Чорна рада

Ч “ут ≥з нами у √винтовки, Ч каже ѕетро.

Ч ƒак ми з тобою сус≥де, Ч сказав запорожець. Ч Ќу, братику, будемо ж тепер жити мирно, коли т≥лько проживе тепер мирно хоч одна душа на ¬крањн≥? ј поки що ход≥мо лиш у хату та посн≥даймо.

ѕетро на те ≥зозволивсь. ј в хат≥ вже поралась коло печ≥ стара мати: пекла млинц≥ на сн≥даннЇ.

Ч ќт ≥ мо€ ненька старенька, Ч сказав ирило “ур, да й каже матер≥: Ч оли хоч, нене, знати, що се за козак, так се той самий, що разом нас ≥з ним нашпиговано п≥д иЇвом.

ј ѕетров≥ шепче на ухо:

Ч я не скажу њм, що не €кий враг ≥ нашпиговав мене, €к не ти; а то дивитимутьс€ на тебе б≥сом. —≥ баби н≥€к не збагнуть, що сьогодн≥ можна з чолов≥ком рубатись на вс≥ заставки, а завтра гул€ти вкуп≥ по-братерськи. Ќе знать €к дивл€тьс€ на божий св≥т. —казано Ч баби.

—тара нен€ була радесенька, що в сина трапивсь знакомий г≥сть, ≥ зараз почала його трактовати. ћиттю подала на ст≥л гар€чих млинчик≥в, сала кусок положила на кружечку ≥ мисочку сметани; ще й пл€шку перчак≥вки достала з полиц≥.

Ч ќт €к мене вт≥шив на стар≥сть господь милосердний! Ч каже до гост€. Ч Ќе думала € вже бачити дов≥ку свого синка, свого €сного сокола!

≤ обн€ла “урову голову, ≥ поц≥ловала його в чуприну.

Ч √од≥, год≥, мамо! Ч каже запорожець. Ч “и б, здаЇтьс€, т≥лько й робила, що н€ньчилась ≥зо мною. я вже й так боюсь, щоб через тебе товариство мене не одцуралось. —кажуть: Ђ≤ди соб≥ геть: нам таких мам≥њв не треба!ї

Ч ј ти ще таки не перестав думати про ту прокл€ту —≥ч? Ч сказала мати.

Ч ѕан≥матко! Ч крикне запорожець. Ч Ќе давай вол≥ €зику, коли хоч, щоб € прожив у тебе в хат≥ ще хоч п≥вдн€! як можна узивати прокл€тим славне «апорожжЇ!

Ч ўоб воно тоб≥ запалось! Ч каже кр≥зь сльози мати. Ч ”з€ло воно в мене, наче сира земл€, чолов≥ка Ч не знала € щаст€ замолоду; а тепер в≥зьме ще й сина Ч не дознаю € щаст€ й при старост≥ л≥т!

Ч Ќу, що ти вд≥Їш ≥з сими бабами! Ч каже, засм≥€вшись, ирило “ур. Ч ” њх щастЇм зоветьс€ чортзна-що! Ќу, давай лиш нам, нене, по чарц≥, то, може, повесел≥шаЇмо. “епер —≥ч буде недалечко: у –омановського ут≥. ѕравда, й туди вашому брату все одно Ч дзусь! “ак € сам ≥нод≥ до вас нав≥даюсь, та часом ще й гостинц€ привезу.

Ч Ќе треба мен≥ кращого гостинц€, €к ти сам, сину м≥й коханий! Ч каже мати.

Ч „ому не ћарус€! Ч одв≥туЇ ирило “ур. Ч “ак не дл€ баб же создав господь козака. в його що-небудь краще робити, н≥ж сид≥ти отут та втирати млинчики. ј млинц≥ важн≥! Ќ≥чого сказати, важн≥ млинц≥!

“≥лько що се сказав, €к ось п≥д в≥кном затупот€ть кон≥, а хтось у в≥кно по-запорозьки:

Ч ѕугу! ѕугу!

