Жак фаталiст i його пан

—Але, Жаку, я бачу, що ти хочеш мені щось сказати.

Жак: Так; я хочу сказати, що вам не поталанило більше, ніж мені, хоч я, заплативши, й не спав з тією дівчиною. Зрештою, я міг би, здається мені, передбачити дальший перебіг вашої історії, висловивши припущення, що Аґата завагітніла.

Пан: Твоє припущення слушне; власне комісар по кількох днях мого ув'язнення повідомив мене, що вона приходила скласти деклярацію про свою вагітність.

Жак: Отак ви стали батьком дитини...

Пан: Якій я не завдав шкоди.

Жак: Але й не зробили її.

Пан: Ні протекція судді, ні всі заходи комісара не могли вплинути на хід судової процедури. Лише завдяки тому, що дівчина й її батьки мали погану славу, мене не змусіли з нею одружитися. Мене засудили лише на велике грошове відшкодування, на покриття всіх видатків, пов'язаних з пологами, на утримання й виховання дитини, винуватцем появи на світ якої був кавалер Сент-Уен, та дитина зрештою й виглядала, як його портрет у мініятюрі. Це був кремезний хлопець, якого панна Аґата щасливо народила між сьомим і восьмим місяцем. Йому приставили добру няньку, яку я оплачую по цей день.

Жак: Скільки може бути років панові вашому синові?

Пан: Скоро буде десять. Протягом усього цього часу я тримав його на селі, де його навчали в школі читати, писати й рахувати. Це недалеко від того місця, куди ми прямуємо, і я скористаюся нагодою, шоб розрахуватися з тими людьми, забрати його й віддати в науку до ремісника.

•••

Жак і його пан ночували в дорозі ще раз. Їхня подорож добігала кінця, і Жакові вже не було коли повертатися до історії свого кохання; та й далеко ще було до того, щоб він остаточно позбувся хвороби горла. Наступного дня вони прибули...

— Куди?

Слово чести, я не знаю.

— А що вони мали робити там, куди прибули?

Усе, що тобі до вподоби. Гадаєш, що Жаків пан буде кожному оповідати про свої справи? Так чи так, але ці справи не вимагали від нього залишатися там більше двох тижнів. Добре йому пішли ці справи, зле вони йому пішли? Цього я також не знаю. Біль Жакового горла був подоланий двома ліками, що обидва були йому антипатичні: дієтою й відпочинком.

Одного ранку пан сказав своєму слузі:

— Жаку, загнуздай і окульбач коней та наповни свою баклагу; час вирушати, знаєш сам куди.

Як сказано, так і зроблено. І вони рушили туди, де десять років годовано коштом Жакового пана дитину кавалера Сент-Уен. Подолавши якусь там віддаль від того заїзду, який вони залишили, пан звернувся до Жака такими словами:

— Жаку, що скажеш про моє кохання?

Жак: Скажу, що там, угорі, записані дивні речі От дитина, з'явилася бозна яким робом! Хто годен сказати, яку ролю відограє в світі це мале байстря? Хто знає, чи ця дитина народилася на світ на щастя, чи на руїну королівства?

Пан: Відповім тобі, що ні. Я зроблю з нього доброго токаря або годинникаря. Він одружиться; матиме дітей, які з покоління в покоління, скільки й світ стоятиме, стругатимуть ніжки для стільців.

Жак: Так, коли так буде написано там, угорі. Але хіба не може з столярської майстерні вийти інший Кромвел? Хіба той, що стяв королеві голову, не вийшов з закладу броваря,* і не кажуть сьогодні...

Пан: Лишім цю розмову. Ти почуваєш себе добре; ти знаєш історію мого кохання; і чому б тобі, по щирості сказавши, не повернутися до своєї історії?

Жак: Усе говорить проти цього. Поперше, коротка путь, яка нам лишилася; подруге, я забув, на чому зупинився; потрете, я маю дідче передчуття... що цій історії не судилося дійти кінця; що моє оповідання приносить нам нещастя і що ледве я почну, як його перебиває якась щаслива чи нещаслива катастрофа.

Пан: Коли щаслива, тим ліпше!

Жак: Згода, але я щось так відчуваю, що вона буде нещаслива.

Пан: Нещаслива! Гаразд, алеж чи ти говоритимеш, чи мовчатимеш, вона однаково станеться?

Жак: Хто це може знати?

Пан: Ти народився з запізненням на двоє чи троє століть.

Жак: Ні, пане, я народився в свій час, як і всі люди.

Пан: З тебе вийшов би великий авгур.

Жак: Я не знаю певно, що це таке авгур, але й не дуже мене турбує про це дізнатися.

Пан: Це один з важливих розділів твого трактату про ворожбитство.

Жак: Може бути; але він написаний уже так давно, що я не пригадую з нього жодного слова. Ось хто, пане, знає більше, ніж усі авгури, пророчі яйця й святі курчата республіки взяті разом: баклага. Запитаймо поради в баклаги.

