Урiж та його духи

Галина Пагутяк

УРІЖ ТА ЙОГО ДУХИ

Передмова

Ніколи не думала, що напишу цю книжку. Була в мене ідея написати історію Урожа, зізнаюсь, але мене відштовхує лінійність часу. Правда, це теж історія Урожа, тільки духовна. І дуже суб’єктивна. Така проста, що її зрозуміє навіть дитина. Щиро кажучи, я навіть не думаю, що ця скромна книжечка приверне до себе увагу читача. По суті, кожен мешканець Урожа міг би написати розповідь про свої дитячі страхи, зустрічі з незрозумілими явищами, віщі сни і знаки. І кожна книга була б різна і неповторна.

Після «Урізької Готики» знайшлися люди, які питали мене, де книга отця Антонія. Вони повірили, що три покоління урізьких священиків записували сни парафіян, незвичайні випадки, мрії й сподівання людей, які на позір видавалися грубими й нерозвинутими, однак з-під зашкарублої селянської плоті час від часу визирала напрочуд вразлива і тонка душа, бодай раз у житті, але визирала. Витирала піт з чола і бачила самітню грушу на горі, освітлену сонцем, заквітлі черешні на Ласках і дивовижну зелену барву при заході сонця. І сни, які сняться, коли немає ні книг, ні телевізора, сни, що є наслідком потаємної роботи душі. Можливо, така книга й існувала насправді, але не пережила байдужих чи лихих часів.

Я народилась не лише запізно, а й дозріла запізно, щоб зрозуміти, що люди вмирають і забирають з собою свої спогади, видіння, сни. В дитинстві мені доводилось дотримуватись субординації: хто б мені розповідав такі речі. Згодом я віддалилась від цього дивного магічного світу, бо треба було розширювати свідомість. Багато часу було змарновано на речі недостойні й мертві. А от Уріж завжди був моїм світом, таким, на який я заслуговувала. І що мені постмодерністичні дискурси та шугання інтелектуальних шулік, коли я маю джерело на горі Мабурі і цілу галявину найчистішої високогірної м’яти довкола нього, дикі лісові лілії і боже тіло, підземні ходи на горі Ласки і захід сонця. Мені шкода тих, хто не має таких багатств і такої чистої радості від простих людських слів. Ці дві гори, що утворюють руну «уруз», браму для солі й вітру, через яку в’їжджали валки із сіллю, і слідом за ними в Європу йшли допитливі діти, учні й підмайстри. Тут був і замок, і місто на горі, а людські обійстя досі зберігають сліди укріплень шляхетських осідків. Ніщо не зникло. Воно продовжує існувати в міфологічному часі й просторі.

Цього разу я просто відділила дві реальності — вигадану й справжню, щоб не створювати міфів про Уріж. Але не так як відділяють зерно від полови, а як відділяють землю від солі.

Шелест листя у темряві

Осінні вечори такі темні й моторошні. Найменший подув вітру — й листя починає ворушитись і сухо шелестіти. Від землі ще йде тепло, і день був сонячний, але світлим ночам прийшов кінець. Що криється в темряві — ніхто не знає. Хто йде за твоєю спиною, хто ходить під вікнами твоєї хати, хто приносить сни, повні розпачу й безнадії… Той, чия уява спить, не буде боятися темряви осінніх ночей.

Я почала боятися смерті, коли мені виповнилось шість років.

…Коли мені було шість років, трапилась сумна пригода. Один старий чоловік на прізвисько Тильо вирушив до Самбора за пацятком. Купив його, а оскільки автобуси тоді рідко їздили, вертався пішки. Сів перепочити на горбку й помер. Вони були дуже бідні, Тильо й Тильова. Мешкали в маленькій хатинці, що стояла просто серед городів, і не виглядала на хату, бо коло неї не росло жодного дерева, і вся вона була сіра, з глухою стіною до стежки. Бабця мене взяла на похорон, щоб не лишати саму.

Я побачила оту хатину без вікон, яку обступило багато людей, і мені стало страшно. То було якесь незрозуміле дійство. Здавалося, люди тільки й чекають, що звідти щось вийде не таке, ІНШЕ. Мене злякала їхня нездорова цікавість. Якби я влаштувала істерику, мені б відлили на віск, але я втримала свій страх при собі.

І страх, і невідання. Бо я не знала, що там насправді всередині, як воно виглядає.

Багато років мені снилась та хата, яку обступили люди, і завжди я відчувала при цьому жах, наче звідти зараз щось вирветься і кинеться на мене.

У селі траплялися випадки наглої смерті, але окрім трагічності, в них не було нічого особливого. Не кожна справила на мене таке враження, бо не кожна застукала зненацька. Усе починалося з того, що вранці хтось приходив до хати й голосно повідомляв новину:

— Йой, чи ви чули, Палєнта скочила в студню!

Палєнта була висока жінка, що мешкала через дві хати і потерпала на депресію. Ніхто, звісно, її не лікував. Вважали, що таке не лікується. У нас не кажуть «божевільний», а «дурний». Періодично Палєнта намагалась накласти на себе руки, але кожного разу її втримували. Та врешті їй це вдалося. Вона стрибнула в криницю після деяких пошуків. У найближчій до нас їй не вдалося відчинити ляду, розповідав хтось. Завжди є той, хто все бачить, але не втручається.

Вночі хлопці поверталися з танців, що відбувалися в клубі у Винниках, спустили відро й напилися води з цієї криниці.

Ранок, ще темно, я щойно прокинулася, а моя бабця розповідає всю цю історію з найскандальнішими подробицями. Я ходжу до школи в другу зміну й повертаюсь у темряві, коли сухо шелестить листя, і тоді думаю про воду з кров’ю в криниці і Палєнту, яка ходить. Її привида бачили в селі ще кілька років й лякали нею малих дітей. Самогубці мають таку покуту: ходити до семи літ. Криницю після цього почистили, але, видно, вона викликала надто неприємні спогади, і її засипали. То була друга засипана криниця в нашому селі. Першу засипали після того, як енкаведисти поскидали туди тіла розстріляних. Вони самі й засипали криницю. І досі там лежать невинно убієнні, але нікого не тривожать по ночах.

Дівчинка з сьомого класу поверталась після другої зміни зі школи. Був сильний вітер з дощем. У темряві вона ненароком вхопилась за обірваний електричний провід.

Через два дні мама приїхала з Дрогобича й привезла нам бісквітний торт, наче почувала себе винною перед нами. В тому, що з нами теж могло трапитись подібне. Мама дуже боялась електрики. Дівчинку поховали, а в селі довго говорили, що якби її закопали відразу по шию в землю, то вона б ожила, і не слід відкидати можливості, що вона прокинеться в труні й задихнеться.

Як тільки я лягала спати, то все дуже ясно собі уявляла. Я боялась того, чого боялись Гоголь і Едґар По — летаргії, сну, що схожий на смерть. Тепер я знаю, що ця фобія — заразна.

Мій дідо Григорій теж дуже боявся летаргічного сну й вважав, що має на це поважні підстави. Казав, що коли клав батька в труну перед похороном, після того, як той пролежав два дні на катафалку, то в нього був теплий бік. Міг збудитися в гробі. Ця думка мучила його все життя. І ще те, що в нашій хаті дві особи чоловічої статті не можуть довго жити. Один мусить піти. Брат діда Дмитро помер у вісімнадцять років від запалення легенів. У 1946 році переодягнені енкаведисти вбили дідового сина Йосипа, первістка. Залишився молодший син — Іван. Йосипа поховали поруч з дідом, ймовірно, похованим у стані каталепсії. Спільна могила така вузька, що напевно довелося зачепити стару домовину. На жаль, невідомо, що побачили тоді, хоча дідо був безперечно присутній при викопуванні. І я не розумію, чому їх поховали поруч, адже прадід відзначався дуже лихою вдачею.

Іноді мертві вимагають для них щось зробити. Тому й намагаються нічого не шкодувати їм на похорон — не забути про одяг, який вони собі вибрали, дрібні гроші, гребінець, хустинку, а подушку напихають сіном.

Дорослі емоційно реагували на смерть чи нещасні випадки. На похороні «заводили». Дітей ніхто не намагався віддалити в такий час. Вони брали участь в усій жалобній церемонії, навіть допомагали наряджати покійника. Не раз їх садовили на машину, що везла покійника на цвинтар, а везли їх в часи мого дитинства у відкритій труні. Життя на селі — публічне, лише так можна зберегти обряди й ритуали. А також позбутися страху.