∆≥нки обидв≥ так ≥ затремт≥ли. ”же њм не впервинку було се низове пуганн€, т≥лько ж н≥коли не було њм так страшно.

Ч ќх, мо€ матюнко! Ч крикне ирилова сестра. Ч „ого ж се мене такий страх ошиб? ’то се такий, м≥й братику?

ј запорожець њй понуро:

Ч —е вже, сестро, прињхали по мою душу.

Ч ќх, лишечко! Ч заквилила мати. Ч ўо ж оце ти сказав, м≥й синочку?

Ч ј ось, Ч каже, Ч добр≥ молодц≥ сам≥ тоб≥ розкажуть, коли ще не догадалась.

як ось двер≥ одчинились, ≥ л≥зе в хату, т€жко переступаючи через пор≥г, батько ѕугач, а за ним його чура.

Ч ј здоров, вражий сину! Ч так прив≥тав кошовий д≥д ирила “ура. Ч як с€ соб≥ маЇш? ƒобрих послав тоб≥ господь гостей, та чим-то њх уконтентуЇш!.. ѕрощайсь лишень, ди€вол≥в сину, з мат≥р’ю та сестрою, бо вже недовго р€ст топтатимеш!

Ч Ѕатечки моњ, голубчики! Ч крикне, зл€кавшись, ирилова мати. Ч ўо ж оце ви з ним хочете робити? Ќе зоставл€йте мене сиротою на старост≥, не одн≥майте в мене мого св≥ту, мого сонц€!

ј батько ѕугач на нењ й не дивитьс€ да знов до ирила “ура:

Ч ј що, вражий сину! «оп’€всь уже на ноги? ќдпас уже товсту мармизу? ѕоњдьмо лиш до коша на розправу. “и думаЇш, ми дурно насипали божому чолов≥ков≥ шапку тал€р≥в? ѕакосник ти паскудний! ѕлюгавець! «агладиш ти в нас сьогодн≥ увесь сором, що наробив товариству! ”бирайсь лиш, гаспедський сину! —≥длай кон€! “ебе б треба, вз€вши за шию, вести до обозу на в≥рьовц≥, €к собаку, та вже € честь на соб≥ кладу: пограй уже, так тому й бути, в остатн≥й раз на кон≥!

Ќ≥ жив≥ н≥ мертв≥ слухали так≥ реч≥ мати й сестра ирилова; дал≥, наче њм хто н≥ж устромив у серце, повалились на землю да й припали до н≥г батьков≥ ѕугачев≥, да плачуть же то г≥рко, да мол€ть, щоб не одн≥мав у њх остатньоњ радост≥.

Ч √етьте к нечист≥й матер≥њ Ч крикне жорстокий запорожець. Ч якого б≥са лазите передо мною? Ќе € над ним судд€: все товариство з њм правуватиметьс€!

“од≥ ирило “ур п≥дн€всь ≥з-за столу да й каже веселим голосом:

Ч азнаЇ-що робиш ти, батьку! ’то ж таки л€кав так ж≥нок? јле ж ≥ в тебе, тривай, була мати: не вовчиц€ тебе на св≥т породила! —≥дайте лиш та п≥дкр≥пл€йтесь, чим бог послав, а € ось ос≥длаю кон€, од€гнусь, та й поњдемо. ћамо, сестро! √од≥ вам не знать чого убиватись! ’≥ба ви не знаЇте жарт≥в запорозьких? Ќаш брат ≥ жартуЇ так по-ведмежи, що ≥ншого й до сл≥з доведе.

Ќе знали сердешн≥, чи йн€ти, чи не йн€ти в≥ри ирилу “уров≥, однак стали трошки спок≥йн≥ш≥. ƒивл€тьс€ мовчки на гр≥зного свого гост€, на батька ѕугача, чи не скаже в≥н хоть словечка м’€кшого, чи не всм≥хнетьс€ до них. Ќ≥, б≥л≥ його брови страшно насупились. ѕопустивши вниз сивий довгий ус, погл€довав в≥н на ирила “ура, €к хижий орел на €гницю.

