Жак фаталiст i його пан

— О, які гарні підв'язки!

— Це для моєї коханої, — відповів я їй.

— Хіба ви маєте кохану, пане Жаку?

— А як же; чи я вам ще й досі не казав про це?

— Ні. Напевно, вона дуже гарна?

— Дуже гарна.

— І ви її любите?

— Від усього серця.

— І вона вас так само любить?

— Цього вже я не знаю. Але ці підв'язки призначені їй; і вона обіцяла мені одну ласку, від якої, мені здається, я збожеволію, коли вона дотримає слова.

— Яка ж то ласка?

— Щоб я одну з цих підв'язок натягнув їй на ногу своїми власними руками...

Деніза почервоніла, бо зовсім зле зрозуміла мої слова, думавши, що підв'язки призначені іншій, зажурилася, і все пішло їй не так: почала шукати приладдя, потрібне для перев'язки, хоч воно лежало в неї перед очима; розлила вино, нагріте для цієї потреби; наблизилася до мого ліжка, щоб перев'язувати мене, взяла тремтячою рукою мою ногу, не з того кінця розмотала бинду, і коли вже дійшло до того, щоб промити рану, вона забула, чого їй треба до цього. Пішла шукати, і коли перв'язувала мене, я побачив, що вона плаче.

— Денізо, я бачу, що ви плачете. Що вам?

— Нічого.

— Вас хтось скривдив?

— Так.

— Який поганець міг скривдити вас?

— Ви.

— Я?

— Так.

— Яким же це чином я зробив?

Замість відповіді, вона вказала поглядом на підв'язки.

— Як же так! — вигукнув я. — Вони змусіли вас плакати?

— Так.

— Ой, Денізо, не плачте; я ж купив їх для вас.

— Пане Жаку, це щира правда?

— Щира правда, така сама, як щиро я тобі їх віддаю.

І тут таки я подав їй обидві підв'язки, затримавши одну в руці; а в неї очі засвітилися крізь сльози усмішкою. Я взяв її за руку, притягнув її до ліжка, узяв ногу й поставив на край ліжка; я підняв їй спідницю до коліна, при якому вона тримала її стиснувши обома руками; я поцілував її ногу, натягнув підв'язку, що тримав у руці; і ледве вона була на місці, як увійшла її мати Жанна.

Пан: От уже недоречна візита.

Жак: Може, так, може, й ні. Не помітивши нашого зніяковіння, вона побачила лише одну підв'язку, яку її дочка тримала в руках.

— Яка ж гарна підв'язка, — зауважила вона. — Але де друга?

— На моїй нозі, — відповіла Деніза. — Він сказав, що купив їх для своєї коханої, і я вирішила, що, значить, для мене. А тепер скажи, мамо, коли вже одну я натягнула на ногу, то й друга належить мені?

— О, пане Жаку, правду каже Деніза: куди одна підв'язка, туди й друга; не будете ж ви відбирати від неї те, що вона вже тримає в руках.

— Чому ні?

— Тому що Деніза не хоче цього, та й я також.

— Тоді зробімо так, щоб я натягнув їй на ногу й другу у вашій присутності.

— Ні, ні, так не можна.

—Тоді хай віддасть мені обидві.

— І так теж не можна.

Але тут Жак і його пан наблизилися до села, до якого вони прибули, щоб побачити дитину і вихователів дитини кавалера Сент-Уен. Жак змовк, а його пан сказав йому:

— Зупинімося тут і зробімо перерву.

— Чому?

— Бо за всіма ознаками ти наближаєшся до кінця твоєї розповіді про кохання. — Зовсім ні.

— Коли дійшло до коліна, лишилася коротка дорога.

— Мій пане, у Денізи стегна довші, ніж у інших.

— Зупинімося незалежно від того.

Вони злізли з коней, спочатку Жак, що з поспіхом кинувся до стремена свого пана; але щойно цей останній поставив у стремено свою ногу, як реміння розв'язалося і наш вершник, перекинувшися навзнак, важко розпластався б на землі, якби його слуга не вхопив його на руки.

Пан: Гей, Жаку, он як ти мене доглядаєш! А що було б, якби я поламав собі ребра, перебив руку, провалив голову чи й убився?

Жак: Велика біда!

Пан: Ти що ж, негіднику? Чекай, чекай, я навчу тебе, як говорити...

І пан, обкрутивши навколо зап'ястя пару разів ремінець, яким батіг тримається на руці, погнався за Жаком, а Жак у сміх та навтьоки навколо коня. Його пан лаявся й проклинав, аж пінячися від обурення, і собі гнав колом навколо коня, вивергаючи на Жака громи прокльонів. Ці перегони тривали аж доти, доки обидва вони, залиті потом і виснажені від утоми, зупинилися, цей по один бік коня, а той по другий. Жак, задихаючися, сміявся, а його пан, задихаючися, метав на нього очима блискавки. Коли вони трохи віддихалися, Жак запитав свого пана:

— А тепер погодитеся зо мною, мій пане?

Пан: У чому я маю з тобою погоджуватися, собако, зрадливий раклюго, хіба в тому, що ти найгірший з усіх слуг, а я найнещасніший з усіх панів на світі?

Жак: Чи не ясно тепер, як на долоні, що переважну більшість нашого часу ми робимо не те, що хочемо? Скажіть, поклавши собі руку на серці: чи за останньої півгодини ви зробили щось таке, що вам хотілося робити? Чи не були ви моєю маріонеткою і чи не лишилися б ви далі моїм полішинелем* ще цілий місяць, якби я захотів?

Пан: Що? Це була гра?

Жак: Гра.

Пан: І ти наперед знав, що реміння подасться?

Жак: Я сам так зробив.

Пан: То ти зав'язав мені за волосся шнурочок, щоб я танцював, як тобі заманеться?

Жак: Достеменно так!

Пан: І твоя нахабна відповідь була наперед передбачена?

Жак: Була передбачена.

Пан: Ти небезпечний злодюга.

Жак: Скажіть ліпше, що я, — дякуючи моєму сотникові, який колись таку саму штуку втяв мені, — умію дуже тонко робити належні висновки з суперечки.

Пан: А все таки, якби я був поранений?

Жак: Там, угорі, і в моїй передбачливості було написане, що так не станеться.

Пан: Давай посидимо; нам треба відпочити.

Вони сіли, і тоді Жак вигукнув:

— Клята личино, який же ти дурний!

Пан: Чую, що ти либонь звертаєшся сам до себе.

Жак: Так, до себе, що не залишив у баклазі жодного ковтка про запас.

Пан: Не нарікай; однак я випив би, бо вмираю від спраги.

Жак: Клята личино, ти подвійний дурень, що не залишив про запас двох ковтків!

Пан почав його просити, мовляв, щоб обдурити втому й спрагу, ліпше йому продовжувати свою розповідь; Жак відмовлявся, пан почав гніватися, а Жакові ніби й не в кунах той гнів... Нарешті, Жак, нарікаючи на нещастя, яке їх спіткало, повернувся до історії свого кохання, сказавши;

— Одного святкового дня, коли володар замка був на полюванні...

По цій мові він раптом зупинився на мить і тоді сказав:

— Не знаю, як вам сказати, але я не можу продовжувати далі. Мені здасться, що доля знову поклала свою руку мені на горло, і я чую, як вона душить мене. На Бога, пане, дозвольте мені мовчати.

— Гаразд! Мовчи і піди до оцієї найближчої хати, спитай, де живе нянька...

Їм треба було до наступної хати, і вони пішли, тягнучи кожен свого коня за повід. Аж раптом двері, де жила нянька, відчинилися і на порозі став якийсь чоловік. Жаків пан раптом щось крикнув і вхопився за шпагу; згаданий чоловік зробив те саме. Обоє коні сполошилися від брязку зброї, і Жаків, перервавши повід, збіг з виду, і в ту ж мить молодець, що бився з Жаковим паном, одкидав ноги, впавши мертвий. З усіх боків почали збігатися селяни. Жаків пан швидко злетів на коня, і за ним тільки смуга лягла. Жака ж схопили, скрутили йому назад руки і повели до місцевого судді, який наказав замкнути його до в'язниці. Убитий був кавалер Сент-Уен, якого випадок привів з Аґатою того самого дня до няньки їх дитини. Аґата, впавши на тіло свого коханця, рвала на собі волосся. Жаків пан був уже так далеко, що й сліду його не було знати. А Жак, ідучи від дому сідді до в'язниці, міркував собі: «Це мало статися, бо так написано там, угорі».

•••

Ну, а я, я на цьому ставлю крапку, бо сказав тобі все, що знав про цих двох персонажів.

— А Жакове кохання?

Жак казав сто разів, що там, угорі, написане, що йому не кінчити своєї історії, і я бачу, що Жакова правда. Я бачу, що ти, читачу, невдоволений; ну, що ж, почни з того місця його оповідання, на якому він зупинився, і продовж його далі на своє уподобання. Або ще краще, відвідай мамзель Аґату, дізнайся від неї, як називається село, в якому Жака ув'язнили, запитай його: його не потребуватимеш тягнути за язик, щоб він удоволив твоє бажання; його це теж трохи розважить. Згідно з мемуарами, щодо яких у мене є достатні причини вважати їх сумнівними, я, можливо, міг би доповнити те, чого тут бракує. Але пощо? Люди цікавляться тільки тим, що їм здається правдиве. А тим часом, оскільки було б дуже ризиковано без зрілого дослідження висловити остаточну думку про розмови Жака фаталіста і його пана, — найвизначніший твір, який з'явився після «Пантаґрюеля» майстра Франсуа Рабле і життя й пригод «Кума Матвія»,* — я перечитаю ці мемуари з усім напруженням своїх розумових здібностей і з усією безсторонністю, на яку я спроможний, і за вісім днів скажу тобі, читачу, свою остаточну думку; з тим застереженням, що я відмовлюся від неї на той випадок, як знайдеться хтось мудріший від мене, який доведе, що я помиляюся.