Чорна рада

Ч ј старшина ж ≥з гетьманом на що?

Ч —таршини там багато, да н≥кого слухати.

Ч як н≥кого? ј —омко?

Ч ј що ж —омко? ’оть в≥н ≥ розумом, ≥ славою уз€в над ус≥ма, да й йому не дають гетьмановати.

Ч як же се так?

Ч ј так, що ди€вол замутив голову ¬асют≥ Ќ≥женському. ”же й чуприна б≥ла, €к у мене, ≥ зовс≥м уже д≥д; доживав би в≥ку на полковництв≥: так от же захот≥лось на стар≥сть гетьмановати. Ѕагато козак≥в ≥ його слухаЇ. ј €к в≥н соб≥ маЇтьс€ добре, то й бо€ре, що на ћоскв≥ коло цар€, що хот€ робл€ть, ≥ т≥њ за нього т€гнуть руку. ј —омко, бачте, навпростець ≥де, не хоче н≥кому прид≥те поклон≥мос€. ќтаке €к завелось м≥ждо старшими головами, то й козаки п≥йшли один против одного. ƒе зустр≥нутьс€, чи в шинку, чи на дороз≥, то й з≥тнутьс€. Ђ„и€ сторона?ї Ч Ђј ти чи€?ї Ч Ђ¬асютинаї. Ч Ђ√еть же к нечистому, бо€рський п≥дн≥жку!ї Ч Ђ“и геть к нечистому, пере€славський крамарю!ї Ч —ебто, бач, що —омко маЇ в ѕере€слав≥ своњ крамн≥ комори в ринку, так ¬асютинц€м ≥ звадливо. ќтак з≥тнутьс€, да й до шабель.

—лухаючи таку невеселу пов≥сть, полковник Ўрам ≥ голову понурив.

Ч ƒа потривай же, Ч каже, Ч адже ж —омка вибрали одностайне гетьманом у озельц≥?

Ч ќдностайне, Ч каже, Ч ≥ сам преосв€щенний ћетод≥й був там ≥ до прис€ги козак≥в приводив; да €к —омко соб≥ чолов≥к пр€мота, то й не в догад йому, що св€тий отець думав, мабуть, заробити соб≥ €ку сотн€гу чи дв≥ червоних на р€су. ј ¬асюта Ќ≥женський водивсь у старовину з л€хами, так проноза вже добрий: бр€знув капшуком перед владикою Ч той ≥ вимудрував щось на —омка, да й послали в ћоскву лист. ќт ≥ п≥шла така вже поголоска, що рада озелецька не слушна; треба, кажуть, ≥зозвати зуповную раду, щоб ≥ в≥йсько з «апорожж€ було на рад≥, щоб одностайне соб≥ гетьмана обрали ≥ одного вже слухали; бо ¬асюта хоче соб≥ гетьманства ≥ не слухаЇ —омка-гетьмана, а запорожц≥ соб≥ гетьманом Ѕрюховецького зовуть.

Ч якого се Ѕрюховецького? Ч аж скрикнув Ўрам. Ч ўо се ще за про€ва?

Ч ѕро€ва, Ч каже, Ч така, що слухаЇш, да й в≥ри н€ти не хочетьс€. ¬и знаЇте ≤ванц€?

Ч ќтак! Ч кажуть, Ч ≥ще б не знати чури ’мельницького!

Ч Ќу, а чули, €ку наругу прийн€в в≥н од —омка?

Ч „ули, Ч каже Ўрам. Ч ўо ж по тому?

ј „еревань:

Ч «даЇтьс€, —омко нала€в ≤ванц€ свинею, чи що?

Ч Ќе свинею, а собакою, да ще старим собакою, да ще не на самот≥, чи там нап≥дпитку, а перед отаманн€м, перед генеральною старшиною, на домов≥й рад≥ в гетьмана.

Ч √а-га-га! Ч засм≥€всь „еревань. Ч ќдважив сол≥ добре! Ч ќдважив сол≥ добре, Ч каже божий чолов≥к, Ч да зробив негаразд. ≤ванець був соб≥ не значний товариш, да за свою щиру службу старому ’мельницькому мав велику в його повагу ≥ шанобу. Ѕувало, проживаЇш у гетьманському двор≥, то й чуЇш: Ђ оханий ≤ванець! ≤ванець, друже м≥й Їдиний!ї Ч озветьс€ до його п≥д веселий час, за чаркою. Ђƒержись, ёру, Ч каже, бувало, синов≥, Ч держись ≤ванцевоњ ради, €к не буде мене на св≥т≥: в≥н тебе не ошукаЇї. ќт ёрусь ≥ державсь його ради, ≥ вже, було, що скаже ≤ванець, те й св€то. ј —омко, знаЇте сам≥, доводитьс€ ёрусев≥ д€дько, бо старий ’м≥ль держав уперве його сестру √анну; так в≥н ≥ незлюбив, що чура орудуЇ небожем. ƒа ото раз, €к з’њхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про в≥йськов≥ реч≥, от ≤ванець ≥ соб≥ до гурту Ч немовби гетьманський чура Ч да щось ≥ бл€вкнув з простоти. ј —омко знаЇте €кий? «араз загоритьс€, €к порох. Ђѕане гетьмане, Ч до ёрус€, Ч старого пса не пристойно м≥шати в нашу компан≥ю…ї ќт €к воно було, панове, коли хочете знати. я сам там лучивсь, то й чув своњми ушима. ƒа при мен≥ ж зчинивс€ й івалт уноч≥, €к —омко п≥ймав ≤ванц€ з ножем коло свого л≥жка. ƒа ото й судили його в≥йськовою радою ≥ присудили ус≥кнути голову. ¬оно б же й сталось так, панове, да —омко видумав ≤ванцев≥ г≥ршу кару: звел≥в посадити верхи на свиню да й провезти по всьому √ад€чу: Ч √а-га-га! Ч зареготав ≥знов „еревань. Ч отуз≥ по заслуз≥.

ј Ўрам усе слухав мовчки да й каже понуро:

Ч —е все ми знаЇмо.

Ч «наЇте, Ч каже кобзар, Ч а чи чували, що п≥сл€ того вкоњв ≤ванець?

Ч ј що ж в≥н, бгате, вкоњв? Ч питаЇ „еревань. Ч якби на мене, то враг би його й знав, що й чинити п≥сл€ такого сорому! як тоб≥ здаЇтьс€, бгате ¬асилю?

“ой т≥лько мовчки похитав головою.

Ч ќт що зробив ≤ванець, Ч прийн€в ≥знов слово божий чолов≥к. Ч ћабуть, нечистий напутив його. ѕочав грош≥ збирати, почав ус€кому годити, почав прохати ур€ду в гетьмана. “ой ≥ настановив його хорунжим. як же ото ёрусь не зм≥г держатись на гетьманств≥ да п≥шов у ченц≥, так ≤ванець, маючи в себе од ус≥х льох≥в гетьманських ключ≥, п≥дчистив щире ср≥бло, ск≥лько його там осталось, да й махнув на «апорожжЇ. ј там €к сипнув гр≥шми, так запорожц≥ за ним роЇм: Ђ≤ван ћартинович! ≤ван ћартинович!ї ј в≥н, ледачий, з ус≥ма обн≥маЇтьс€, да братаЇтьс€, да гор≥лкою поњть…

Ч Ќу, що ж ≥з сього? Ч ≥знов-таки спитав понуро Ўрам.

Ч ј от що з сього. «апорожц≥ так соб≥ його вподобали, що зозвали раду, да й бух ≤ванц€ кошовим.

Ч ≤ванц€! Ч аж скрикнули вс≥ у одно слово.

Ч Ќ≥, вже його тепер н≥хто не зове ≤ванцем, Ч додав божий чолов≥к, Ч тепер уже в≥н ≤ван ћартинович Ѕрюховецький.

Ч —ила небесна€! Ч закричав, ухопившись за голову, Ўрам. Ч “ак се його зовуть запорожц≥ гетьманом?

Ч …ого, панотче, його самого!