ј ирило “ур буц≥м на те й не вважаЇ.

Ч „ого ж, Ч каже, Ч ви потороп≥ли? Ѕатько пошутковав, а в њх уже й душ≥ не стало. ƒавайте лиш млинц≥в гар€чих, а € ось пошаную гостей перчак≥вкою. я вам казав, що пограю сьогодн≥ конем по полю. Ќу, прињхали за мною козаки, та й год≥. ј вони вже й розпустили губи. ≈х, бабська натура! ј ще прос€ть Ч зостаньс€ з ними жити. ўо за житт€ козаков≥ з такими плаксами!

Ѕатько ѕугач с≥в за ст≥л, поблагословивсь да й почав упл≥тати млинц≥. ивнув на чуру, ≥ чура с≥в коло його да й прийн€всь за сн≥даннЇ.

ј ирило “ур вийшов ≥з хати ≥ почав звати свистом свого кон€ з гаю. ≥нь пасс€ на вол≥ округ хати. –озумна була животина: зараз приб≥гла, зачувши хаз€йський посвист.

ѕочав ирило “ур збирати зброю да, щоб заспокоњти пан≥матку, що мовбито в його на думц≥ нема н≥чого смутного, ≥дучи мимо в≥кон, зав≥в козацьку п≥сню повним да розлогим голосом:

ќй, коню м≥й, коню!

«аграй п≥до мною

“а розбий тугу мою;

–озбий, розбий тугу по темному лугу

озаков≥ та молодому…

“≥льки не втрапив неборак вибрати добре п≥сню: вона ще б≥льш завдала туги стар≥й козацьк≥й неньц≥. ѕокинувши дочц≥ своЇ пораннЇ коло печ≥, с≥ла сердешна мати к≥нець стола да так же то г≥рко почала плакати, що й старе запорозьке серце трохи пом’€кшало.

Ч Ќе плач, нене: дурно сльози тратиш, Ч сказав батько ѕугач.

ј ирило, ≥дучи знов мимо в≥кна, сп≥ваЇ свою п≥сню, да й таким же то смутним оддавсь на сей час у хат≥ його голос!

ќй, згадай мене, мо€ стара нене,

як с€деш увечер≥ њсти:

ƒесь мо€ дитина на чуж≥й сторон≥,

“а нема од нењ в≥ст≥!

—коворода перевернулась ≥ покотилась на дол≥вку в ириловоњ сестри. инулась б≥дна голубонька до матер≥, обн€ла да й заголосила:

Ч ћатусю, моЇ серденько! ј що ж ми тод≥ в св≥т≥ робитимем, €к не буде в нас ирила?

ј та, безталанна, за сл≥зьми й св≥ту божого йе бачить ≥ слова не промовить.

јж ось ≥де в хату ирило “ур, удаючи з себе такого веселого молодц€, що ти б казав Ч в≥н на вес≥лл€ прибравсь. √л€нувши на сей плач да обн≥маннЇ, став серед хати, здвигнув плечима, руки розставив да й каже:

Ч Ќу що ти з сими бабами чинитимеш? ≤ пораннЇ покинули! ”же правда, що т≥льки нагадай коз≥ смерть! ўо ж! ’≥ба мен≥ самому пекти млинц≥ дл€ пана отамана! √од≥, кажу, вам рюмати; не де в б≥са д≥нусь, вернусь ≥ще сто раз до вас, н≥кчемне ви бабство!

Ч Ќу лиш, п≥дпер≥зуйсь, Ч каже батько ѕугач, Ч € довго ждати не буду. ј ти що за чолов≥к? Ч обернувсь до ѕетра.

“ой мовчки дививсь на все, що перед ним д≥€лось. —казав йому своЇ ≥м’€ й пр≥звище.

Ч ј! Ч каже. Ч —ин того нав≥сноголового попа, що м≥шаЇтьс€ не в своЇ д≥ло. ќсь ми вам хутко втремо носа: ≤ван ћартинович уже п≥д Ќ≥женем; навчить в≥й вас пановати та гетьмановати!