Останнi орли

Михайло Старицький

Останнi орли

I

Минуло сто рокiв вiдтодi, як Богдан Хмель приєднав разом з iншими землями й Київ до Росiйської держави. Не одна буря й напасть прокотилися над сивою головою матерi городiв руських за це столiття: не раз її грабували, палили, руйнували i поляки, i татари в шаленiй боротьбi за цей ласий шматок; довго боролася й Москва з сусiдами, щоб удержати в своїх руках цю дорогу святиню, й змушена була навiть поступитися Польщi Правобережною Україною, вiддати до рук мучителям своїх кревних єдиновiрцiв, аби тiльки викупити Київ навiки. Тепер уже йому не було чого потерпати за своє iснування, — захищений од зовнiшнiх ворогiв, пiд опiкою росiйських царiв, вiн почав швидко розквiтати й розвиватися; з пожарищ i руїн знов зводились великi київськi святинi — Лавра, яка згорiла майже дощенту у двадцятi роки вiсiмнадцятого столiття, вiдродилася знову з попелу, завдяки щедрим пожертвам монархiв i монархинь, починаючи з Петра I, а особливо завдяки щедротам Єлизавети Петрiвни. Малоросiйськi гетьмани, запорожцi, а також магнати великої й малої Росiї, та й увесь православний люд, приносили щедрою рукою благостиню на побудову й прикрашення храмiв у Пе-черську. Споруджено було мурований славетний храм Успiння пресвятої богородицi, велику соборну церкву, що iснує й нинi; її заснували ще 1073 року преподобнi Антонiй i Феодосiй Печорськi, а потiм вона була вщент зруйнована татарами в 1240 роцi; i аж пiсля двохсотлiтнього запустiння її вiдбудував князь Симеон Олелькович; i нинi, пiсля численних розорень мечем i вогнем, вознеслася вона з 1729 року сiмома позолоченими банями до неба, прикрасилась чудовим живописом, возсiяла внутрiшньою лi-потою. Незабаром, по закiнченнi храму, споруджена була 1745 року, на подив усьому свiтовi, й велика дзвiниця, яка сягнула хрестом своїм хмар у небi й навiяла своєю надзвичайною величчю багато легенд. Праворуч i лiворуч од великої церкви уздовж просторого лаврського двору виросли одноповерховi мурованi будiвлi келiй i простяглись густi алеї черемхи, лип i безу; весь двiр оточив високий мур, а в серединi його з'явилося багато менших церков — святих апостолiв Петра й Павла, святого Михайла, першого митрополита київського, святого Сергiя, радонезького чудотворця, живоначальної тройцi, святого Миколая та iншi, а головний вхiд прикрасився чудовою брамою.

По Святiй горi серед виплеканих, пишних садiв повитикалися зеленi покрiвлi кам'яниць; вся гора заблискотiла, немов зорями, золотими банями й святими хрестами, а велетень дзвiниця стала сторожем над усiма святинями й з вершини гори, з захмарної височини оглядає донинi на пiвсотнi верст околицi, що лежать бiля її пiднiжжя…

Сповнилося пророцтво преподобного лiтописця: "Чи бачите гори сiї, яко на сих горах возсiяє благодать божа, i град великий має бути, i церков багато має бути споруджено".

Так, Київ уже виблискував красою, й щасливi мешканцi його тiшилися пiд захистом святинi й охороною єдиновiрної держави спокоєм i безпекою; але поруч з Києвом, всього тiльки за сiмдесят верст, за польським кордоном знемагав i падав у боротьбi з ляхами й ксьондзами рiдний, православний народi В одiрванiй вiд своїх братiв i славного Запорожжя Правобережнiй Українi почалося хиже, розбишацьке хазяйнування ненависникiв, винищувачiв руського племенi. Мов шулiки, мов гайвороння, налетiли звiдусiль на безталанну, осиротiлу Україну унiати, ксьондзи й пани; знову з'явилася на Українi страшна, кривава примара унiї й почалася дика розправа…

Позбавлена єпископiв i вищого духiвництва, вiддана в руки лише темних, безправних селян i майже таких самих сiльських попiв, бiдолашна руська церква судорожно билася з латинськими катами й страшними панськими командами, що налетiли на неї. Мов пiдстрелена ластiвка, трiпотiла вона й рвалася до рiдного гнiзда; та кордон польський вiдокремлював її вiд кревної святинi… Тiльки здалеку виблискував перед нею високо в блакитному небi золотий хрест лаврської дзвiницi. Близький, але недосяжний, вiн усе-таки пробуджував у серцях нещасних мученикiв i вiру, й надiю, — i не вгасала вона багато й багато рокiв!

