Жак фаталiст i його пан

Від цього часу Дідро оселився в Парижі як людина вільної професії, заробляючи принагідною літературною працею. Так почалося нове житя того Дідро, який належить до якоїсь п'ятки мислителів 18 віку (крім нього, ще Вольтер, Руссо, д'Алямбер, Монтеск'е, — як називати найвизначніших), що своєю діяльністю підготували ґрунт для французької революції й гуманістичного способу думання нового часу. Як співробітники славетної «Енциклопедії», або «Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел», вони відомі під загальною назвою енциклопедистів. Не одному з них це означення припадає подвійно слушно, а особливо Дідро: він був енциклопедистом як людина, що не пройшла байдуже повз жодну з тодішніх ділянок знання, почавши від філософії, політики, літератури, мистецтва й кінчивши математикою, фізикою, анатомією. Його спадщина, як брати тільки гуманітарні ділянки, містить у собі велику кількість філософічних есеїв, кілька романів і оповідань, драматичних творів (від Дідро починається у Франції т. зв. буржуазна драма); він був засновником мистецької критики у Франції, опублікувавши у своїх знаменитих «Сальонах» велику кількість критичних есеїв, як і кілька філософічних праць з загальної естетики, врешті неоціненну літературну вартість має його епістолярна спадщина. З другого боку, більше, ніж хто інший, на звання енциклопедиста вже у безпосередньому розумінні слова Дідро заслуговує як не тільки співробітник, а й видавець (спільно з д'Алямбером) названої енциклопедії, над виданням якої він працював з 1746 (перший том вийшов у 1751) року понад двадцять років і через усі труднощі довів її до кінця.

Як філософ і видавець «Енциклопедії», Дідро, здається, ці дві ділянки вважав найголовнішими в своїй праці і на літературну творчість (хоч був свідомий свого хисту й захоплювався нею) дивився як на приємну розвагу. Сам він спричинився до того, що його романістичні твори, ще за його життя заживши слави пе тільки у Франції, а й за її межами, появилися друком в оригіналі здебільша по його смерті (деякі з них, наприклад, «Жак фаталіст», завдяки зацікавленню Шіллера й Ґете, появилися в німецькому перекладі кілька років раніше). Дідро ніби не призначав їх до друку, і вони ширилися в рукописних копіях, розсиланих читачам “Correspondance littéraire” .

Дивна й либонь унікальна байдужість до літературної слави! Вона ж, мабуть, визначила й своєрідний чар романістичних творів Дідро: у психологічному наставлених, що він не виставляє себе на суд читача і не потребує перед ним позувати, він писав їх, наче б граючися, без тіні штучности й літературних умовностей, від яких не вільний кожен автор, що думає про друк твору і так чи так на читача зважає.

Дідро не потребував на це оглядатися, що особливо стосується «Жака фаталіста». Хоч те саме було й з «Небожем Рамо»: його видання має окрему цікаву історію, на яку тут немає місця. Зазначимо лише, що справжній рукопис, писаний рукою Дідро, був знайдений щойно у 1890 році. Щож-до «Жака фаталіста», то про нього теж немає певних відомостей, коли він написаний: припускають лише, що Дідро його кілька разів переробляв і час постання його кладуть на 1772-75 роки. Перше видання його друком в ориґгналі припадає на 1796 рік.

А тим часом мистецька проза Дідро заслуговувала па більшу увагу з боку її автора: його «Черницю» ставлять нарівні з романом абата Прево «Манон Леско», «Небожа Рамо» (роман у формі філософічного діялогу, що так багато спричинився до слави його автора) називають геніяльним твором, а про «Жака фаталіста» можна сказати, що з літературного погляду він перевищує обидва попередні. Зупинімося на ньому докладніше.

«Жак фаталіст» був написаний тоді, коли остаточно виробилися естетичні погляди Дідро, і саме тим передусім цікавий, що найповніше ці погляди відбиває, наче б ілюструє їх. Головний принцип, який Дідро кладе в основу своїх естетичних поглядів, — це правда життя, якнайбільша відповідність літературного твору дійсності, тобто (за браком іншого відповідного слова, скористуємося терміном, який у наш час зазнає дуже довільної інтерпретації, і тому його слід було б вважати негодящим) — реалізм. Не зайве буде тут навести в реалістичній концепції Дідро визначення ролі мистця, який у реальному житті, завдяки своєму талантові, бачить і вказує читачеві на ті явища, які звичайній людині не помітні: «(деталі) банальні, кажете ви; це те, що ми бачимо щодня! Ви помиляєтеся; це те, що відбувається щодня на ваших очах, і ви його ніколи не бачите... а мистецтво поета і великого маляра полягає в тому, щоб показати вам мінливу обставину, якої ви не помітили».