Жак дістав баклагу і довго з нею консультувався. Його пан дістав годинник і табатирку, подивився, котра година, узяв понюшку табаки. І тоді Жак сказав:

— Мені здається, що тепер я бачу долю не в такому чорному світлі. Скажіть мені, на чому я зупинився.

Пан: Ти у замку Деґляна, твоє коліно трохи підлікувалося, і Деніза, за наказом матері, доглядає тебе.

Жак: Деніза була слухняна дитина. Рани на моєму коліні майже загоїлася; я міг навіть танцювати гуртовий танок тоді перед хлоп'ям; однак час від часу мене мучив несвітський біль. Хірургові замка, який у своїй лікарській штуці тямив дещо більше, ніж його колега, впала в голову думка, що цей біль, який так затято повторюється, може бути спричинюваний тільки якимось чужородним тілом, яке лишилося в м'язі після того, як кулю вийняли. На цьому ставши, якось раннім-ранком він прибув до моєї кімнати, присунув стіл до мого ліжка, і коли запони були відсунені, я побачив цей стіл, укритий гострим струментом. Деніза сиділа в мене в головах і плакала ревними сльозами; її мати стояла, схрестивши руки, і була теж зажурена; а хірург, скинувши з себе сардачину й закотивши рукави, тримав у правій руці хірургічний ніж.

Пан: Мені страшно від твоєї розповіді.

Жак: Мені також було страшно.

— Друже, — мовив до мене хірург, — либонь тобі надокучило мучитися?

— Дуже надокучило.

— Хочеш, щоб цьому був кінець і щоб нога була врятована?

— Певне, що так.

— Тоді вистав її з ліжка, щоб я попрацював над нею якнайзручніше.

Я виставив ногу. Хірург узяв колодочку хірургічного ножа в зуби, затиснув мою ногу собі під ліву руку, добре наліг на неї, узяв у руку хірургічний ніж і кінчик його вставив у ще не зарубцьоване місце рани, зробивши потім глибокий і широкий розтин. Я не рухнув навіть і бровою, а Жанна відвернула голову, Деніза ж пронизливо скрикнула й зомліла...

На цьому місці Жак перервав розповідь і заходився коло баклаги. Його звертання до баклаги були тим частіші, чим коротші були дистанції або, як кажуть геометри, частота їх була зворотно пропорційна дистанціям. Він був такий точний у дотриманні цих пропорцій, що, мавши повну баклагу при виході, прибував якраз на кінець дороги з порожньою. Панове, що будують мости й дороги, могли б мати з нього чудового одометра. Одночасно ж кожне звертання до баклаги як правило мало своє достатнє обґрунтування. Цим разом його призначенням було повернути Денізу до стану притомности й отямитися самому від болю, спричиненого розтином у коліні, який саме зробив хірург. Деніза прийшла до тями, і він, опанувавши біль, вів мову далі.

Жак: Цей великий розтин відкрив рану на всю її глибину, і хірург, озброївшися пінцетою, витягнув звідти маленький шматочок сукнини, який там лишився з моїх штанів. Саме він спричиняв мені біль і заважав рані остаточно зарубцюватися. По цій операції, також і завдяки пильності Денізи, мені ставало дедалі ліпше; зник біль, перестало лихоманити, поліпшився апетит і сон, прибули сили. Деніза перев'язувала мене особливо старанно й делікатно. Варто було бачити, як обережно й легко орудувала її рука, знімаючи бинду, як вона боялася спричинити мені найменший біль, як вона промивала рану! Я сидів на краю ліжка, вона припадала коліном на землю, так що моя нога лягала їй на стегно, яке я часом легенько потискав. Я закидав їй руку на плече і з ніжністю дивився на її роботу; припускаю, що й вона не була байдужа до моєї ніжности. Коли перев'язка була закінчена, я брав її за обидві руки, дякував їй, не знавши, що й сказати, й не знавши, як засвідчити їй мою вдячність. Вона ж стояла передо мною, опустивши очі й не мовлячи жодного слова. Ніколи не було такого, щоб повз замок пройшов мандрівний крамар і я не купив у нього щонебудь; то, було, куплю хустину, то іншого разу кілька ліктів сатину чи мусліну, або золотий хрещик, бавовняні панчохи, каблучку, ґранатове намисто чи ще що. Купивши щось, мені трудно було подолати ніяковість, дававши їй подарунок, а Денізі — приймавши його. Спочатку я показував їй куплену річ; коли їй подобалася, я казав: «Денізо, я купив це для вас...» Як вона приймала подарунок, моя рука тремтіла, даючи його, а її — приймаючи. Якось, уже й не знаючи, що їй подарувати, я купив підв'язки; вони були шовкові, строкато переткані білим, червоним і синім, та ще мали й напис вишивкою. Уранці, перед її приходом, я поклав їх на спинку стільця, що стояв побіч мого ліжка. Відразу ж побачивши їх, Деніза сказала: