Останнi орли

Гайдамаки, усвiдомлюючи жахливу безвихiдь свого становища, напружували останнi сили i все ще випереджали ворогiв, якi обходили їх праворуч i лiворуч… Коли втiкачi обiгнули невеликий горб, до них несподiвано приєдналися диякон з Петром — вони наче з-пiд землi вигулькнули…

— Лiворуч забирай, лiворуч! — кричав диякон i летiв, щодуху розмахуючи руками. — Праворуч за тiєю грушею упоперек довгий яр… Скачiть межею… в хлiбах сховаємося!

Найда оглянувся назад: ляхи вiдставали, забираючи праворуч, навперейми… Ех, коли б проскочити через яр!..

Та, на лихо, зморенi козацькi конi теж почали знесилюватись, а сильний супротивний вiтер заважав їм бiгти.

Але от попереду прослалися ниви пшеницi й кукурудзи, ще не зачепленi нi серпом, нi косою, i втiкачi, розтягшись вервечкою по межi, загубилися в лiсi густих i високих стебел…

Добру годину їхали козаки хлiбами, нарештi ниви скiнчилися i за ними почалася безконечна рiлля; зорана ще навеснi, вона поросла бур'яном та реп'яхами; їхати по нiй було б важко навiть свiжими кiньми, а змученими й поготiв.

Козаки зупинилися. Отаман виїхав на горбок, де стояла фiгура, i озирнувся навколо. Попереду, за кiлька гiн, височiли просторi будiвлi багатого помiщицького хутора. Чи вiн був зайнятий якоюсь польською командою, чи стояв зовсiм порожнiй — втiкачi не знали; але одне те, що хутiр залишився цiлий, уже свiдчило: гайдамаки сюди ще не заглядали.

Загiн полякiв, огинаючи ниви лiворуч, їхав риссю низами, а правого флангу зовсiм не було видно: чи вiн, об'їхавши яр, тепер наближався до гайдамакiв з фронту, чи, зiткнувшись з перепоною, повернувся знову на ниви й зник у високiй кукурудзi. До Найди пiдскакали диякон з Дариною.

— Кепськi справи!.. — сказав отець диякон.

Отаман, зсунувши шапку набакир, похмуро мовчав i тер рукою чоло.

— А як конi? — спитав вiн.

— Далi не пiдуть, геть з нiг падають, — похнюпившись, вiдповiв диякон. — Звелися нi на що пiсля вчорашнього…

— Виходить, кiнець… Але дешево ми не продамо своє життя, розважимо наостанку козацьку душу… щоб ляхи знали її цiну!

— Що ж, поборемось, коли настав час, — почухав потилицю диякон. — Тiльки чи не спробувати…

— Ось що, кохана панно, — звернувся Найда до Дарини, й голос його затремтiв i погас, немов звук обiрваної струни. — На все воля господня… що без неї нашi уповання? I радiсть, i щастя — все тлiн! Ми виконаємо свiй обов'язок… покладемо голови за вiтчизну… Але ти, панно, така молода i життя твоє ще знадобиться батькiвщинi… Скажи, що ти дочка росiйського вельможi, й iм'ям царицi вимагай захисту…

— Мiй орле! — гордо вiдповiла Дарина. — Ти мене ображаєш. Щоб я у ляхiв випрошувала ласки, пощади? Щоб я принизилась i вимолювала собi життя… i в яку хвилину? Коли мої друзi жертвують ним за своїх братiв, за вiру? О нi! Для мене i щастя, i честь загинути разом з вами, дивлячись вороговi прямо у вiчi… Та й навiщо менi без вас… без лицарiв, без отамана… життя?

— Пробач! — тихо мовив Найда. — Я знав твою велику душу, але не мiг подолати сердечного болю… Однак стривай! Не чекати ж нам кирпатої, склавши руки…

— Авжеж! — ожив диякон. — Залишити коней i кинутись у кукурудзу!

— Нi! — похитав головою отаман. — Ховатися, мов зайцi — то не козацький звичай! Тiкати — тiкали ми вiд сильнiшого ворога, щоб з'єднатися з братами, з головними силами, бо ми їм потрiбнi, а ховатися од смертi — це ганьба!

— То гайда на хутiр, там захищатися зручнiше…

— Можливо… А що, коли й коней там знайдемо?

— I справдi, пане отамане! їй-богу, дiло!

У цю мить сильний вiтер зiрвав з диякона шапку й погнав її на кукурудзяну ниву.

Найда раптом ударив себе рукою по лобi, його охопило незвичайне збудження.

— Врятованi! — радiсно вигукнув вiн. — Якщо бог не вiдступиться, врятованi! Пiдпалюй з цього кiнця кукурудзу! Вогонь зупинить їх, а ми махнемо на хутiр.

— Друже! Батьку! Оце дiло, так дiло! Вогню! Пiдпалюй у кiлькох мiсцях з цього краю! Мерщiй! Пали!! — шаленiв од захвату диякон.

