимем; менi обiцяли там велику допомогу…

— На допомогу Росiї ми й сподiваємось, весь народ надiється на неї! — вiдповiв Залiзняк. — Але ти бачив сам, превелебний отче, як поважає шляхта волю iмператрицi!

— Слово Росiї в ляхiв не допомогло нам нiчим, тепер лишається надiятись тiльки на її зброю.

— На бога, братiє, надiйтеся! Бiльше терпiли, потерпiть ще!..

— Для чого? Навiщо? Чого нам iще ждати? Хiба того, щоб ляхи налетiли на нас зненацька, i вчинили наругу над нашою святинею, й остаточно спустошили цей край? — палко заговорив Залiзняк.

— Нi, нi, панотче, не хитай нашої волi!

— Сам бог карає тих, хто вiддає свою святиню на наругу ворогам! — палко скрикнув Найда.

— Так, брате! I ми не вiдступимось вiд неї, - говорив далi Залiзняк. — Повiдай, превелебний отче, чи не тобi сказали там, що коли на Вкраїнi через утиски почнеться бунт, то тодi Росiя може втрутитися збройне й примусити шляхту ствердити в Польщi право й потоптаний закон?

Мельхiседек схилив голову на знак згоди.

— А чи видали ж тобi на пiдкрiплення сих слiв якусь грамоту чи листа?

— Нi, се говорилося словесно, й важко було зрозумiти, чи ховали цi слова щось бiльше.

— Ех, горе! — з досадою вигукнув Залiзняк. — Хоч би грамота, хоч лист, хоч троє написаних слiв…

— Що? Про що говориш ти? — зацiкавились усi присутнi.

— Звiстка про те, що було сказано тобi, превелебний отче, облетiла весь народ, усi надiються на допомогу царицi, скрiзь ходить чутка, що вона видала твоїй милостi золоту грамоту до всього українського народу, щоб повставав вiн, а вона пришле на допомогу своє вiйсько.

Залiзняковi слова страшенно всiх зацiкавили, особливо ж отця Антонiя. Смагляве обличчя його почервонiло.

— Правда, правда! — озвався вiн квапливо, ступивши вiд дверей на середину келiї. — Чував я не раз про якусь золоту грамоту, та тiльки не знаю, до чого це?

— Нi, — сумно заперечив Мельхiседек. — Грамоти менi не давали нiякої, а на словах обiцяли…

— Що слова! — вигукнув з досадою Залiзняк. — Слово — не папiр! Та коли б нам така грамота — все Запорожжя, вся Україна… та що там — море повстало б кругом! Отець Антонiй не одривав очей вiд натхненного обличчя Залiзняка.

— Превелебний отче, — вирвалося в нього мимохiть, слiдом за словами Залiзняка. — А чи не можна попросити таку грамоту?

— Нi! — сумно зiтхнувши, вiдповiв Мельхiседек. — Справи державнi вельми делiкатнi, i нiхто не захоче одверто виказати свої намiри.

— Що там просить! Та якби я тiльки в науцi писарськiй мастак був…

Отець Антонiй зупинив на Залiзняковi нетерплячий, сповнений чекання погляд, та Залiзняк нараз круто урвав свою мову.

Усi насторожились.

В монастирськi ворота хтось нетерпляче стукав.

Присутнi завмерли, чекаючи чогось лихого.