Жак фаталiст i його пан

По цій мові він знову почав сплескувати в повітрі долонями, приказуючи:

— Хай їх нечистий візьме, цих маленьких крилатих хірургів!

Пан: А ти знаєш байку про Ґаро?*

Жак: Так.

Пан: Як вона тобі?

Жак: Погана.

Пан: Легко сказати.

Жак: І легко довести. А якби на дубі, замість жолуддя, росли гарбузи, чи той дурний Ґаро ліг би під дубом спати? А якби він не заснув під дубом, яке значення мало б для його рила, що падає з дуба: жолуддя чи гарбузи? Дайте своїм дітям, хай читають цю байку!

Пан: Один філософ, що має те саме ім'я, що й ти, думає інакше.

Жак: Бо кожен має свій погляд, і Жан-Жак не те саме, що Жак.*

Пан: Тим гірше для Жака.

Жак: Хто може це знати, не дійшовши до останнього слова в останньому рядку тієї сторінки у великому сувої, яку йому призначено виповнити?

Пан: Про що ти думаєш?

Жак: Я думаю, що тим часом, як ви говорите до мене, а я вам відповідаю, ви говорите попри ваше бажання, а я відповідаю вам попри моє бажання.

Пан: І далі?

Жак: Далі? Що ми всього лише дві живі й мислячі машини.

Пан: А що ти цим хочеш сказати?

Жак: Слово чести, все те саме. У цих двох машинах є в кожній тільки по одній пружині.

Пан: І що та пружина?..

Жак: Я хочу сказати, що хай мене нечистий візьме, коли я погоджуся, що ця пружина може грати без причини. Мій сотник казав: «Дайте причину, і з неї постане наслідок; з слабої причини слабий наслідок; з миттєвої причини миттєвий наслідок; з переривистої причини переривистий наслідок; з загальмованої причини уповільнений наслідок; з обірваної причини нульовий наслідок».

Пан: Але мені здається, що я чую в мені самому, що я вільний, як чую, що я думаю.

Жак: Мій сотник казав: «Так, у ту мить, коли ти нічого не хочеш; але чи захочеться тобі впасти з коня?»

Пан: Гаразд, я згоден упасти з коня.

Жак: З радістю, без нехоті, без зусилля, наче б ви злізли з коня перед дверима заїзду?

Пан: Ну, не зовсім так; але яке це має значення, коли я падаю й доводжу цим, що я вільний.

Жак: Мій сотник казав: «Як? Ти не бачиш, що якби я тобі не перечив, тобі ніколи в світі не прийшла б у голову фантазія скрутити собі карк? Отже, це я хапаю тебе за ногу й викидаю тебе з кульбаки. Коли твоє падіння щось і доводить, то ніяк не те, що ти вільний, а те, що ти не сповна розуму». До того мій сотник казав ще, що жонглювання свободою, якою користуються без належного умотивування, виявляє справжній характер маніяка.

Пан: Це вже забагато для мене, але всупереч твоєму сотникові й тобі, я залишуся в переконанні, що я хочу, коли я хочу.

Жак: Але коли ви є й були паном над своїми бажаннями, чому вам не хочеться тепер любити якусь потвору; і чому ви не перестали любити Аґату, коли вам цього хотілося? Мій пане, ми проживаємо три чверті свого життя, не мігши робити те, що хочеться.

Пан: Це правда.

Жак: І роблячи те, чого не хочеться.

Пан: Зможеш мені це довести?

Жак: Аби лише ваше бажання.

Пан: Я згоден.

Жак: Так і зробимо. А тепер давайте про інше...

•••

По цих теревенях і ще деяких розумуваннях такої самої вартости вони замовкли; і Жак підбив угору свій велетенський капелюх: парасоль проти дощу в погану погоду і проти сонця у спеку, взагалі захист при всякій погоді, похмура святиня, під якою один з найкращих умів, які будь-коли існували, у важку годину питався в долі поради... Коли криси цього капелюха були підбиті вгору, тоді здавалося, наче Жакове обличчя було десь посередині його тулуба; ледь збивши їх униз, він бачив ледве на десять кроків перед собою. З цієї причини він набув звички тримати ніс на вітер, і тому можна було б сказати про його капелюх:

Os illi sublime dedit, coelumque tueri

Jussit, et erectos ad sidera tollere vultus.*

(Овідій, «Метаморфози»)

Тим часом Жак, підбивши вгору капелюх і кинувши оком дещо далі, зауважив хлібороба, який марно періщив одного з своїх коней, запряжених у плуг. Цей кінь, молодий і кряжистий, упав у борозну; і хоч як хлібороб смикав його за повід, благав, пестив, погрожував, кляв і бив, — худоба лежала непорушно і затято відмовлялася підвестися.

Жак помислив якийсь час, дивлячись на цю сцену, і сказав своєму панові, який так само зацікавився видовищем:

— Розумієте, пане, що там відбувається?

Пан: Що ж там може відбуватися, крім того, що я бачу?

Жак: І ви нічого не помічаєте?

Пан: Ні. А ти, що ти помічаєш?

Жак: Я помічаю, що ця дурна, горда, ледача тварина — мешканець міста; горда з свого попереднього стану, бувши колись конем з-під кульбаки, вона зневажає плуг. Щоб сказати вам усе одним словом, це ваш кінь, символ Жака. що перед вами, і багатьох інших ледачих хитрунів, що залишили село, щоб у столиці носити ліврею. Вони ладні радше жебрати собі шматок хліба на вулиці або вмерти з голоду, ніж повернутися до хліборобства, найкориснішого й найшляхетнішого діла.

Пан почав сміятися, а Жак, звертаючися до хлібороба, який його не чув, так мовив:

— Бідний сарако, бий, скільки тобі захочеться: він знає своє, і тобі доведеться не одного батога збити, заки ти впоїш цьому дармоїдові якусь краплю почуття гідности й смаку до праці...

Пан сміявся далі. Жак, почасти з нетерплячки, почасти з співчуття, підвівся й пішов у напрямі до хлібороба; та не ступив ще й двох сот кроків, як, обернувшися до свого пана, почав кричати:

— Пане, ідіть но сюди: це ваш кінь, це ваш кінь!

Це й справді був він. Ледве худобина впізнала Жака і його пана, як відразу підвелася сама, струснула гривою, заржала, стала дуба і ніжно доторкнулася своєю мордою до морди свого друга. Тим часом Жак з обуренням проказав крізь зуби: «Негіднику, ледащо, що мені заважає дати тобі два десятки носаків?» Його ж пан, навпаки, кинувся коня цілувати, однією рукою гладити, другою ніжно поплескувати по крижах і, майже плачучи від радости, приказувати: «Мій коню, бідний мій коню, таки я тебе знайшов!»

Хлібороб нічогісінько не розумів з того, що відбувавалося.

— Я бачу, панове, — звернувся він до них, — що цей кінь належав колись вам; але не менше законно посідаю його й я: я його купив на останньому ярмарку. Якби ви захотіли відкупити його в мене за дві третини ціни, яку заплатив я, ви зробили б мені велику послугу, бо я з ним не можу нічого вдіяти. Коли треба його вивести з стайні, він уже, як чорт, а хочеш запрягти — ще гірше; вийшовши ж на поле, він лягає і радше дасть забити себе на смерть, ніж ступить один крок у борозні чи дозволить покласти на спину один мішок. Зробіть мені ласку, панове, й допоможіть позбутися цієї клятої худоби. Він гарний, але ні на що не годиться, крім басувати під вершником, а мені це ні до чого...

Йому запропонували помінятися на одного з двох коней, котрий йому до вподоби; він погодився, і наші подорожні повільним кроком повернулися на те місце, де відпочивали. І звідти вони побачили з задоволенням, як той кінь, що його вони відступили хліборобові, без опору прийняв своє нове призначення.

Жак: Що скажете на це пане?

Пан: Скажу те, що, як Божий день, ясне: тебе надхнено. Хто це зробив: Бог чи нечистий? Я не знаю. Жаку, мій дорогий друже, я боюся, що в тебе вселився диявол.

Жак: А чому диявол?

Пан: Тому що ти твориш чуда і маєш дуже підозрілі погляди.

Жак: А що має бути спільного між поглядами, яких людина тримається, і чудами, які вона творить?

Пан: Я бачу, що ти не читав дома Лятаста.*

Жак: Що ж каже той дом Лятаст, якого я не читав?

Пан: Він каже, що чуда може творити як Бог, так само й диявол.