За мить уже горiло клоччя i пiдбадьоренi козаки кинулись у всi кiнцi пiдпалювати посохлi високi стебла кукурудзи. Сильний вiтер одразу роздмухав полум'я, воно закрутилося вогненними кучерями, завирувало i, злившись в один суцiльний вал, покотилося вперед. Не минуло й десяти хвилин, як страшне, оповите димом море вогню з пекельним гоготiнням охопило майже пiвобрiю… Козаки стояли, не одриваючи погляду вiд розлюченої стихiї, що грiзно насувалася на приголомшених ворогiв.

— На коней, гайда на хутiр! — скомандував отаман i поскакав вперед. Пiдганяючи нагаями потомлених коней, козаки рушили за своїм батьком; у декого по дорозi на хутiр попадали конi, й вершники побiгли за товаришами пiшки. Найда перший прискакав до ворiт; вони були замкненi зсередини, отже, в садибi були люди.

— Гей, вiдчиняй ворота! — гукнув отаман. — Чуєте, глушмани! Ще хвилина, i я з чотирьох кiнцiв пiдпалю ваше гнiздо!

— Та це нашi!.. Справдi, нашi, не ляхи! — почувся у подвiр'ї гомiн, i ворота, зарипiвши, одразу ж розчинилися навстiж.

— Стривайте! Хто ви? Грецької вiри? — кинувся Найда до переляканих хуторян, що збилися купою серед двору.

— Православнi, свої, ясновельможний пане…

— А ляхи тут є?

— Небагато… Та вони всi поховалися.

— А конi є?

— Цiлий табун стоїть у стайнi…

— Господня ласка! — отаман побожно скинув шапку й гукнув до товаришiв: — Гей, друзi! Берiть сiдла! Гайда вибирати коней!.. А ви, хлопцi, — звернувся Найда до хуторян, — хто хоче постояти за свою вiру, за рiдну землю i помститися ляхам, теж берiть коней — i за мною до гайдамацьких загонiв!

Не минуло й чвертi години, як загiн Найди, збiльшившись на двадцять чоловiк, на добрячих конях виїхав iз ворiт.

— А чи далеко звiдси Довгий лiс? — спитав у нових товаришiв диякон.

— Милi зо двi, та, мабуть, i того не буде… Он на ту могилу й пр iвтеся!

— Пречудове! — зрадiв диякон. — Тепер можемо їхати спокiйно: через те вогненне море нiякий дiдько не перехопиться, я навiть не певен, чи встигне вискочити з кукурудзи бодай частина команди, — либонь, смажаться зараз ляшки-панки, як на сковорiдцi! — добродушно засмiявся вiн.

— А чого ми, панове, залишаємо цiлим оте добро? — показав отаман на хутiр. — Пустимо з чотирьох бокiв червоного пiвня! I нам у дорозi посвiтить, i польських економiв та десятникiв трохи пригрiє.

Кiлька гайдамакiв кинулося до будiвель, i трохи перегодя в рiзних мiсцях знялися важкi клуби чорного диму.

Найда пильно поглянув навкруги: за морем вогню, який вихрився i праворуч, i лiворуч, не було видно нiкого.

Знявши шапку й широко перехрестившись, отаман вигукнув од щирого серця:

— Господь чудом нас урятував! Тож з ним i за нього, друзi. Усi побожно перехрестилися i вирушили в путь…

XXIV

В Уманi, в час описуваних нами подiй, панував уже страшенний переполох. На додаток до жахливих чуток, якi йшли з Поднiпров'я, Младанович iще одержав листа вiд Кшемуського; у ньому лисянський губернатор повiдомляв, що Залiзняк, зiбравши незлiченнi юрби хлопiв та запорожцiв, сплюндрував уже всю Чигирин-шину й Смiлянщину, а тепер зосереджує сили, щоб узяти Лисянку й вирушати на Умань. А втiм, Кшемуський обiцяв затримати Залiзняка бiля мiцних мурiв свого замку на цiлий мiсяць, якщо Младанович пришле йому на допомогу кiлька кiнних загонiв, котрi б тривожили обложникiв з тилу. А до того часу, — додавав вiн, — повернеться з кварцяним вiйськом Стемпковський i розметає гайдамакiв, наче солому.

Хоча звiстка про вiд'їзд Стемпковського до кварцяного вiйська i втiшила уманського губернатора, бо вiн знав, що полковника призначено польним гетьманом для втихомирення бунту, — а як полководець вiн дiяв навальне й жорстоко, — однак Младанович не послав у Лисянку жодного козака, а заходився ще ретельнiше укрiплювати Умань i стягати на захист її всi сили.

Укрiплення мiста почалося з самої весни, проте Младанович вирiшив викопати ще один рiв, з новим частоколом, — так що утворилося два вали — верхнiй i нижнiй, з-за яких можна було обстрiлювати околицю. Коли ж хлопськi заворушення почастiшали, то Младанович, за порадою Шафранського, надбудував стiни та вежi свого замку, таким чином у самому мiстi утворилася ще й третя, над усiм пануюча фортеця, — Тi гармати могли стрiляти поверх двох перших лiнiй. Отож, щоб захопити Умань, треба було взяти три лiнiї укрiплень, штурмуючи їх пiд потрiйним вогнем потужних, як на той час, батарей. Козаки взагалi не полюбляли брати фортецi приступом, а для недисциплiнованих, узятих од плуга вiйськ, що майже не мали артилерiї, здобуття такої мiцної твердинi, як Умань, було й поготiв неможливе.