Останнi орли

То допомагаючи Мокрицькому, то дiючи самостiйно, озброєнi шляхетськi команди розсипались по всiй Українi, приводячи до послуху нiбито охоплений бунтами народ.

По всiй Українi почали чинитися небаченi страхiття.

Селян, котрi не хотiли прилучатися до унiї, били, вiшали, садовили на палi, церкви закривали, грабували в них усе церковне майно; священикiв, якi лишалися вiрними православ'ю, нещадно били, виривали їм бороди, стригли голови, розривали роти, набивали на шию такi важкi колоди, що їх ледве можна було обхопити руками, i так посилали нещасних у Корсунь, резиденцiю митрополита унiатського, на остаточний суд. Суд той здебiльшого закiнчувався жахливою смертю бiдолашних мученикiв: їм давали по триста канчукiв, шмагали на смерть рiзками, душили димом.

Вiддаючись з такою заповзятiстю дикому релiгiйному фанатизму, шляхтичi, а також представники унiатського й католицького духiвництва не забували й про життєвi вигоди.

Для збирання коштiв на спорудження будинку духовної мiсiї було вирiшено обкласти грошовою пенею всiх, хто чинив опiр унiї.

Користуючись з цiєї постанови, шляхтичi взялися грабувати селян, вiднiмали в них усе, що тiльки можна було повернути на грошi, спалюючи в слiпiй жадобi навiть двори пограбованих…

Отже, дика розправа Мокрицького в Туровiй не була випадковим явищем, а одним з фактiв насильств, котрi почалися далеко вiд мiсць, якi тут згадуються, але швидко поширились по всiй Українi.

Радiсний настрiй, яким перейнявся весь народ пiсля повернення Мельхiседека й при звiстцi про королiвський декрет, що, мов блискавка, пролетiла вiд Днiпра до Днiстра, почав хутко мiнятися на нестямний страх, збентеження й гнiв. Мокрицький i шляхта нетерпляче чекали вiйська, яке мало прибути. У Мотронинському монастирi не знали поки що нiчого про це. Наступного дня, пiсля вiд'їзду Найди, поїхали з монастиря й генеральний обозний з дочкою, i монастирське життя знову ввiйшло в свою колiю. Прочани прибували юрбами; майже щодня з'являлися представники вiд сiльських громад, просячи прилучити їх до православ'я й прислати благочестивих священикiв; приїжджали посланцi вiд настоятелiв православних церков з проханням прислати їм списки королiвського декрету, щоб прочитати народовi, i вся монастирська братiя, разом з Мельхiседеком, проводила цiлi днi в посилених трудах i клопотах, то переписуючи копiї королiвських декретiв i грамот, то приймаючи нових прочан, то їздячи в сусiднi села на церковнi треби.

Непомiтно пролетiв тиждень.

Повернувшись з Лебединського монастиря, Найда привiз тривожнi вiстi про дiї унiатiв. Достеменно вiн нiчого не взнав, але чув, що в кiлькох селах пани й унiати чинили страшнi свавiльства, грабунки й страти.

Звiстки, якi привiз Найда, пiдтверджувалися i втiкачами з пограбованих сiл, але Мельхiседек ще не надавав особливого значення цим фактам i заспокоював усiх, проповiдуючи терпiння й надiю.

Якось увечерi, коли в монастирi були вже позамиканi всi ворота й Мельхiседек вiддавав у своїй келiї останнi накази Найдi, почувся дуже сильний стук у монастирську браму.

Найда й Мельхiседек здригнулись i тривожно перезирнулися. За кiлька хвилин у келiю ввiйшов послушник i сказав, що до монастирських ворiт пiд'їхав полковник Залiзняк з козаками, привiз когось хворого й просить, щоб пустили в монастирський двiр.

— Впустiть, усiх впустiть! — швидко мовив Мельхiседек. — Залiзняк наш перший лицар. Скажи, щоб добре нагодували чесних козакiв, а пана полковника проси сюди та передай отцю економовi, щоб прислав найкращого меду, хай гiсть пiдкрiпиться з дороги.

Послушник уклонився й вийшов.

За кiлька хвилин почувся брязкiт засувiв, i двiр одразу сповнився гамором, тупотом коней i покриками козакiв.

Почувши про приїзд Залiзняка, Найда страшенно збентежився.

"Знову Залiзняк? Видно, сам бог посилає цю людину назустрiч йому. Чим же закiнчиться теперiшнє їхнє побачення? Чи дiйде ж вiн, Найда, якогось рiшення?"