Правду життя у власних творах Дідро намагався унаочнювати різними способами. У «Небожі Рамо» тим робом, що головним персонажем зробив реальну історичну постать (у Парижі за часів Дідро дійсно був відомий небіж композитора Жана-Філіппа Рамо — Жан-Франсуа Рамо, що народився в Діжоні 1716 року, був учителем музики і потім вів богемське життя й помер у притулку для вбогих). У романі «Жак фаталіст» прагнення до правдивости розповіді виявилося в іншому: у підкресленому бажанні уникати штучних ситуацій, надзвичайного збігу обставин тощо, які звичайне явище в мистецькій прозі. Дідро безнастанно нагадує читачеві, що він до цих засобів не вдається, мовляв, уникаючи спокуси щось штучно скомбінувати, бо тоді — «прощай, правда розповіді». Або: «Зовсім же ясно, що я не пишу роман, бо не хочу вдаватися в те, що не завагався б використати романіст».

Очевидно ж, що в літературній розповіді такої абсолютної правди не може бути, і Дідро наражається на суперечність з самим собою, яку, до речі, сам же й бачить і, ніби граючися нею, надає розповіді особливого чару. Застерігаючися, що він говорить тільки правду, він одночасно вкладає в уста Жака (який є речником його поглядів) слова, які заперечують можливість об'єктивної правди, бож «кожен має свій характер, свій смак, свої пристрасті, у згоді з якими щось перебільшує або применшує...»

Друга риса, якою роман «Жак фаталіст» особливо сьогодні цікавий і заради неї самої був би вартий перекладу, в тому, що він у наші дні звучить так само модерно, як і двісті років тому.

Справді, «Жак фаталіст» клясичний антироман: він не має зав'язки, не має сюжету, позбавлений архітектонічної симетрії, і навіть його фінал умисне проблематичний. Роман починається з розмови автора з читачем, з якої виявляється, що Жак і його пан їдуть невідомо звідки й невідомо куди, як так само невідома й мета їх подорожі. Жак оповідає панові історію свого кохання, що переривається безліччю випадкових пригод, вставних новель і анекдотів і ледве доходить свого кінця. Врешті, персонажами роману є сам автор і читач, які раз-у-раз переривають розповідь філософічними дискусіями чи суперечками про те, як має далі розгортатися дія.

При цій строкатості роман повний ще й інших суперечностей. Якщо перша, згадана нами, міститься в тому, що теоретика, який деклярує тільки правду в мистецькому творі, перемагає мистець, фантазія якого виповнює роман безліччю несамовитих вигадок, то друга суперечність — знову між філософом Дідро, який устами Жака стверджує послідовний детермінізм (у його термінології фаталізм: «...усе, що тут, унизу, трапляється нам, добре чи зле, записане там, угорі»), і мистцем, який мусить визнати, що життя неймовірно складна річ, яку не можна схопити жодною філософічною схемою. І тут суперечність знімається поступкою філософа, який мусить визнати, що в людській природі примхливо переплітається світле й темне і їх взаємодія виявляється так несподівано у вчинках людини, що годі було б і думати пояснювати їх прямолінійним детермінізмом.

Названі суперечності цікаві самі собою для визначення специфіки філософії й літературної творчости, особливо в такому випадкові, як у Дідро, коли філософ і мистець виступають в одній особі. Але з них ще один цікавий висновок. Оскільки світле й темне, добро і зло органічно людині притаманні і оскільки, далі, добрий чи злий вчинок людини не можна визначити наперед самими її нахилами, а треба зважати й на конкретні обставини, з цього походить толерантність Дідро до людських слабостей, тобто його гуманізм. У кожному конкретному випадкові він попереджає своїх партнерів (Жака, його пана і не в останню чергу читача) не поспішати з схваленням чи осудом якогось вчинку. І послідовно кожного разу він може іронічно зауважити, що добрий вчинок нічого не вартий, коли на нього не треба було жодного зусилля, і охоче заступиться за того, кого Жак, його пан і читач одностайно осудять.