З'явилися по всiй Українi шибеницi, вогнища, кривавi палi, запалали православнi церкви, стогоном i голосiнням сповнилася рiдна земля, та чим дужче шаленiли гнобителi, тим з бiльшою одвагою й самовiдданою любов'ю боронив бiдолашний люд свiй убогий, принижений храм! Пiвстолiття тривала нерiвна, згубна боротьба, — нарештi переповнилося гнiвом i.одчаєм серце народу, i спалахнуло востаннє козацьке серце!

Мов рiка крiзь прорвану греблю, ринули запорожцi з Сiчi, зняли в народi страшнi хвилi повстання й затопили кривавою повiддю всю Правобережну Україну. Кров'ю ворогiв i своєю страдницькою кров'ю залили вони землю, але вiдстояли рiдну церкву од злохижих ворогiв i принесли свiй хрест до київських святинь! Мир вашим тiням, темнi, невiдомi свiтовi страдники; не дочекалися ви за життя пишних трiумфiв, дiставши в нагороду за подвиг терновий вiнок, не залишили й iмен своїх на скрижалях iсторiї, але, як говорить єпископ Гервасiй, "нелюдськими за вiру стражданнями й терпiнням перед усiм християнським свiтом слави зажили, яку не зiтруть вiки, i з мучеництва вашого дiло славне потече повiстями, iсторiями у всi прийдешнi вiки".

Стояла рання, тепла весна… Яскраве сонце променилось i виблискувало на позолочених банях i хрестах печорських церков, обливало м'яким свiтлом срiблистi хвилi квiтучих садiв i лягало теплими тонами на уступах гiр, що збiгали до широко розлитого безбережною синявою Днiпра… В глибинi небесної блакитi поволi пливли й танули прозоро-бiлi хмаринки. В повiтрi повiвало нiжними пахощами молодої зеленi й меду… З садiв линули спiви солов'їв, а десь високо бринiла срiблиста трель жайворонка… Все було сповнене нiжними пестощами першої весни.

На широкому лаврському подвiр'ї, викладеному кам'яними плитами, ряботiли мальовничими гуртками прочани: однi мовчки стояли, поскидавши шапки, коло папертi головного храму, iншi сидiли навкруги пречудової дзвiницi, третi, посхилявшись на паркани, що вiдгороджували цiлi алеї квiтучої черемхи вiд церковного подвiр'я, тихо розмовляли, а деякi просто, розсипавшись по схилу за кам'яним муром, лежали хто як хотiв, пiдкрiплюючи свої сили убогим снiданком i милуючись з височини сизою безмежною далиною лiсiв i широким плесом батька Днiпра, що розлився коло пiднiжжя гiр; тiльки в час благовiсту вставали з своїх мiсць чисто всi прочани, побожно хрестилися й потiм знову починали промiж себе тиху розмову; на подвiр'ї стояв стриманий гомiн, як ото бджоли гудуть, повилiтавши навеснi з вулика…

— Ой, лишенько! — не вгавала вiд подиву й захоплення молоденька, з гарним овалом личка й великими чорними очима дiвчина, задираючи вгору свою голiвку, уквiтчану золотистою кульбабою й лiловими фiалками, щоб роздивитися хрест на дзвiницi. - I хто мiг побудувати таку дзвiницю? Висока, височенна… Такого високого немає нi дуба, нi явора! Оно хрест аж за хмари ховається…

— А хто б же мiг таке чудо та диво збудувати, — звичайно, святi! — промовила до дiвчини лiтня жiнка в намiтцi. — Будували сю дзвiницю дванадцять братiв, будували, молилися й пестилися; тiльки що збудують за рiк — а воно i ввiйде в землю, що вибудують — а воно i ввiйде… Так ото п'ять лiт минуло. Один брат не витримав, кинув i пiшов собi; може, вiн не дуже постився абощо… тiльки не витримав… а одинадцять братiв заходилися молитися ще дужче та й почали на шостий рiк будувати баню, а на нiй золоте яблуко й хрест… Збудували, ченцi i владика освятили все, а люди цiлу нiч стояли на колiнах та молилися… I що ж би ви думали? — звернулася оповiдачка до всiх слухачiв, що стовпилися коло неї. — На свiтанку вся дзвiниця вийшла з землi i вперлася хрестом у самi хмари…

— Господи, спаси й помилуй! — побожно зашепотiли слухачi.

— I всi, кажуть, цi брати, що будували дзвiницю, в печерах? — поцiкавився молодий, схожий на дiвчину, парубок у простiй, але гарно пошитiй свитцi.