Недаремно ставив перед собою це питання Найда. Вiн почував усiм своїм серцем, що ця зустрiч iз Залiзняком матиме для нього вирiшальне значення…

Дверi вiдчинилися — i в келiю ввiйшов Залiзняк, а за ним отець Єлпiдифор, отець Аркадiй i брат Антонiй Молдован. Отець Єлпiдифор сiв на широкiй лавi, спершись руками на патерицю, а Аркадiй та Антонiй зупинилися коло дверей.

Широкими кроками пiдiйшов Залiзняк пiд благословення Мельхiседека й шанобливо поцiлував його в руку.

— Ну що, як живеш, пане полковнику? — звернувся до нього Мельхiседек.

— Та поки що бог милує i земля, на досаду ляхам, носить, — вiдповiв Залiзняк, по-молодецькому трiпнувши головою, i нараз побачив Найду, що стояв збоку.

— Що це, брате Iване, й ти тут? — вигукнув вiн, засяявши вiд радостi, й, пiдiйшовши до Найди, вхопив його в свої широкi обiйми. — А як ти потрапив сюди? Ну, та однаково!.. Ех, брате, сам бог послав менi тебе назустрiч, — казаз вiн, перериваючи свої слова козацькими поцiлунками. — Рук багато, голiв мало… гадаю, тепер уже ти не будеш вiдмовлятись i покликатися на спасiння душi. Настав час!..-

I нараз, схаменувшись, Залiзняк круто урвав мову й, обернувшись до Мельхiседека, сказав, нахиливши голову:

— Прости, превелебний отче, спалах радостi, — побачив старого бойового товариша, й серце затремтiло. А я до твоєї милостi не сам завiтав, а з гостем.

— Радий, радий, тiльки чому ж ти не попросиш його сюди? — здивувався Мельхiседек.

— Трудно, може, вiн у цю хвилину боговi душу вiддає… ледве довезли!

— Хто ж то?

— Священик села Турової.

— Його вже оглянув брат наш Антонiй, — сказав отець Аркадiй, — каже, що коли господь допоможе, то можна сподiватись удержати його життя. Антонiй на знак згоди нахилив голову й додав:

— Зело занепав вiн на силах: я дав йому келих нашої настоянки… лiпше стало… заснув…

— Та що ж з ним? — стурбовано спитав Мельхiседек.

— Хвороба звичайна, — з їдкою усмiшкою вiдповiв Залiзняк, — тепер вона скрiзь ходить. Спершу дали двiстi барбар ляхи, потiм душили димом у ямi гнойовiй.

— Де? Коли?! — скрикнув Мельхiседек, а разом з ним Аркадiй i Єлпiдифор.

— Та в селi Туровiй… пан офiцiал Мокрицький приводив людей до унiї!

I Залiзняк розповiв присутнiм про звiрства, якi чинив Мокрицький у Туровiй.

Ця жахлива розповiдь приголомшила всiх. Залiзняк закiнчив, а Мельхiседек усе ще сидiв мовчки в своєму крiслi, скорботно похиливши голову на схрещенi на патерицi руки…

Якусь хвилину всi мовчали.

— От, чесний отче, — першим перервав мовчанку Аркадiй своїм густим басом, що дрижав тепер од внутрiшнього обурення. — А ти ще вмовляв нас бути терпеливими й покiрними, хотiв примусити, щоб ми повiрили в силу королiвських декретiв… Ну, чим же допомогли вони? Чи приборкали Мокрицького й шляхту?

— Вони ще не знають про декрет, — вiдповiв Мельхiседек, пiднiмаючи голову i обводячи всiх скорботним поглядом.

— Нi, знають! — упевнено мовив на це Залiзняк. — Знають i вирiшили — шляхта й слуги папежа — знищити королiвський декрет!

— Звiдки ти знаєш це? — спитали разом усi присутнi.

— Знаю достеменно! В уманського губернатора Младановича зiбралася цього вiвторка вся мiсцева й навколишня шляхта, числом до трьохсот душ, — заговорив схвильовано Залiзняк. — Зiбралися всi для того, щоб обмiркувати, як боротися з гайдамаками i як вирвати з коренем схизму, котра знову пiдвела голову, завдяки трудам твоїм, чесний отче! На зiбрання се прибув архiєпископ гнєзнинський i прочитав. усiм присутнiм милостивий папiр од папи Климента XIII. Папа звертається до всiх вiрних католикiв — шляхтичiв польських, заклинає їх лишатися вiрними лицарями римського костьолу й вирвати з коренем раз назавжди схизму, що проявилася на їхнiй землi, а для цього не спинятися нi перед чим. I шляхтичi всi до єдиного за-присяглися виконати заповiт папи!

Глибокий стогiн вирвався з грудей Мельхiседека.

— О господи! — прошепотiв вiн. — Святi слова твої обернули на отруйнi жала, а заповiт твоєї любовi — на криваву ворожнечу й гординю.