Останнi орли

"Отак, — усмiхнулася Сара. — Вони дуже заклопотанi тим, щоб зберегти ув'язнену живою до приїзду головного ката… Але як полегшити тугу ув'язнення, як пом'якшити серця приставлених сторожiв? Ривка хоч i жорстока, та її завжди можна було купити за кухоль меду, а от як тiтка? Вона схожа на сову — i очi пронизливi, i нiс гачкуватий… Вчора вона була ласкава, а от сьогоднi, пiсля ради… О, якщо вона мене вiзьме в свої кiгтi, то не втекти менi…"

"От хiба що, — стрепенулася Сара, — менi одне лишилося: вiдтягти час, i на це в мене один спосiб — хвороба. Отже, треба всiляко не пiддаватися лiкуванню знахарки-тiтки, а приспати її ласкою… I, крiм того, треба на грiзний час мати пiд рукою такий порятунок, котрий би кожної хвилини мiг мене вирвати з рук катiв… Це головне, головне! — захвилювалась вона. — Тiльки так я зможу терпiти й спокiйно ждати останньої хвилини".

Спинившись на цiй думцi, Сара стала спокiйнiша; молодий органiзм, пiдкрiплений цiлющим сном, знову сповнився життєрадiсною бадьорiстю, в серцi зажеврiли надiї… Сонячний промiнь, пробившись крiзь щiлину вiконницi, вигравав у золотiй курявi всiма кольорами веселки й сповнював кiмнату ласкавим напiвсвiтлом. Навкруги панувала цiлковита тиша, тiльки з вулицi чи з двору чути було iнодi задерикуватий крик пiвня та якась пташка пiдлiтала до вiкна, й видовжена тiнь її то трiпотiла на протилежнiй стiнi, то зникала.

Сара схопилася була досить бадьоро з лiжка, але зараз же змушена була сiсти, бо ноги в неї i всi кiстки дуже заболiли. Та все ж таки треба було одягтися, а сукня була порвана. Поволi пiдiйшла Сара до дверей: вони були защепнутi з того боку. Дiвчина постукала й прислухалася, але вiдповiдi не почула. У сусiднiй свiтлицi, де приймала їх тiтка, певно, нiкого не було.

"Однак це зовсiм незручно", — подумала Сара й почала голосно кликати до себе Ривку, в сусiдню кiмнату хтось зайшов, i за хвилину на порозi спальнi з'явився батько з господинею дому.

Сара накинула на плечi велику хустку й покiрно схилилася, нiби ждучи вiд мучителiв, якi ввiйшли до кiмнати, неминучих ударiв. Блiде личко її ще бiльше поблiдло, темнi вiї закрили очi.

— Хай буде мир над тобою, дитино моя, — лагiдно промовив Гершко, урочисто простягаючи до неї руки.

Такий початок був вельми незвичайний, i Сара пiдвела очi на батька, щоб роздивитися краще вираз його обличчя. Довга стрiлчаста тiнь пробiгла по її щоках i знову зникла: обличчя Гершка, незважаючи на лагiднiсть тону, було суворе й таїло в зморшках своїх лють.

Сара покiрно поцiлувала простягнуту руку й здригнулась усiм своїм худеньким тiлом од внутрiшнього холоду.

— Ти сирота, — говорив далi тим же тоном Гершко, — i тiтонька Рухля найближча i єдина твоя родичка; ти її повинна шанувати й любити так, як свою, ох, небiжку матiр, i кожне слово її мусить бути для тебе таке ж страшне, як божий наказ, викарбуваний на каменi.

Сара здригнулася знову, й на темнiй крайцi її повiк блиснули двi чистi росинки.

— Не страшне, нi, — заперечила стара грубуватим, низьким, немов чоловiчим, голосом. — Я не хочу, щоб Сара мене боялася. Я хочу її любити, як любила свою померлу дочку Дебору… Ой вей, яка вона була! Перша на цiлий свiт i розумом, i вродою… Ой мамо, що то була за дитина! — i Рухля витерла непрохану сльозу, висякавши при цьому й гачкуватого носа. — Ой сирiтко, як тобi, — провадила вона, — не вистачає материнської ласки й теплого серця, котре б обiзвалося з любов'ю на твої сльози, так i менi, старiй сиротi, не вистачає дитячої любовi, яку нам бог посилає в нагороду за вiру й за нашi клопоти. От я тебе й хочу любити, як рiдну дитину, i хай буде в тебе не страх до мене, а цiлковита довiра й любов… — i Рухля пiдiйшла до Сари, обняла кощавими руками її голову й поцiлувала в чоло.

Сара впiймала руки старої i вкрила їх поцiлунками, а тiтка погладила по голiвцi свою нову дочку.