Ч Ѕоже правий, боже правий! Ч сказав ¬асиль Ќевольник, Ч переведетьс€ ж, видно, н≥ на що славне «апорожжЇ, коли так≥ гетьмани настали!

ј „еревань т≥лько см≥€вс€:

Ч √а-га-га! ќце так, бгатц≥, що штука! ≤ во сн≥ такого дива не снилось н≥кому!

Ч Ѕратт€ моЇ миле! Ч рече тод≥ полковник Ўрам. Ч “€жко моЇму серцю! Ќе здолаю б≥льш од вас тањтись! ѓду € не в ињв, а в ѕере€слав, до —омка-гетьмана; а њду от чого. ”крањну роз≥драли надвоЇ: одну часть, через недол€шка “етерю, незабаром в≥зьмуть у своњ лапи л€хи, а друга сама по соб≥ перевернетьс€ кат знаЇ на що. я думав, що —омко вже твердо с≥в на гетьманств≥, Ч а в його душа щира, козацька, Ч так м≥ркував €, що €краз п≥д≥йму його з ус≥ма полками на “етерю, да й привернем усю ”крањну до одноњ булави. √≥ркоњ п≥дн≥с ти моЇму серцю, божий чолов≥че, да ще, може, €к-небудь д≥ло на лад повернетьс€, њдьмо зо мною на той б≥к: тебе козаки поважають, твоЇњ ради послухають…

Ч Ќ≥, панотче, Ч перебив його кобзар, Ч не сл≥д мен≥ встр€вати до т≥њ «аверюхи.

Ќе нам теЇ знати,

Ќе нам про те, за те раховати:

Ќаше д≥ло богов≥ молитись,

—пасителю хреститись…

ј б≥льш, Ч каже, Ч мен≥ не по нутру ота м≥зерна€ пиха, що розвелась усюди по √етьманщин≥. ѕочали значн≥ козаки жити на л€дський кшталт ≥з великоњ розкош≥. ≤ вже байдуже њм тепер старосв≥тськ≥њ сп≥ви, що й люд€м у подобу, ≥ богу не противн≥: держать коло себе хлопц≥в ≥з бандурками, що т≥лько й знають р≥зати до танц≥в. ƒух м≥й не терпить сього!.. ≤ наша темна старчота, ради т≥Їњ ледащиц≥-гор≥лки, бринчить њм на кобзах ус€чину. «абули й страх божий. ”же ж ти не бачиш н≥чого, уже тебе наче вз€то ≥з сього св≥ту: так чого ж тоб≥ вертатись до гр≥х≥в людських? ”мудрив господь твою сл≥поту, то сп≥вай же добрим люд€м, не прогн≥вл€ючи господа; так сп≥вай, щоб чолов≥к на добре, а не на зле почувс€!

Ч Ѕгатц≥! Ч сказав „еревань. Ч ќт € почувсь на добре. ’од≥мо лиш до хати. “ам нам дадуть таких вареник≥в, що вс€ке горе на душ≥ одлигне. √од≥ вже вам гуторити про своњ смутки. я радуюсь, що господь послав мен≥ таких гостей, а ви т≥лько охаЇте та стогнете. Ќе засмучайте моЇњ гостини, забудьте своњ г≥рк≥њ думи хоч на сьогодн≥шн≥й веч≥р.

“ак говор€чи, устав да й пов≥в своњх гостей до хати. Ўрам ≥шов за ним, хитаючи понуро головою. ¬асиль Ќевольник голосно журивс€, на його гледючи. Ѕожий чолов≥к €сен був на виду, мов душа його жила не на земл≥, а на неб≥.

≤I≤

«агл€нув „еревань у пекарню:

Ч ≈, Ч каже, Ч да се ж ти мен≥ й жениха прив≥з, пане бгате! (ј в пекарн≥ давно вже сид≥в ѕетро Ўраменко, розмовл€ючи з „ереванихою ≥ з њњ дочкою Ћесею). Ѕач, €к у њх весело, не так, €к у нас! ўебечуть, наче горобц≥. ўо то за милий в≥к молодецький! ¬еди ж, ¬асилю, гостей у св≥тлицю, а € поздоровкаюсь ≥з молодим Ўрамен€м.