— Бачиш, i не заслужила ти такого щастя, — заговорив Гершко, — а милосердний наш бог, що виявив стiльки ласки до свого обраного народу, бог Iзраїлiв, котрого ти не раз зневажала, — вiн невичерпний у щедротах своїх i дарує тобi другу матiр, дарує без плати, набiр: ти це пам'ятай i не забувай! За таку ласку й ти мусиш заплатити чимось боговi. Ой, твоє минуле, твої грiхи й провини, так само, як i твоє зрадливе серце, вiдомi твоїй тiтцi, як вiдомi були й менi, нещасному, зганьбленому батьковi, а тому, якщо твоє серце не з каменю, то ти мусиш вiдкрити його своїй матерi: в нiй, у її ласках твої радощi, а в покiрливостi твоїй i в цiлковитому послуховi єдиний порятунок. Кажу ще раз, — грiзно пiднiс голос Гершко, — що менi легше бачити тебе зотлiлою в могилi, анiж мерзенною тварюкою серед живих, i що я не зiгну нi перед чим i нi перед ким своєї волi!

Сара випросталась. На її щоках виступили двi червонi плями й розлилися рожевою хвилею по всьому личку.

— З твоїм словом, тату, я згодна, — стримано прошепотiла вона, — смерть лiпша за ганебне життя.

— Вперта, — проскрипiв Гершко, втрачаючи самовладання.

— Уся в тебе, — всмiхнулася Рухля. — I батько повинен не гнiватись, а радiти, якщо дитина схожа на нього. Я от ще й не знаю дочки, а бачу її серце наскрiзь — адже я знахарка.

Сара з забобонним страхом глянула на свою названу матiр, i їй здалося, що, незважаючи на жартiвливий, ласкавий тон, пiд гачкуватим носом в тiєї змiїлася єхидна усмiшка.

— Так от я й бачу, — вела своє стара, — що просьбою та ласкою з нею можна все зробити, а погрозами нiчого не вiзьмеш… Гершду, мiй старший родичу! Ти просив мене заступити твоїй дочцi рiдну матiр, то дай i права менi материнськi:

Сару нiчим не лякай, бо вона й хвора ще… а хвороба може будь-кого зламати, не те що…

— Хоч би одужати й вiдпочити! — простогнала Сара.

— Так, так, дитино моя, — заступилася тiтка, — нiхто тебе й прикрим словом не скривдить, заспокойся й вiдпочивай… а я ще зiлля приготую… то ти в нас до зими як огiрочок будеш.

Гершко нiяково мовчав, кидаючи з-пiд навислих брiв на свою дочку лихi погляди. Вiн хотiв, як видно, поблажливо всмiхнутися, але замiсть посмiшки його рот скривила зла гримаса.

— Нехай буде по-твоєму, сестро, — нарештi сказав вiн, — може, я й слiпий, як Товiт, а ти менi вловиш рибу, жовчю якої зцiляться мої очi… Будь їй за матiр, а права материнськi я тобi передаю цiлком… Тiльки май на увазi, що спускати її з ока й на хвилину не можна: вона хотiла заподiяти собi смерть… вона на все здатна…

— Ой-ой-ой, не бiйся, брате мiй: од мого ока й думка її не сховається.

— Ну, хай благословить вас господь, — мовив нарештi Гершко й вийшов iз спальнi. За ним поспiшила й нова опiкунка Сарина, кинувши дiвчинi: — Я Ривку пришлю до тебе, дочко!

Так почалося в цьому закинутому куточку нове Сарине життя. Спершу, незважаючи на запевнення знахарки-тiтки в її материнських почуттях, Сара все-таки перебувала в справжньому ув'язненнi. Якщо вона лишалася сама, то її замикали в спальнi, не дозволяючи навiть Ривцi переступити порiг, i лише з тiткою дiвчина могла посидiти в сусiднiй свiтлицi, не далi. На вулицю ж i в двiр їй було зовсiм заборонено виходити: очевидно, Сару випробовували, й поширення її прав цiлком залежало вiд тiтки. Сара з першого дня збагнула це й старалася переконати опiкунку в цiлковитiй своїй покiрливостi, але на одвертiсть з нею не йшла, тим бiльше, що тiтка всякими хитрощами намагалася випитать в неї її таємницю, а сама була замкнута й нещира, таїлася з усiм вiд своєї названої дочки, — навiть не хотiла сказати, як зветься мiсце її ув'язнення… Тому-то й Сара не могла їй довiритися нi в чому, а на всi спроби викликати її на сердечну одвертiсть одмовчувалася або вiдповiдала наївно, вiдхиляючи зовсiм в iнший бiк тiтчинi пiдозри. В одному тiльки вона хотiла переконати тiтку, що жорстоке поводження батька довело її до озлоблення й зовсiм пiдiрвало здоров'я, а що iнше ставлення могло б викликати й iншi наслiдки: все це зрештою послабило недовiр'я опiкунки, й вона почала давати Сарi, хоч i дуже обережно, трохи бiльше волi.